Зразок роботи
РОЗДІЛ 1.
ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ
1.1. Джерельна база дослідження
Дослідження процесу формування армії та флоту Української Держави впродовж квітня-грудня 1918 рр. базується, насамперед, на наукових принципах історизму та об’єктивності. Принцип історизму вимагав вивчення особливостей становлення української армії періоду Гетьманату з урахуванням історичних умов, що склалися на середину 1918 р. Крім того, використання принципу історизму передбачав власну наукову оцінку тогочасним подіям з урахуванням особливостей умов їх виникнення. На підставі принципу об’єктивності здійснювався аналіз подій і явищ шляхом залучення широкого спектру джерел, перевірявся одержаний фактичний матеріал, результати власного дослідження зіставлялися з даними інших дослідників. Необхідність комплексного вивчення теми обумовила також використання інших загальнонаукових та специфічних методів історичного дослідження, які дали можливість всебічно висвітлити об’єкт і предмет дослідження. Зокрема, порівняльно-історичний метод дозволив більш глибше розглянути здобутки УД у становленні української військової сфери порівняно з попереднім урядом ЦР. Використання цього методу дозволило показати реальні успіхи та прорахунки гетьманського уряду у військовій галузі. Використання методу наукового аналізу та синтезу, спеціальних методів історичного дослідження – системно-структурного підходу, проблемно-хронологічного, методу періодизації – дозволило комплексно розглянути спектр реформ українського війська впродовж квітня-грудня 1918 р.
Завдяки цьому вдалося не лише розглянути процес створення армії та флоту за доби УД, а й виявити його особливість, зміст, головні тенденції та закономірності. Комплексний характер обраної теми зумовив необхідність використання широкого кола джерел, які мають відношення до предмету та об’єкту дипломного дослідження. Вказані джерела виявлялися шляхом цілеспрямованого пошуку в бібліотеках.
Треба зазначити, що формування джерельної бази теми почалося безпосередньо під час визвольної боротьби. У цьому контексті значний науковий інтерес викликають роботи учасників визвольних змагань, які здебільшого мають мемуарний характер, оскільки багато з них були причетні до формування та втілення в життя основних засад існування української армії та флоту.
Більшість робіт були написані впродовж 20-40-х років і змогли передати атмосферу основних подій визвольних змагань. Водночас їх автори часто приділяли значно більшу увагу звинуваченню своїх політичних опонентів, ніж фактичному висвітленню історичного процесу. Від самого початку дослідження проблеми формувалися різні оцінки і характеристики перебігу та наслідків військового реформування періоду УД, які мали досить часто полярний характер.
Варто відзначити, що мемуари – історичні джерела, складені на основі пам’яті і особистих вражень, індивідуального досвіду учасників. Мемуари відтворюють живі картини та різноманітні подробиці тих подій, передають своєрідний «історичний пульс» певної епохи, дозволяють уявити образи багатьох осіб, глибше зрозуміти їх думки, настрої та сподівання. Зокрема, С. Петлюра у листі до генерал-хорунжого М. Удовенка писав: «Мемуари є цінним джерелом, з якого пізніше історик буде користуватись для широкої об’єктивної оцінки ще не закінченого процесу в житті нашої нації» [38, с. 168]. Велика кількість мемуарів учасників національно-визвольних змагань в Україні розпорошена по бібліографічних покажчиках [19].
