0 800 330 485
Працюємо без вихідних!
Гаряча лінія
Графік роботи
Пн - Пт 08:30 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

Іван Мазепа – державний та політичний діяч України (ID:86733)

Тип роботи: реферат
Дисципліна:Історія
Сторінок: 23
Рік виконання: 2015
Вартість: 30
Купити цю роботу
Зміст
Зміст 1. Державна діяльність гетьмана Івана Мазепи.……..………………….....……3 2. Стосунки Петра І та Івана Мазепи………….………………..………………..9 3. Полтавська трагедія України і Мазепи…………………..………………..…13 4. Іван Мазепа у народній пам’яті українського народу……………...………17 Список використаної літератури…………………………………………..……22 1. Державна діяльність гетьмана Івана Мазепи Іван Мазепа був першим українським гетьманом, який постійно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років. Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, піднесенням церковно-релігійного життя та розвитком культури. Кінець XVII — початок XVIII століття характеризувався загостренням соціальних суперечностей в Україні. Невдоволення селянства і рядового козацтва політикою козацької старшини неодноразово виливалося у відверті повстання. Масовий антистаршинський рух, що охопив Гадяцький, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський, Стародубський, Чернігівський полки і супроводжувався розгромами маєтків старшини та орендарів, мав місце у 1687 році. Перманентні заворушення тривали і в наступні роки. У цій надзвичайно важкій соціально-політичній ситуації розпочалось гетьманування Мазепи [1]. Наприкінці липня 1687 року поблизу річки Коломак зібралася козацька рада, яка мала обрати наступного українського гетьмана. Місце де відбувалася рада було оточене московським військом, всередині якого встановили шатро російського князя В. Голіцина. Він і керував проведенням цієї неординарної ради на яку було допущено близько 2.000 козаків. Фактично з кандидатурою гетьмана визначилися вже під час проведення старшинського зібрання, воно проходило у князівському шатрі. Тут, очевидно, за пропозицією князя В. Голіцина старшина вирішила визнати своїм провідником І. Мазепу [8]. Також на цьому зібранні козацькою радою були затверджені «Коломацькі статті». Згідно з ними новому гетьману довелося погодитись на дальше звуження своїх повноважень і автономних прав України в складі Московії. Влада гетьмана зводилася до поліційних функцій стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Гетьман позбавлявся права заміняти без царського дозволу вищу козацьку старшину. В гетьманську столицю вводився московський стрілецький полк. Збережено обмеження козацького війська у 30 тисяч, як це встановлювалося Глухівськими статтями 1669 року. Україна зобов'язувалася брати участь у військових експедиціях Московії. Абсолютно заборонялися міжнародні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав наказувалося, не розпечатуючи надсилати до Москви [9]. Уперше після 1654 р. царським самодержавством було поставлене відверте централізаторсько-асиміляційне завдання: “народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и инымі поведением”. Декларувалась також вимога, щоб “никто голосові таких не испущал, что Малороссійскій край — гетманского регименту”, тобто заборонялось згадувати про окремий український державний організм на чолі з гетьманом. І все ж було збережено основні автономні права, які були вироблені попередніми договірними відносинами між Україною і Російською державою й визначали характер суспільно-політичного розвитку Гетьманщини. Цей договір містив і ряд явно антиукраїнських дискримінаційних норм, які були направлені на пригноблення українського народу Московією. Вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з російським: "Народ малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить". Для досягнення цього рекомендувалося заохочувати змішані українсько-російські шлюби. Окремо вимагалося, щоб "никто б голосов таких не испущал, что Малороссийский край — Гетьманского регименту, а отзывались бы везде единогласно — их царского Пресветлого Величества самодержавной державы". Це були явно антиукраїнські асиміляційні норми, які були направлені на поступову ліквідацію українського народу Московією, і перетворення українців на росіян. В подальшому аналогічні спроби зі сторони Московії тривали і тривають аж по сучасні дні, що чудово зрозуміло в контексті останніх подій [2]. Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Політичним ідеалом Мазепи була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому він дбав про формування в Україні аристократичної суспільної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права і привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. Прогнозовано це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Як показало майбутнє, саме аристократична соціальна політика гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. Яка і призвела до того що в вирішальний момент «Північної війни» більшість простих козаків перейшла на бік Петра I. В той же час цікавим є факт що подальша політика царського уряду в Україні в 18 століття була такою ж аристократичною і також полягала в збільшені кріпостних повинностей та обдаровуванні привілейованих верст суспільства (аристократії), по суті вона була видозміненим продовженням політики яку вів Мазепа [11]. Великою мірою планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурні просвітницька діяльність І. Мазепи. Він постійно опікувався станом науки та освіти. Завдяки підтримці Мазепи Києво-Могилянська колегія в 1701 році одержала статус академії, було створено Чернігівський колегіум, засновано інші школи, друкарні і бібліотеки. Чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах [2]. Усе це створювало гарні передумови для культурного розвитку козацької України, відбудови церков і монастирів, субсидування мистецьких пошуків, піднесення рівня освіти. До меценатської діяльності козацьку старшину власним прикладом спонукав і гетьман Мазепа, молодість якого пройшла при пишному королівському дворі у Варшаві, а освітні подорожі Європою познайомили з витонченими зразками європейського мистецтва. Дослідники підрахували, що за своє життя Мазепа збудував за власні кошти 12 та відремонтував понад 20 храмів. Лише в Києві ним були споруджені Богоявленська церква Братського монастиря, Миколаївська військова церква, Церква Всіх Святих над економічною брамою Києво-Печерського монастиря, відреставровано Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцьку надбрамну церкву на території Лаври тощо. Щедро жертвував гетьман кошти на спорудження церков у Чернігові, Батурині, Лубнах, Переяславі [3]. Крім створення і перебудови сакральних споруд, Мазепа залишив по собі слід і щедрими дарами, переданими у святі обителі. Найбільш відомими з-поміж них є пожертва знаменитого Пересопницького Євангелія у Вознесенський кафедральний собор Переяслава, вівтаря у Межигірський монастир під Києвом, єпископського урочистого вбрання Київському Софійському кафедральному собору. Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була досить ясна і послідовна. Козацтво Гетьманщини являло собою на той час дуже значну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. У його руках опинилися і чималі земельні володіння, і важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне – права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за часів Богдана Хмельницького. Щоправда, за тридцять років «від Богдана до Івана» козацтво вже втратило багато прав, а разом з тим і свої земельні володіння, промисли, фільварки, мануфактури тощо. Адже процес економічної диференціації чимраз більше зачіпав козацьке «товариство», козацьку «чернь», як її офіційно називали гетьманські універсали середини та другої половини XVII століття. Проте недарма і гетьманські та полковницькі універсали, і царські жалувані грамоти старшині, монастирям та багатим купцям на різні промисли, торгівлю тощо застерігали, що з усіх цих надань виключаються козаки («опроч козаков»), що було формою дискримінації рядового козацтва [4]. Усі ці обставини і визначали політику Івана Мазепи щодо козацтва. Основні принципи цієї політики провідний український історик Олександр Оглоблін сформулював так: 1) оборона традиційних прав козацтва проти старшинських та інших зазіхань; 2) закріплення відокремлення козацтва від селянства; 3) сприяння заможнішим шарам козацтва оформитися як «виборним козакам», а іноді й просунутися в ряди нижчої старшини [5]. У своїй зовнішній політиці Мазепа, незважаючи на союз Москви з Польщею, приховано й обережно, але виразно спрямовував вістря своєї політики проти Польщі, сподіваючись приєднати доГетьманщини Правобережну Україну. За єдину вдалу основу тогочасної української політики Мазепа вважав союз з Москвою і забезпечення максимально можливої автономії України в складі Московії. І заради того, щоб здобути від Польщі Правобережжя, а від Туреччини і Криму степову смугу між Чорним та Азовським морями, він установив зв'язки з молодим царем Петром І, котрий у 1682 році зійшов на трон, завоював його довір'я і зумів залучити царя до своїх планів. У свою чергу і Мазепа надавав активну допомогу Петру в походах на турків і татар. Згодом між ними зав'язалися добрі стосунки, які тривали майже 20 років. У 1702 році на Правобережжі розпочалося антипольське повстання на чолі з популярним у народі фастівським полковником Семеном Палієм, який отримував допомогу від Мазепи. Скориставшись цим, Мазепа переконав Петра І дозволити йому зайняти Правобережну Україну, щоб врешті реалізувати свою мрію про об'єднання її з Гетьманщиною [6]. Знову обидві частини Наддніпрянської України було на короткий час об'єднано і заслугу здійснення цього міг приписати собі мудрий політик і досвідчений дипломат Іван Мазепа. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І на догоду своїм амбіціям і планам не почав ламати основи української автономії. У 1700 року розпочалася велика Північна війна — Росія вступила у боротьбу зі Швецією за вихід до Балтійського моря, втягнувши до цієї війни також Україну. Війна, яка тривала 21 рік, лягла страшним тягарем на Гетьманщину й вимагала від неї надзвичайних жертв. Замість того, щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, турків і татар, українці повинні були воювати із шведами виключно за інтереси царя. І замість вдячності за це козаки не отримували за свою службу ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків та образ московських воєначальників, саме тоді набуває активного використання зневажлива назва українців «хохли» яка гармонійно вписувалася в шовіністичне світосприйняття московитів (росіян) [13]. На чолі козацьких полків Петро І поставив російських і німецьких командирів, під німцями тоді мались на увазі не лише жителі Німеччини а всі неслов’янські іноземці з Європи. З презирством ставившись до козацького війська, вони часто використовували його в боях як «гарматне м'ясо», кидали на найтяжчі й найбезвихідніші ділянки фронту, на яких воно зазнавало величезних втрат, що сягали 60— 70 % складу. Досить часто козаки використовувалися як дешева робоча сила на будівництві каналів, нових доріг, фортець та нової столиці Росії, усіявши своїми кістками болотисту землю. Із цих будівничих фронтів поверталося козаків ледве чи третина, а решта вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Така політика Петра І прямо вела до поступового знищення українського генотипу, адже йшлося про смерть десятків тисяч людей, які були провідною соціальною верствою Гетьманщини [6]. У цих умовах І. Мазепа опинився перед необхідністю вибору — залишатися надалі у сфері московської політики і навіть втратити автономію України чи спробувати звільнити її з допомогою нових союзників. Не останню роль в переході Мазепи на бік Мазепи стала політика Московії по асиміляції українців серед росіян, по простому кажучи перетворення українців на росіян яка активно проводилася на початку 18 століття [14]. У складному вузлі подій єдиним шляхом врятувати Україну стало для нього визволення її з-під московської влади. Нещасливий збіг обставин прискорив рішення гетьмана. У 1708 р. Карл ХІІ з 35-тисячною армією вирушив у похід на Москву. Він вів із собою. Пізніше до нього мав приєднатися генерал Левенгаупт з 16-тисячним військом та важкою артилерією. Шлях на Москву був перекритий великими залогами російських військ у Пскові, Новгороді та Смоленську. Карл ХІІ, віддаючи перевагу маневреній війні, вирішив здійснити обхід через Білорусію. Але через погані дороги, вороже ставлення місцевого населення і дії партизанів шведська армія втратила потрібну рухливість. Ударом по шведах став розгром росіянами армії Левенгаупта поблизу села Лісне у Білорусії. Після цього шведський король рушив в Україну, де сподівався на допомогу І. Мазепи [13]. Рішення І. Мазепи та його однодумців схвально зустріло Запоріжжя, яке майже в повному складі багатотисячним загоном виступило на з'єднання з гетьманськими силами. Мобілізацію козацького війська утруднив указ Петра І, за яким було усунуто з теренів Гетьманщини більшість українських полків. Та лише поразка шведів під Полтавою 8 липня 1709 р. поклала кінець планам і Карла XII, й І. Мазепи. Утікаючи після поразки від переслідування російської кінноти вони знайшли притулок у Молдові. Тут біля м. Бендери 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний гетьман помер [6]. 2. Стосунки Петра І та Івана Мазепи Початок відносин Мазепи і Петра І був драматичним в ніч на 8 серпня Петро І втік до Троїцького монастиря і звідти повів рішучу боротьбу проти регентки Софї та її прихильників. Останній похід відіграв у цьому протистоянні важливу роль. Під час протистояння дужчими виявилися прибічники молодого царя; вже наприкінці серпня було відсторонено від влади князя Голіцина, а незабаром і його заступницю Софю. Така доля з високою вірогідністю чекала і соратника Софї Гетьмана Мазепу. За царським наказом він з'явився 9 вересня в монастирі, а наступного дня був запрошений на аудієнцію. Петро поставився до Мазепи та його оточення несподівано дружньо і дав зрозуміти, що відповідальність за наслідки походу падає лише на Голіцина. Вочевидь, юний цар у цей критичний для нього час вважав нерозумним відштовхувати від себе гетьмана, а отже й репрезентовану ним Україну [5]. Але й Мазепа, щоб заспокоїти царя і навіть здобути його прихильність, обрав правильну лінію поведінки. Адже він, як уже зазначалося, належав до тих державних діячів, котрі чудово розумілися на людях і вміли з ними поводитись. Тож йому не важко було сподобатися юному, недосвідченому цареві. В усякому разі, Мазепа залишив Москву, завоювавши його симпатії. Про це свідчать нагороди й подарунки Петра І, вручені Мазепі та його оточенню, коли українська делегація перебувала в Москві. На початку правління Петра І головним напрямом співробітництва Мазепи й Петра І був Південь. Обом кортіло твердо