Зразок роботи
Розділ 1. Відродження православної ієрархії Єрусалимським Патріархом Феофаном у 1620р.
Історія Української Православної Церкви складна і багатогранна. Вона наповнена прикладами самовідданості і самопожертви її ієрархів в ім’я свого пастирського обов’язку. Прикладом цього можуть служити події кінця XVI початку XVII століть. Зокрема, події пов’язані із відродженням православної ієрархії в 1620 році демонструють в яких складних умовах Українська Православна Церква існувала в ті часи, і яких блискучих успіхів вона добилася в справі пастирського служіння і збереження істинної християнської релігії на теренах України.
Загальновідомо, що в 1569 році, на Люблінському сеймі було проголошено унію між Польським королівством і Великим князівством Литовським. Одночасно, Сигізмунд Август, який в той час був як Польським королем так і Великим князем Литовським рядом своїх постанов передав більшу частину українських земель в підпорядкування Польщі. Таким чином, після Люблінської унії більша частина українських земель ввійшла до складу Речі Посполитої. Це негативно вплинуло як на українське національне життя, так і на стан Української Православної Церкви, оскільки, як зазначають більшість істориків, польські магнати і шляхта проводили агресивну і нетерпиму політику щодо більшості населення України, які були православними. В той же час. Як у складі Великого Князівства Литовського українські землі довгий час користувалися широкою автономією [9. с.185; 12. с. 69-73]. Продовженням політики Речі Посполитої щодо ополячування і окатоличування українського населення стала Берестейська церковна унія, яка була покликана насильно знищити Українську Православну церкву. В 1596 році з ініціативи Польського короля Сигізмунда III і римо-католицького духовенства був скликаний Берестейський церковний собор. На ньому проголосили про унію Православної і Католицької церков і утворення нової Греко-Католицької церкви, яка б зберегла обряди, звичаї і традиції православної церкви, однак ієрархічно підпорядковувалась Папі Римському [9. с. 230-231; 26. с. 408]. Однак, історики, зокрема Володимир Грушевський зазначають, що паралельно проходив собор Православних ієрархів, які однозначно відкинули унію. Про штучність унії, її політичний характер і її невідповідність духу Вселенської християнської церкви зазначає також відомий історик церкви Іван Власовський [4 с. 259-260].
Однак, для вивчення питання про відновлення ієрархії Української Православної церкви ці події мають тільки дотичний характер. Важливішими в контексті даного питання є наслідки Берестейської церковної унії 1596 року, в тому числі, початок систематичного переслідування Православної церкви. Зокрема, Володимир Власовський писав, що після вище зазначених подій становище Православної церкви в Україні можна було порівняти із становищем Вселенської церкви в перші три століття свого існування [5. с.5]. Однак, спроби нав’язати Берестейську унію використовуючи державний адміністративний апарат і ієрархічну побудову самої церкви зазнали невдачі.
На думку відомого українського історика В. Антоновича головною помилкою ініціаторів унії було те, що вони не звернули уваги на засадничу рису устрою Православної Церкви - соборність, непризнання сліпої покори ієрархам в справах віри, відсутність централізації в самій ієрархії. Таким чином спроба нав’язати об’єднання централізовано, без згоди більшості пастви і священників, викликали обурення останніх. Адже, такі спроби порушували не тільки давні традиції, але викривляли саму суть і дух Апостольської Церкви. [1. с. 87-96]. В подальшому така особливість церкви на теренах України допоможе їй зберегтися, незважаючи на те, що вона перебувала більше, ніж двадцять років без верховної ієрархії.
Одним з важливих моментів даних переслідувань стало те, що Православна церква опинилася поза правовою системою Речі Посполитої. А це означало, що вищі ієрархи Православної церкви з точки зору світського права, утрачали свій правовий статус. Це стало однією з причин того, що король Сигізмунд ІІІ видав привілей, згідно з яким, єпископську кафедру могли займати тільки ієрархи, які визнали унію. Одночасно, Православні єпископи не визнавались представниками церковної ієрархії [9. с. 232].