Аналізуючи мемуарну спадщину доби Гетьманату, особливий інтерес викликають спогади самого гетьмана П. Скоропадського, особливість яких, на думку Я. Полянського, «полягає в тому, що вони висвітлюють епоху і діяльність автора ... з позицій поміркованого консерватизму, культурного і політичного елітаризму та демократизму. Вони є цінними документами історії також тому, що … їх автор підходить до справи стратегічно, з позицій динамічної перспективи професійного військовика-генерала». «Спогади» змальовують титанічну діяльність гетьмана по створенню основ майбутньої армії – восьми корпусів по числу губерній в Україні, які б охопили всього лише 0,5 % населення України [44, с. 179], а також заходи, вжиті гетьманом, для повернення німцями Україні кораблів Чорноморського флоту. Значний інтерес становить цифровий матеріал щодо реорганізації Запорізької і створення Сердюцької дивізій, розбудови системи військової освіти [44, с. 180, 261–262]. З позицій військового, автор подав кваліфіковану характеристику начальнику головного управління Генштабу полковнику О. Сливинському, головному начальнику воєнно-навчального відділу генералу М. Юнаківу, військовому міністру О. Рогозі, заступнику військового міністра генералу О. Грекову та ін. Непрості відносини у військовій галузі склалися між українським урядом та німецьким командуванням. Ось що писав сам П. Скоропадський: «У справі створення армії у мене не все було гаразд... Німці нічого не мали проти 8 корпусів, однак нічого не мати проти в той час, коли все необхідне для формування армії знаходилося в руках у німців, мені було зовсім недостатньо… Мені були потрібні казарми, німці їх не давали, все було зайняте їх військом … Німці перехоплювали продовольчі потяги, що йшли до наших частин. ... Те ж саме зі зброєю. Я бачив, що коли так буде і надалі, армії на початку весни ми не матимемо» [44, с.269]. І, хоча це безпосередньо не стосується військової галузі, однак мемуари П. Скоропадського дають уявлення про особу гетьмана та його добу. Вони характеризують його як державника, людину, яка дбала про розбудову держави, а не про власний визиск. Не втратили свого значення і сьогодні майже пророчі слова останнього гетьмана: «Партіям потрібно було привити собі здібність відмовлятися хоча б від частини своїх вигод» [44, с. 212].
Одним з перших почав досліджувати діяльність П. Скоропадського у військовій галузі А. Маляревський [28–29]. Він, в цілому, позитивно оцінив як безпосередню діяльність гетьмана, так і державотворчий процес доби Гетьманату. Проте його праці мали більше публіцистичний характер і висвітлювали лише окремі фрагменти військової діяльності гетьмана за революційної доби. Невдовзі з’являються праці В. Винниченка [4], дещо пізніше А. Крижанівського [13] (підписувався псевдонімом С. Доленга – авт.), в яких автори – опоненти гетьманського уряду, стверджували, що правління П. Скоропадського символізувало занепад державності в усіх її галузях, у тому числі і у військовій. При цьому автори весь занепад державотворення розглядають виключно крізь призму власних соціалістичних «уподобань». Зокрема, використання таких визначень як «понура німецько-генеральська оперетка», «генеральний з’їзд грабіжників» чітко визначають авторську політичну орієнтацію.
Історія Збройних Сил УД знайшла широке відображення в спогадах українських військових. Особливе місце в ній посідають спогади вищого керівництва гетьманської армії – генерала О. Грекова [11] та генерал-полковника О. Удовиченка [50]. Спогади учасників тих подій підтверджують, що чималу роль у процесі розбудови української армії і флоту відігравало німецьке окупаційне командування. Окупаційна влада контролювала питання формування військових частин, їх дислокацію, пересування, і не дозволяла Україні створювати армію. Базуючись на ці роботи і, підкріплюючи їх іншими історичними джерелами, можна дослідити головні етапи будівництва армії часів Гетьманату.
У роботі О. Удовиченка значна увага приділяється кадровому забезпеченню армії та організації системи військової освіти. Він зазначив, що усвідомлюючи необхідність термінової підготовки українських кадрів, гетьманське керівництво планувало створення системи військових шкіл та шкіл офіцерів для всіх родів військ. Проте, на думку О. Удовиченка, заходи уряду в галузі військової освіти не завжди позитивно сприймалися серед молодшого офіцерського складу. Так, гетьман П. Скоропадський вважав, що прискорений вишкіл офіцерів через школи прапорщиків не відповідає потребам армії, а тому видав наказ про їх закриття, а офіцерів, які їх закінчили, звільнити з кадрової служби та направити до резерву. Власне генерал О. Удовиченко, вважав, що, можливо, з точки зору військових фахівців цей вчинок був виправданим, однак, з точки зору політичного фактору, він відіграв негативну роль. О. Удовиченко констатував: «Справді, найкращий і патріотичний елемент був позбавлений можливості служити в рідній армії» [50, с. 45–46].