ступити на береги Чорного та Азовського морів. На відміну від Самойловича, новий гетьман проводив цю політику невідступно. Властиво, за тих обставин він і не міг займатися чимось іншим. Для нього багато важило надовго зберегти прихильність царя після перевороту в Москві. Запорукою цього були його планомірні й енергійні зусилля, спрямовані на витіснення турків і татар з їхніх укріплених пунктів на північному березі Чорного моря. Досягнення поставленої мети, яка здавна приваблювала царів, гарантувало 6 гетьманові доброзичливість Петра І. Інша річ, що це не конче вийшло б на пожиток Україні і підсилило би значення України всередині Московії (Росії) [16]. Найприкметнішою рисою історії виступу Івана Мазепи проти Петра І є та, що дослідники не мають прямих джерел, які б висвітлювали події "зради Мазепи" не тільки з точки зору російської сторони, але й української. Значна кількість джерел, за якими ми знаємо відносини Гетьманщини доби Івана Мазепи з Московією були написані через значний проміжок часу після подій 1708 — 1709 років. Вони почали друкуватись в середині 19 століття, зрозуміло такий великий проміжок часу при умові жорсткої цензури і пропаганди в тогочасній Російській імперії значно вплинув на об’єктивність фактів описаних в цих працях. Велику цінність представляють документи про "проект" реформування (а де-факто ліквідації) Гетьманщини Петром І у 1708 рік. Ці свідчення дають змогу відповісти на питання: проти чого, власне, виступив Мазепа 28 жовтня 1708 рок. Український дослідник І. Борщак, спираючись на документ з архіву міністерства закордонних справ Франції, доводив, що в оточенні Петра І з 1703 року існував план ліквідації козацтва як стану [17]. З "Листа Пилипа Орлика до Стефана Яворського" 1721 року випливає, що впродовж 1706 — 1707 років російський цар та його оточення мали плани реформування суспільного ладу Гетьманщини. У квітні 1707 року на військовій раді у Жовкві Петро І виклав Мазепі проект перетворення козацьких полків на регулярні військові частини. Після цього Іван Мазепа вперше не відіслав посланця до Москви, що було надзвичайною подією. У вересні 1707 року Мазепа отримав титул князя Римської імперії, а в травні 1708 р. Петро І порушив дану Мазепі обіцянку збереження Правобережної України за Гетьманщиною, заявивши польській шляхті про повернення Речі Посполитій цих земель України після повторного сходження на польський престол Августа ІІ. Проте зазначені джерела є непрямими свідченнями. Як зауважив український історик В. Горобець, дослідникам не вдалось знайти джерел про ліквідацію козацького устрою в Гетьманщині в фондах сенатського архіву та кабінету Петра І Російського державного архіву давніх актів у Москві. Такі обставини дають змогу стверджувати, що письмового проекту ліквідації козацтва в російського керівництва не існувало, однак про це йшлося в усних розмовах між представниками військової еліти, що, в свою чергу, призвело до появи непрямих історичних джерел, часто перекручених та не узгоджених між собою [18]. Але більшість істориків вважають що безпосередньою «останньою краплею» яка безпосередньо переконала Мазепу перейти на бік шведів це відмова Петра І на прохання І.Мазепи надати йому хоча б 10 тисяч війська для захисту на випадок, якщо Карл ХІІ піде на Україну. Цар тоді відповів, що не може дати й 10 чоловік, і це не лише образило гетьмана, але й дало йому формальну підставу вважати таку відповідь порушенням зобов’язань сюзерена (царя) щодо свого васала (гетьмана) і фактично розв’язало останньому руки. Саме після наради у Жовклі де сталася ця подія, І.Мазепа активізував свої контакти з С. Лещинським та Карлом ХІІ. Крім цього загальновідомого факту, ще існував лист Петра І до І.Мазепи, зміст якого підтверджує позицію царя і не залишає гетьману й Україні жодного шансу уникнути військових дій на своїй території, а також інших наслідків війни [19]. Петро І цілком свідомо й рішуче був налаштований на те, щоб використати Україну як розмінну карту в його власній грі. Цар вважав, що в разі приходу шведів в Україну гетьманові з військом слід чинити на власний розсуд та оборонятися самостійно. А якщо суперник піде під Смоленськ, тоді за царським указом гетьманові слід прибути до білоцерківської фортеці, куди буде надіслано кілька додаткових піхотних та драгунських полків для оборони інтересів російської держави. Отже, приводом для переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля стала відмова царя Петра боронити українські території, як того вимагали договірні зобов’язання між Україною-Гетьманщиною та Московською державою. Після переходу Мазепи на бік Швеції особисті відносини Мазепи і Петра припиняються, прослідковується тільки обопільна ненависть між цими історичними фігурами аж до кончини Мазепи 22 серпня 1709 р. в молдавському місті Бендери [18]. 