Однак, проблеми в церковній ієрархії Православної церкви після Берестейської унії полягала не тільки в формальному невизнанні православних єпископів. Володимир Власовський у другому томі Нарису історії Української Православної Церкви зазначає: «Найтяжче у православних на місцях було положення з єпископатом. 10 лютого 1607 р. помер єпископ Львівський Гедеон Балабан; на початку 1610 року помер єпископ Перемиський Михаїл Копистенський. Після його смерті Українська Православна Церква в Польщі залишалась, на протязі 10 років, з одним єпископом Єремією Тиссаровським, якому вдалось зайняти в 1607році Львівську кафедру тільки тому, що він тайно обіцяв королю перейти на унію… На Перемиську ж кафедру король призначив уніата Афанасія Крупецького, який не знайшов ні одного уніата в цій єпархії. Перемиській землі Крупецький був зовсім незнаний; проти нього безуспішно складала протести королю Перемиська шляхта» [5. с. 13]. Тобто, мова іде про те, що на єпископські кафедри, які звільнялись після смерті єпископів, які не прийняли унію, король призначав випадкових людей. А Українська Православна Церква не могла висунути альтернативи призначенням короля, оскільки без митрополита висвячення нових єпископів було неможливе. Однак, слід зазначити, що навіть під таким тиском православ’я ні на мить не перервало свого історичного буття на українських землях.
Звичайно. Що таке становище Української Православної Церкви не міг залишити байдужими представників вищої ієрархії Вселенської церкви. Ще перед Берестейською унією Східні патріархи церкви намагались зупинити агресивну політику польської влади що до Української Православної Церкви. Зокрема Константинопольський Патріарх Єремія II зустрічався з польським королем у 1589 році. В результаті чого Сигізмунд ІІІ видав грамоту, яка підтверджувала юрисдикцію патріарха над Київською митрополією і певним чином упорядковувала і легалізовувала Православну Церкву в межах державної організації Речі Посполитої. Крім того Александрійський Патріарх Мелетій Пігас своїми постановами засуджував унію і не визнавав законності уніатських єпископів. Крім цього, на паралельному, православному соборі в Бресті перебували представники вище згаданих Патріархів[26. с. 406]. Таким чином, коли в 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан прибув в Україну, він продовжував політику Східних Православних владик. З прибуттям до України Патріарха, відразу ж активізувалася боротьба за відновлення повноцінної структури Української Православної Церкви. В цьому процесі активну участь брали міщани і козацький стан. Цьому сприяв також той факт, що святійший отримав грамоту від Константинопольського Патріарха, яка надавала широкі повноваження Феофану: «Упорядкувати усі архієрейські справи у починених Царгородському патріарху єпархіях» [17. с.298] В першу чергу святійший упорядковує діяльність братств і братських шкіл. Оскільки, перебуваючи в Києві, він зупинився в Київському Братському монастирі, тому Київська братська школа і Київське братство отримали право ставропігії, тобто право прямого звернення до Патріарха, оминаючи підпорядкування нижчим ієрархам церкви. Крім того, під загрозою анафеми, патріарх Феофан заборонив втручатися в діяльність братства людей, які до нього не належать. Окрім Київського братства, патріарх видав свої грамоти православним братським організаціям у Могилеві, Слуцьку, Луцьку, Львові, Рогатині, Мінську та Перемишлі [22. с.15].