Детальні спостереження залишив по собі і генерал М. Капустянський [20]. Хоча він в цілому вітав реформи в армії, однак як, професійний військовий, досить часто не погоджувався з принципами втілення їх в життя. Зокрема, полковник навів цікавий приклад щодо Першої Української дивізії. «Замість того, щоб перевести рештки дивізії до Києва та створити з них власну гвардію, гетьман залишив її у Житомирі – на звичайних правах. Навіть більше: 8 червня 1918 р. від командування дивізією було усунуто полковника Н. Никоніва – бо, мовляв, не генерал» – відзначав М. Капустянський [20, с. 34]. Варто внести деякі пояснення. Перша Українська дивізія (колишня 11-а піша дивізія російської армії), перебувала в 1917 р. під безпосереднім командуванням П. Скоропадського. Це була одна з перших частин, яка була українізована і перейшла на бік Центральної Ради. Зрештою, таке ставлення, спровокувало образу командування частиною на гетьманський уряд. За висловом М. Капустянського «кадри дивізії все ж таки були ображені дещо нетактовним поводженням гетьмана» [20, с. 34].
Абсолютно полярні спостереження про добу Гетьманату залишив в своїй роботі І. Мазепа [26]. Розглядаючи весь період визвольних змагань через призму соціалізму та демократії, період Гетьманату він визнав нежиттєздатним: «Режим гетьманщини ставав чим далі все більш реакційним і протиукраїнським. Йшла рішуча і безоглядна реставрація старого дореволюційного ладу як в соціальному, так і національному розумінні … взагалі доба гетьманщини була штучним припиненням революційного руху, що саме перед тим, в кінці 1917-го й на початку 1918-го року, дійшов до найвищої точки свого розвитку» [26, с. 63]. Той самий принцип критики через призму політичної платформи, І. Мазепа зберіг і щодо реформування армії за доби УД. «Формування українського війська від самого початку було поставлене в бік цілком протиукраїнський», – констатував І. Мазепа [26, с. 62]. При цьому автор не залишив жодних реальних пояснень, в чому полягав «протиукраїнський» характер.
Відомо, що в галузі військової справи лідерам УД дісталася від попередників незначна спадщина. Стан збройних сил УНР показав у власних мемуарах Б. Мюнкевич: «Тут була ціла армія, яка начислювала кілька дивізій, кошів, відділів Вільного Козацтва і інших окремих військових одиниць, а крім того, багато штабів неіснуючих частин. Але всі ці частини були дуже маленькі складом. Так, Георгіївський полк нараховував 8 чоловік, Полуботківський 5, Налівайківський – 21, Сагайдачного – 6, Богданівців – 120, Дорошенківців – 80 і т.д.» [33, с. 8]. Жодних повноцінних частин, крім фронтової дивізії генерала О. Натієва, нечисленних Запорізького та Чорноморського Кошей, а також Синьожупанної дивізії уряд Центральної Ради не мав.
Таким чином, можемо констатувати, що джерельна база дослідження теми створення українських Збройних Сил за часів Гетьманату досить багата та насичена мемуарною спадщиною. Водночас, слід відзначити, що за характером свідчення абсолютно полярні. Так, кадрові військові, в цілому позитивно оцінювали реформи гетьманської адміністрації у військовій справі. У той самий час, представники соціалістичних кіл опозиції змальовували всі заходи виключно у негативному вимірі.
1.2. Історіографія проблеми
За радянських часів ця сторінка доби українських визвольних змагань замовчувалась або перекручувалась, що призвело до фальсифікування історії періоду квітня-грудня 1918 р. Фактично з поразкою визвольних змагань та встановленням тоталітарної системи, в українській радянській історіографії військове будівництво за доби УД було поставлене під жорсткий ідеологічний контроль і фактично не досліджувався як окрема проблема. Головна увага істориків зосереджувалася на вивченні ролі військового руху як складової частини революційної боротьби під керівництвом більшовиків за перемогу соціалістичної революції. Разом з тим, попри свою однобічність, ці праці нагромадили великий фактологічний матеріал, а тому можуть бути використані при вивченні цієї проблеми. Зокрема, в роботах А. Лихолата та М. Супруненка наведена низка фактів щодо військових операцій, становища української армії, міжнародного становища УД впродовж квітня-грудня 1918 р., які можна використовувати для дослідження зазначеної проблеми [25, 46]. Окремо варто виділити низку узагальнюючих праць з історії УРСР періоду визвольних змагань [17-18, 40].
Магістр