3. Полтавська трагедія України і Мазепи В історії війн деякі битви вирішували долю поодиноких народів та держав на довгі десятиліття — а то і століття. До таких битв належить без сумніву і битва під Полтавою, яка вирішила долю не тільки Швеції і Росії, але також і України. Для України наслідком Полтавської катастрофи була московська військова окупація й щораз більше обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави. Полтавська битва є вирішальною битвою Великої Північної війни 1700-1721 років котра вирішальним чином позначилася на її результатах, а відтак і долях усіх країн-учасниць [18]. В середині червня 1709 року Карла XII і Петра І охопило бажання зійтися у вирішальному герці. Цю жагу двох правителів помірятися силами з головним ворожим угрупованням, здавалось, от-от буде задоволено. Армія, запорожці й Мазепині козаки готувалися до бою. Війська Карла здійснювали облогу Полтави, облога облогою, а чільне місце у військових діях посіли тепер локальні сутички й розвідка. Тут згодилися вміння козаків, котрі добре знали місцевість і добре орієнтувалися в рідній місцевості. 17 червня шведський полковник Зіборт ударив у напрямку Нижніх Млинів. Загін запорожців під проводом Войнаровського успішно обстріляв росіян [16]. Коли на шведські позиції під Петрівкою напав російський генерал Ренне, на лівому й правому флангах лінії оборони стали до бою гетьманські й січові козаки на чолі з Мазепою. Ще до битви 22 червня Карл XII доручив генералові Кройтцу провести розвідку боєм північніше від Малих Будищ. У цій операції (з участю загону запорожців) було з'ясовано, що росіяни не квапляться переходити у генеральний наступ основними своїми силами. Як повідомляв 25 червня той-таки Кройтц, саме Мазепині козаки принесли розвідані про перехід усієї російської армії на правий берег Ворскли й спорудження там редутів які в майбутньому зіграють вирішальну роль в Полтавській битві. Сили сторін були нерівними: у шведів було 16 тис. вояків і лише 4 гармати; а в росіян — 38 тис. солдатів і 72 гармати. Хоча на рахунок шведських гармат відомо що у шведів в обозі знаходилося ще 30 гармат про те шведи їх не використовували тому що мали великий дефіцит пороху, тому за наказом Карла використовували тільки 4 гармати, для яких вдалося зібрати боєкомплект, про те їхня роль в битві була мінімальною. Фактично шведи залишилися без артилерії. До кількісної і технічної переваги росіян додавалася й моральна. Російський цар перебував у доброму здоров'ї, а отже, міг вільно керувати своїм військом, на відміну від Карла XII, який напередодні битви був поранений у ногу і міг лише спостерігати за боєм, сидячи на ношах. Українські війська в складі російської армії в цій битві очолював Семен Палій, якого Петро І звільнив із Сибіру та зробив символом вірності царю [21]. На початку битви шведи необдумано пішли в атаку на російські редути незважаючи на чисельну перевагу ворога, це й було їхньою фатальною помилкою. Битва йшла з перемінним успіхом, але досить швидко далася взнаки кількісна перевага російської армії, особливо в артилерії. Під тиском російської піхоти шведи здавати позиції. У розпалі бою від вибуху перевернулися ноші, на яких був Карл XII. Усім здалося, що король загинув, тому шведи в розпачі стали тікати. Під час Полтавської битви вбито 9 тис. шведів та 1 345 російських бійців, а також узято в полон 3 тис. підданих Карла XII. Усіх українців, які брали участь у битві на боці шведів і потрапили в московський полон, люто мордували: їх садили на палі, вішали, їм ламали руки й ноги, а покалічені тіла виставляли на привселюдний огляд для залякування народу [22]. На радощах Петро І організував урочистий обід, на який були запрошені високопоставлені полонені шведи. Перший тост цар підняв за своїх учителів. Коли фельдмаршал Реншильд спитав, хто ці вчителі, Петро І відповів: "Ви, шведи. Ви навчили нас, як треба воювати". Тим часом Карл XII і Мазепа з невеликим загоном переправилися через Дніпро й утекли в турецькі володіння. Перемога була повною і беззастережною. Карл XII надовго вибув із боротьби. Разом із Мазепою до Молдавії втекли близько 50 представників козацької старшини, 500 козаків і більше 4 тис. запорожців. У 1710 р. емігранти обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика, який навіть склав власну конституцію, на випадок повернення до України. На початку 1711 р. Орлик із запорожцями і татарами вступив на територію України, але незабаром був розбитий і втік. Довгі роки українські емігранти поневірялися по європейських країнах, але повернутися на батьківщину їм так і не вдалося[23]. Не довіряючи більше українцям, Петро І приставив до гетьмана Скоропадського свого "спостерігача" Ізмайлова з двома полками і секретним розпорядженням: при щонайменшій підозрі заарештувати гетьмана і всю козацьку верхівку. Гетьманська резиденція була перенесена до міста Глухова, ближче до Росії. На чолі української козацької армії був поставлений російський командувач, козацькі полки також очолили російські офіцери. Представники російського дворянства почали отримувати в Україні величезні земельні