Однак, від Єрусалимського Патріарха широка українська громадськість чекала більш рішучих заходів у боротьбі за збереження Православної Церкви в Україні. Тут слід згадати велику, хоча і своєрідну роль українського козацтва у боротьбі за відновлення православної ієрархії. Особливо слід підкреслити роль гетьмана Петра Сагайдачного. Слід пам’ятати, що Патріарху Феофану доводилося діяти в ворожому оточенні Речі Посполитої. Офіційні особи вели щодо патріарха «подвійну гру». З однієї сторони вони визнавали авторитет Феофана як духовного ієрея і відомого релігійного діяча. А з іншої сторони, офіційні посадові особи чинили різноманітні перешкоди в діяльності патріарха. В цьому контексті, козацтво було тією реальною військовою силою, яка чинила політичний тиск на уряд Речі Посполитої. Саме козаки здійснювали військовий супровід патріарха, охороняли його фізично і не давали польським чиновникам оголосити його турецьким агентом і вислати з країни [5. с.31-32]. Забігаючи на перед, варто зазначити, що такі заходи безпеки не були зайвими. Після відновлення православної ієрархії в Україні Польський уряд проголосив Патріарха бунтівником, заперечив його патріарший і навіть священицький сан, звинувачував у шпигунстві і зв’язках з турецькою владою [22. с. 298].
Продовжуючи розглядати проблематику участі українського козацтва у процесі відродження православної ієрархії у 1620 році, не можна не зазначати, що даний соціальний стан активно захищав православну віру ще з часу Берестейської церковної унії. З вище зазначених фактів, видно, що інколи вони відігравали далеко не однозначну роль, оскільки як озброєний соціальний клас, який майже постійно перебував у стані походів і війни, українські козаки не рідко використовували насильство у відстоюванні віри. Так, наприклад, козаки не допускали митрополита, що прийняв унію Юрія Рогозу до Києво-Печерського монастиря, насильно виганяли уніатських священників із Києва, не допускали до управління маєтностями Київських монастирів уніатів. Так же, вони протистояли спробам наступного уніатського митрополита Іпатія Потія утвердити свою кафедру у Києві. Не рідко справа доходила до прямого військового протистояння з представниками польської адміністрації [25. с. 133-134]. Також, під час козацьких повстань кінця XVI початку XVII століть, не рідко уніатські священики, монахи і навіть паства, ставали жертвами насильства із сторони повстанців. Без сумніву, Православна Церква, спираючись на істинний дух християнства, завжди негативно ставилася до виявів відкритого насильства що до своїх противників і не схвалювала козацький радикалізм. Також в усіх діях козаків не вистачало цілеспрямованості. Тільки, коли гетьманом Війська Запорозького став Петро Сагайдачний, дії козацтва стали більш спокійними, виваженими, такими, які б не дискредитували високу місію збереження істинної віри. Про таку оцінку діяльності Петра Сагайдачного свідчить хоча б той факт, що в 1619 році він разом із усім Військом Запорізьким вступив до Київського Богоявленського братства, чим самим узяв під особисту протекцію козацтва усіх православних Київського воєводства [10. с. 260].
В умовах ворожого ставлення із сторони офіційної польської влади Феофану доводилося діяти обережно. Однак, вищезгадана грамота від Константинопольського патріарха надавала святішому усі формальні повноваження для висвячення православних єпископів і митрополита. Також, слід зазначити, що патріарх ніколи не забував про свій пастирський обов’язок і високе покликання до служіння. Адже, як уже було вище згадано, відновлення вищої церковної ієрархії на українських землях була не його особиста ініціатива, а продовженням політики усієї Східної Церкви, починаючи від спроб не допустити Берестейської унії. Крім того, незважаючи на переслідування і фактичне нелегальне становище в Речі Посполитій після унії, Українська Православна Церква змогла виплекати в своєму лоні людей, гідних зайняти єпископські кафедри і митрополичий престол. Відомий дослідник історії церкви протоієрей Віталій Клос називає кілька найблискучіших імен з цього списку. Серед них архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетинецький, його сподвижник Захарія Копистенський, які змогли організувати навколо монастиря потужне інтелектуальне ядро українського православ’я того часу, ієромонах Павло Беринда, священик Лаврентій Зизаній і звичайно ректор Київської братської школи Іов Борецький, а також багато інших імен, які в тяжкі хвилини переслідувань не тільки зберегли православну віру для нащадків, але також змогли внести важливий інтелектуальний внесок в українську культуру і зокрема полемічну традицію церкви.