наділи. Гетьман України І. Мазепа помер 22 вересня (2 жовтня) 1709 року. Його наступником, гетьманом в еміграції, став П. Орлик. Він не тільки поновив угоди з Кримом і Швецією, а й склав 5 квітня 1710 року Договір між Гетьманом та Військом Запорозьким. Цей документ став підсумком тривалого розвитку державно-правової думки в Україні й увійшов в історію під назвою «Конституція Пилипа Орлика». Це була перша в світі писана Конституція, яка задовго до класичної американської проголосила пріоритет демократичних принципів. Усе своє подальше життя П. Орлик зі своїми однодумцями (серед них — чимало полтавців) присвятили боротьбі за здобуття Україною незалежності [21]. У підмосковській Україні після Полтавської битви гетьманом остаточно був затверджений І. Скоропадський. Замість традиційного договору з московським урядом новий гетьман отримав так звані «Решетилівські статті», які залишали за Гетьманщиною лише номінальні автономні права. Решетилівські статті 1709 року це умовна історіографічна назва листування гетьмана І.Скоропадського та Петра І з питань правового статусу України. Складалися з двох документів "Просительних статей" гетьмана і відповіді Петра І. Після закінчення Полтавської битви Скоропадський з козацького табору під Решетилівкою 17 липня 1709 відправив до Петра І "Просительні статті" з проханням затвердити їх [24]. Вони складалися з 14 пунктів, у яких йшлося передусім про підтвердження "прав і вольностей" Гетьманщини, а також викладалися прохання залишати українських козаків у походах під командуванням своєї старшини, а не російських офіцерів, які знущаються над ними; віддати українському урядові гармати, забрані царськими військами в Батурині; заборонити царським воєводам втручатися у внутрішнє управління України; звільнити українське населення від обтяжливих постоїв московських військ та ін. Цар у своїй відповіді загалом підтверджував "права і вольності", обіцяв згодом дати й "Статті" (що не було зроблено), а також наказати воєводам, щоб вони "не інтересувались до українського населення", а г на інші прохання відповів відмовою. Одночасно цар встановлював російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, старшинського адміністративного апарату та ін. Водночас з відповіддю гетьманові цар призначив при ньому міністра-стольника Ізмайлова, якому дав дві інструкції — явну і таємну. Десять пунктів явної інструкції зобов'язували міністра стежити за тим, щоб в Україні "не було зради", і давали йому право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи козацького війська. В таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, довідуватися про розмір зібраних податків, прислуховуватися до розмов старшини і козаків, тримати при особі гетьмана два російських полки, підпорядковані міністрові. У 1711 р. козацький корпус у 20 тис. чоловік під командуванням Лизогуба взяв участь у Прутському поході Петра I. Цей похід російських військ до Молдавії був здійснений царем у відповідь на оголошення йому війни Туреччиною. Проте цей похід виявився вельми невдалим. Російські війська були оточені на річці Прут силами турецького візиря, що мали значну кількісну перевагу. Тільки завдяки складним переговорам і підкупу візиря, справа не закінчилася катастрофою для Петра І. У результаті підписаного в липні миру російська армія безперешкодно повернулася до Росії, але місто Азов було повернене Туреччині, також були підтверджені права Польщі на Правобережну Україну [23]. Вигнавши з України шведів і забезпечивши мир із Туреччиною і Польщею, Петро І продовжив поступову ліквідацію українських прав і вольностей, а також самостійного українського війська. Крок за кроком Україна перетворювалася на одну з провінцій Великороси. У 1712 р. російська дивізія під командуванням Шереметєва розташувалася зимувати в Україні, але так тут і залишилася. 4. Іван Мазепа у народній пам’яті українського народу Ім’я Великого Українця гетьмана Івана Мазепи відомо практично кожному громадянину нашої держави. Однак аж до сьогоднішнього дня образ гетьмана в масовій свідомості, на жаль, ще мало чим нагадує реального Івана Мазепу, людину яка в надважливий момент історії України стала її правитилем. Причини добре відомі. Ім’я цього визначного українського діяча ось уже майже 300 років перебуває в списку тих, кого Російська імперія нещадно таврувала, у всіх своїх формах існування будь то СРСР чи сучасна Росія. Оголосивши його своїм ворогом, вона віками вкорінювала в голови підневольних їй українців, ганебно спотворені уявлення про цю постать, яка насправді гідна найвищої пошани [7]. Гетьман України Іван Мазепа був високо інтелектуальною особистістю, здобув ґрунтовну освіту, володів кількома іноземними мовами на різному рівні, мав інтерес до ренесансового бачення правителя держави, був покровитилем в Україні музики і віршотворення, цікавився архітектурою, книгами на рівні бібліофільства, образотворчим та ужитковим мистецтвом. Наближав до себе богословів та філософів, поетів, митців, архітекторів [26]. Розвиток освіти Мазепа бачив як один із основоположних частин своєї державної політики, приділяючи йому чимало уваги. Зокрема, він посилив значення Київської академії, сприяв заснуванню Чернігівського колегіума, добирав керівників освітнього процесу, дбав про науки та вчених. Гетьман активно сприяв національному книгодрукуванню і прикладному до нього граверству, фінансуючи різні видання особисто. Дбав про церкву і підносив її: по-перше, через будівництво храмів, по-друге, через її мистецьке та обрядове наповнення. Мазепа своїми Універсалами намагався вирівняти відносини між різними верствами населення, постаючи проти зловживань козацької старшини щодо міщан, монастирів та тієї ж старшини щодо біднішого козацтва, піклувався про полегшення тягарів простим трударям. Володіючи сильною персональною владою, застосував колективні форми правління, зокрема Генеральну раду. Хоча і наділяв козацьку старшину значними матеріальними дарами у тому числі маєтками і землями. Сучасники Івана Мазепи високо оцінили його подвижницьку працю. Визначний філософ Феофан Прокопович порівнював його з великим київським князем Володимиром Хрестителем, настільки значними для України були Мазепині діяння. До постаті Івана Мазепи уваги ніколи не бракувало. Воно й не дивно, адже гетьман був надзвичайно колоритною постаттю з яскравою харизмою й залишив по собі пам’ять в багатьох сферах. Його обдарованість, освіченість, галантність, моральні чесноти й водночас хитрість та холоднокровність визнавали і соратники, і противники. До подій «Північної війни» 1709 року він був одним з улюбленців Петра І, який повністю довіряв йому, тому довго не міг отямитись, коли дізнався про перехід того на бік Карла ХІІ [27]. Російському цареві не могло прийти в голову, як можна було мислити категоріями українських інтересів та проміняти монаршу ласку на хитку справу захисту самоврядності й суверенітету України-Гетьманщини. Уміння схопити проблему в комплексі, відчути загальну перспективу, розробляти багатоходові комбінації, терпляче вибудовувати підвалини для наперед визначеної далекосяжної мети, – усе це вигідно вивищувало гетьмана в середовищі тогочасних еліт. Однак вирішальну свою справу – змагання за незалежність України – Іван Мазепа програв, що стало не тільки його особистою трагедією, а й справжньою катастрофою для всього українства [26]. Як стверджував видатний мислитель епохи Відродження Нікколо Макіавелі, в завойованих республіках «ніколи не помирає і не може померти пам’ять про колишню свободу». Росія перемогла під Полтавою, але шлях до попрання української волі було розчищено. Але вона рішуче програла раніше — тоді, коли Іван Мазепа звернувся до свого війська з закликом перейти на бік шведів. Враження від уроку, який Україна дала Москві пережили століття. Більше ніколи Російська держава не була й не буде певна того, що можна зневажливо ставитися до почуття національної гідності українців [28]. Сприймати Івана Мазепу нині, без сумніву, маємо як національного героя. Усвідомлення цього в Україні рухається надто повільно. На цьому тлі цікавим є сприйняття гетьмана за кордоном. Наведемо лише один приклад. Ще в XIX ст. в румунському місті Галац, де був похований Мазепа, існувала вулиця його імені. Після перепланування замість вулиці в минулому столітті в місті з’явилися житлові квартали «Мазепа-1» та «Мазепа-2». А кілька років тому під патронатом румунського уряду та посольства нашої держави в Румунії в Галаці було відкрито пам’ятник гетьману. Красномовно свідчить той факт, що під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманства Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Ще одна сфера культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання тих часів були одними з кращих в Україні. Чи не менше, ніж про церквах і монастирях, дбав гетьман про Києво-Могилянської академії. Дбав Мазепа і про виникнення нових осередків культури; одним з них була Чернігівська колегія [13]. Протягом довгого часу імперські ідеологи намагалися викреслити ім'я гетьмана Івана Мазепи з історичної пам'яті українського народу. Його називали злочинцем, христопродавцем, виголошували прокляття в усіх церквах на території Російської імперії. Причому проклинали Мазепу саме за те, за що вихваляли Хмельницького, - за повстання проти іноземного панування. Але якщо повстання проти Польщі імперські ідеологи вважали праведним діянням, то повстання Мазепи проти Росії для них було є і буде злочином. Чого вартує те що аж по наші дні російські шовіністи «величають» проукраїнських політичних діячів словами «проклята Мазепа» про те цей вислів може бути насправді тільки похвалою справжньому патріотові України [27]. Сучасні ж історики. даючи оцінку діяльності Мазепи, насамперед беруть до уваги його внесок у зміцнення української державності в умовах неухильного наступу на неї з боку російського царизму. І хоч ідея другої Хмельниччини за