Поштовхом до висвячення православних ієрархів Патріархом Феофаном стала нарада напередодні храмового свята Києво-Печерського монастиря Успіня Божої Матері (15/28 серпня), в якій, крім патріарха взяли участь запорозькі козаки, гетьман Петро Сагайдачний велика кількість прочан, деякі з них, делеговані з певними повноваженнями від братств, монастирів, православних громад. Як зазначає Володимир Власовський, посилаючись на «Протестацію» Іова Борецького: «На цій нараді православні переконались в тім, що патріярх Феофан має грамоту за підписом Царгородського патріарха Тимофея і кількох митрополитів, якою надано йому право нагляду і направлення недостач в церковному житті всіх областей в юрисдикції Царгородського патріярха; що крім того, при ньому знаходиться, як екзарх Царгородського патріярха, архимандрит Великої Церкви (в Царгороді) Арсеній. А тому на нараді було рішено „просити патріярха Феофана, що прибув в наші краї в такий потрібний час Божим призволенням, аби поповнив недостаток духовних в нашій Церкві, що він міг зробити цілком канонічно, по силі грамоти у нього Отця нашого патріярха Константинопольського і присутности його екзарха…» [5. с. 33]. Тобто, як бачимо, на цій нараді православна громада офіційно отримала підтвердження повноважень патріарха Феофана, а також висловила своє прохання до нього, як до вищого ієрарха Вселенської Церкви і пастиря, відновити православну церковну ієрархію на території тодішньої Речі Посполитої. У відповідь на ці події Феофан видав грамоту, у якій розцінював просьбу висвятити митрополита і єпископів як позицію істинних православних християн, які прагнуть спасіння у лоні церкви, яке неможливе без відновлення церковної ієрархії. Він переконував їх зміцнитися у вірі й попри всі застороги та заборони світської влади рішуче прямувати до поставленої мети. Підбадьорював тих, до кого звертався, що, пройшовши тернистим шляхом переслідувань за віру, вони будуть утішені чудовими плодами благої і богоугодної справи. Також грамота закликала, згідно з давніми традиціями Української православної Церкви, вибрати громадам віруючих кандидатів на єпископські і митрополичу кафедри. Для початку процесу вибору кандидатів текст грамоти було розіслано у головні центри дієцезій Київської митрополії - Володимир, Берестя, Луцьк, Острог, Перемишль, Самбір та інші міста, які традиційно виконували функції єпископських столиць [22. с. 19].
В сучасній історіографії практично не збереглося документів, які б проливали світло на процес обрання кандидатів на єпископський і митрополичий сан. Проте, в таких виборах не було нічого надзвичайного. Вони відповідали багатовіковій традиції Української Православної Церкви і відображали її основну особливість, про яку було уже зазначено – відсутність централізму в ієрархії церкви і не сприйняття сліпої покори більшістю пастви.
Якщо питання щодо формальних процедур відбору кандидатів на кафедри єпископів і митрополита майже не висвітлені в джерелах, то проблема висвітлення хронологічних меж, послідовності висвячення і імена осіб, які стали в подальшому єпископами широко висвітлені як у джерелах, так і в історичних працях. Зокрема, відомий вітчизняний історик Володимир Грушевський, посилаючись на відомості з літопису Гуситського монастиря, подає наступну хронологію хіротонії вибраних єпископів і митрополита: Першим обряд хіротонії, 6 жовтня, у четвер, пройшов ігумен київського Межигірського монастиря Ісая Копинський. Він був призначений на Перемишльське єпископство; другим - 9 жовтня, у неділю, було висвячено ігумена Київського Свято-Михайлівського монастиря Іова Борецького на Київську митрополію; третім - через вісім тижнів, єпископом став Мелетій Смотрицький. [8. с. 436-437]. При чому, в літописі є цікава згадка про останнього – наче б то під час обряду з рук Смотрицького випала Євангелія, що наче б то стало знаменням його майбутньої зради.
Відомий вітчизняний історик, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Сас Петро Михайлович, спираючись на Гуситський літопис, зображує подальше висвячення Феофаном ще трьох церковних ієрархів у як всенародне урочисте церемоніальне дійство. Разом із патріархом дорогами України з Києва рушили представники духівництва, безліч мирян, тисячі запорожців на чолі з гетьманом П. Сагайдачним (дарма, що насправді той помер ще навесні 1622 р.). Єрусалимський патріарх у супроводі велелюдної процесії насамперед завітав до Трахтемирівського монастиря. Там він поставив на володимирське і берестейське єпископство Є. Курцевича. Після цього юрба «шляхецкого и духовного рода» та 3-тисячне козацьке військо (яким і надалі - через помилку автора літопису - продовжував командувати гетьман П. Сагайдачний) дісталися Білої Церкви, де Феофан висвятив на луцьке та острозьке єпископство І. Борисковича. Нарешті, патріарх зі своїми численними супутниками "дуже лютої зими" (вочевидь, 1623 р.) опинився у Животові - тут він поставив на холмське єпископство Таїсія Іполитовича [22. с. 19].
Також, Петро Сас своїй статті «Відновлення православної церковної ієрархії Київської митрополії в 1620 році», аналізуючи різноманітні першоджерела, зокрема грамоти Патріарха Феофана, кореспонденцію і історичні праці прямих учасників тих подій загалом підтверджує хронологію Гуситського літопису [22. с. 19-26]. Крім цього він у статті подає два списки єпископів, які відповідають хронологічній послідовності їх хіротонії. Перший список складений на основі грамоти Патріарха Феофана з приводу відновлення ієрархії Української Православної церкви. Він має такий вигляд:
1) Митрополит Київський і Галицький та всієї Русі Іов Борецький
2) Єпископ Володимирський Єзекіїл (Йосип) Курцевич
3) Архієпископ Полоцький, [єпископ] Мстиславський і Вітебський Мелетій Смотрицький
4) Єпископ Перемишльський Ісая Межигірський
5) Єпископ Луцький Ісакій Чернчицький
6) Єпископ Холмський Паїсій Іполитович
Другий список автор подає на основі «Протестації» від 25 травня 1621 р. Її вніс до київських «гродських» книг митрополит І. Борецький. Зробив він це, зокрема, як від свого імені, так і від православних єпископів. Отже, архієреїв, які протестували проти дій верхівки уніатської церкви, подано у цьому документі в такому порядку:
1) Митрополит усієї Русі Іов Борецький
2) Єпископ Володимирський і Берестейський Єзекіїл Йосип Курцевич
3) Архієпископ Полоцький, Мстиславський і Вітебський Мелетій Смотрицький
4) Єпископ Луцький і Острозький Ісакій Чернчицький
5) Єпископ Перемишльський і Самбірський Ісая Межигірський
6) Єпископ Холмський і Белзький Паїсій Іполитович
7) Єпископ Пінський і Туровський А...
Що до єпископа Пінського і Туровського, ім’я якого в документі не сказано, то сучасні історики, зокрема вище згаданий автор, вважають що ним став Аврамій, грек за походженням, який прибув в Україну разом із Патріархом Феофаном і можливо був висвячений пізніше самим Іовом Борецьким [22. с. 27].
Безумовно, що відновлення патріархом Феофаном церковної ієрархії стало визначною подією у церковно-релігійному та політичному житті тогочасної України. Завдяки цьому не тільки зміцнилася організаційна структура церкви, а й відбулася консолідація руху за конфесійну свободу православних християн. Відновлення єрусалимським патріархом церковної ієрархії вочевидь дало величезний поштовх для подальшого культурного і релігійного розвитку України, закріпивши компонент національного в самосвідомості українців.
Магістр