гетьманства Мазепи не була втілена в життя, тим не менш вдалося підняти українське господарство і культуру, а отже, зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в галузі культури та освіти переслідували далекосяжну мету і забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-річне існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державних традицій, на формування національної культури. І тут вартий уваги популярний народний вислів "Від Богдана до Івана - не було гетьмана", саме цей вислів демонструє справжнє відношення українського народу до людини яка пожертвувала всім задля майбутнього свого народу. Як би там проросійські сили не величали Мазепу «зрадником», для патріотів України Мазепа назавжди залишиться в пам'яті славетним героєм козацької доби [29]. Список використаної літератури 1. Терещенко Ю. І. Історія України від найдавніших часів до утвердження незалежної держави : Навч. посіб. / Ю. І. Терещенко, І. В. Срібняк; Київ. нац. лінгв. ун-т. - К. : Генеза, 2003. - 158 c. 2. Історія України: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посіб. — 2-ге вид., стер. / Лазарович М.В. — К., 2012. — 438 с. 3. Україна: хронологія розвитку / НАН України. Інститут історії України. – Том 4. – К.: КРІОН, 2009. – 608 с: іл. 4. Журавльов Д. В. Іван Мазепа. — Харків: Фоліо, 2009. — 121 с 5. Оглоблин О.П. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк.Кіїв.Львів.Паріж.Торонто. : Українське Історичне Товариство., 2001. - С. 58-70. 6. Історія України: сучасне бачення : навчальний посібник / Василь Фокович Остафійчук . – 4-те вид., випр . – Київ : Знання-Прес, 2008. – 424 с. 7. Іван Мазепа – славетний гетьман України : кат. книжк. виставки до 370-річчя від дня народження / Івано-Франківська ОУНБ ім. І. Франка ; [уклад. Н. В. Джус, Ю. О. Осадча; відп. за вип. Л. В. Бабій]. – Івано-Франківськ, 2009. – 32 с. 8. В. Чухліб, Т. Вибори та перші роки гетьманування Івана Мазепи [Текст] / Т. Чухліб // Полтавський вісник. – 25/01/2008. – С.23 9. Головацький Яків Федорович / Л. Москвич // Малий словник історії України / відп. ред.Смолий. – К. : Либідь, 1997. – С. 14 10. Царенко О.М., Захарчук А.С. - Навчальний посібник. Суми, „Університетська книга”, 2000. -310 с. 11. Мицик, Юрій Андрійович, Історія України : навчальний посібник / Ю.А. Мицик, О.Г. Бажан, В.С. Власов. - 2-ге видання, доповнене і перероблене. - Київ : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2008. - 586 с. 12. Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р. – 808 c. 13. Власов В. Історія України: Підручник для 8-го класу. – К.: Генеза, 2005. –256 с. 14. Субтельний, Орест. Україна: Історія: учебное пособие / О. Субтельний. - 3-тє вид.,перероб.і доп. - Київ : Либідь, 1993. - 720 с. 15. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3-х томах / Відп. ред. В.А. Смолій: Том 1. Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Українські проекти в Російській імперії / Інститут історії України НАН України. – К.: Наук. думка, 2004. – 504 с. 16.Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба / Пер. з нім. О. К. Струкевича; вступ. ст. В. М. Горобця. – К.: Україна, 2003. – 237 с. 17. Кононенко В. «Очі всіх на тебе уповають» Іван Мазепа та Петро І у світлі історичних джерел/ газета “День” №15, 01.31.2009.- С35. 18. Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 1998. – 321 с. 19. Ковалевська О. Іван Мазепа у запитаннях та відповідях /О. Ковалевська. – К.: Темпора, 2008. -200 с. 20. Сокирко О. Український Рубікон. Полтавська битва 27 червня 1709 р. В 2-х ч. (Частина І). – К.: Темпора, 2008. – 80 с. 21.Новий довідник: Історія України / упоряд.: С. Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопченко, О. Іванюк. - К. : Казка, 2008. - 736 с. 22. Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу : указ Президента України від 9 жовтня 2007 р. № 955/2007 // Урядовий кур'єр. – 2007. – 18 жовт. – С. 16. 23. Історія України [Текст] : навчальний посібник: у 2 кн. / А. І. Чуткий. - Ніжин : Видавництво НДУ, 2007 .Кн. 1 : Давня та нова історія України, 2007. - 311 с. 24. Малий словник історії України / В.Смолій, С. Кульчицький, О.Майбородата ін. – К.: Либідь, 1997. – 464 с. 25. Гарін В. Б., Кіпцар І. А., Кондратенко О. В. Історія України. Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 240 с. 26. Іван Мазепа; славетний гетьман України : кат. книжк. виставки до 370-річчя від дня народження / Івано-Франківська ОУНБ ім. І. Франка ; [уклад. Н. В. Джус, Ю. О. Осадча; відп. за вип. Л. В. Бабій].Івано-Франківськ, 2009.-32 с. 27. Плохій С. В ім’я милої вітчизни: вірність та зрада Івана Мазепи // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип.6 – К., 2006. – С.279. 28. Українське козацтво: формування соціального стану: друга половина ХV – середина XVII ст. – Київ: Видавничий дім «KM Academia», 2006. – 205 с. 29. Мицик Ю. Іван Мазепа / Ю. Мицик. – Київ, 2007. – 72 с.
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову