Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Міжнародну ситуацію ХХІ ст. можна охарактеризувати як століття конфліктів. Кожен континент світу має територіальні конфлікти, лише Антарктида залишається територією миру. Розпад Радянського Союзу відкрив проблеми, що існували за «залізною завісою». Вірмено-азербайджанський конфлікт за Нагірний Карабах є потенційно небезпечним для всього регіону. Вирішення цієї проблеми стоїть на місці, оскільки сторони не можуть дійти компромісу та задовольнити всі свої вимоги. І Баку, і Єреван вважають територію Нагірного Карабаху своєю історичною територією.
Конфлікт з приводу статусу Нагірного Карабаху (вірмени називають цей край – Арцах) належить до тих конфліктів, без розв’язання яких є неможливим стабільний розвиток не лише кавказького регіону, але й усієї системи міжнародних відносин. В разі щонайменшого загострення протистояння між Єреваном і Баку ситуація може стати некерованою, що в перспективі може призвести до глобальної війни. Це пояснюється тим, що на всіх етапах розгортання нагірно-карабаського конфлікту в регіоні тісно перепліталися інтереси й інших країн, деякі з яких сьогодні визначають порядок денний світової політики. Не випадково відомий американський політолог З. Бжезинський назвав Закавказзя складовою «Євразійських Балкан» [57, c. 110]. На думку дослідника, відповідні асоціації зумовлюються як наявністю етнічних конфліктів, так і суперництвом великих держав в регіоні. За таких умов пошук шляхів стабілізації ситуації в Нагірному Карабасі є надзвичайно актуальною проблемою.
Сам конфлікт є джерелом нестабільності в регіоні, заважає розвитку тісного співробітництва між країнами Кавказу, гальмує їх повномасштабну участь у міжнародних інституціях, що, в свою чергу, виступає причиною значних труднощів у розвитку регіональної політичної та економічної інфраструктури. Разом з тим, слід розуміти, що південно-кавказька карта наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. була розіграна не без участі третіх держав. Найперше це стосується країн Заходу, Росії та Туреччини, кожна з яких у даному конфлікті шукає можливості посилити свої позиції в регіоні. Як відомо, одразу після розпаду СРСР, керівництво Росії заявило про свої претензії не тільки виступати правонаступницею Радянського Союзу, але й здійснювати контроль над усім пострадянським простором. Повною мірою це стосувалося і Закавказзя. Москва взяла на себе посередництво в рамках конфлікту в Карабасі. Це не є випадковістю, інакше постраждали б її геополітичні та оборонні інтереси на південному Кавказі. Саме тому аналіз втручання третіх сторін теж є одним з основних аспектів дослідження.
Безперечно, тема вірмено-азербайджанського протистояння (не тільки в контексті нагірно-карабаського конфлікту), як і оцінки вірменських та азербайджанських дослідників історії відносин двох народів між собою, є надзвичайно складною проблемою в контексті науково-історичних та історіографічних досліджень. Після ознайомлення з багатьма працями закавказьких істориків складається враження, що без допомоги іноземних дослідників, максимально абстрагованих від національних пристрастей, а тому здатних до більш об’єктивного та зваженого аналізу подій минулого та сьогодення, повноцінно дослідити зазначену проблему вкрай важко або й неможливо. Причому дослідники ризикують бути обвинуваченими однією зі сторін у політичній ангажованості, симпатіях до іншої сторони, відсутності політкоректності тощо. Проте такі ризики не можуть бути підставою не розпочинати дослідження взагалі.
Дане питання видається дуже цікавим в плані ретельного наукового дослідження через дестабілізацію безпекової системи міжнародних відносин, перерозподіл сил у регіоні між найвпливовішими акторами серед усіх задіяних та свою актуальність в плані можливої акумуляції певного досвіду для України, оскільки в нас є потужна і затяжна територіальна проблема. Українська історична наука незначним чином дотична до проблематики вірмено-азербайджанських відносин, незважаючи навіть на деякі паралелі у подіях українського та закавказького пострадянського сьогодення, отож, для неї цей напрям досліджень є очевидно перспективним.
Мета дослідження – провести різносторонній та повноцінний аналіз конфліктної ситуації, враховуючи фактори порушення сучасної системи міжнародної безпеки та вплив міжнародних акторів.
У роботі вирішуються такі завдання:
1. дослідити основні теоретико-методологічні засади, зробити огляд наукової думки та дати оцінку ефективності методології даного дослідження;
2. визначити основні причини зародження конфлікту та простежити динаміку його розвитку;
3. відобразити та обґрунтувати позиції сторін конфлікту, а також дослідити реакцію міжнародної спільноти та конкретних акторів;
4. охарактеризувати наслідки нагірно-карабаського конфлікту для міжнародної системи міжнародних відносин та перспективи майбутнього розвитку даної ситуації.
Об’єктом кваліфікаційної роботи є стан двосторонніх відносин Азербайджану та Вірменії в умовах регіональної кризи інтересів.
Предметом є особливості протікання конфлікту навколо території Нагірного Карабаху та його наслідки для системи міжнародних відносин.
Методологічна база дослідження визначається специфікою об’єкта та предмета, метою й завданнями. Під час роботи над дослідженням були використані загальнонаукові методи – аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, індукція та дедукція. Також застосовувалися спеціально-історичні методи, зокрема історично-ретроспективний метод – в огляді історіографії; проблемно-хронологічний метод – для суворого викладу матеріалу в правильній послідовності; метод систематизації та узагальнень – для підведення підсумків та формування висновків; формально-юридичний (догматичний) метод – для того, щоб правильно детермінувати правові терміни та принципи.
Практичне значення одержаних результатів. Наведені в роботі дані можуть бути використані в наукових дослідженнях, присвячених зовнішній політиці країн Закавказзя, конфліктології та регіональним системам міжнародних відносин; при підготовці лекційних та практичних занять, в рамках навчального процесу у вищій школі. Також дане дослідження може використовуватися як самостійне джерело знань будь-якими зацікавленими особами, до кола наукових інтересів яких входять відносини між закавказькими державами, медіаторство у вирішенні конфліктів та міжнародні відносини в цілому.
Апробація результатів магістерської роботи. Особистий внесок в розроблені теми представлений у збірнику студентських наукових робіт (затверджений до друку кафедрою міжнародних відносин протоколом №5 від 6 грудня 2021 року).
Структура роботи. Поставлені мета і завдання дослідження обумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, що включають 10 підпунктів, висновків та списку використаних джерел (114 позицій).
ВИСНОВКИ
Події останніх років, як правило, показують, що розпад Радянського Союзу залишив багато питань, відкрив можливості та створив нові проблемні моменти для міжнародного співтовариства. Нагірно-карабаський конфлікт є одним з найважливіших викликів для міжнародного співтовариства, який призвів до значної кризи біженців в Азербайджані, етнічної чистки та масових порушень прав людини як з боку Азербайджані, так і Вірменії. Всебічне і ретельне вивчення конфлікту показує, що він визначається як внутрішній і тому неправильно інтерпретується. Процес діалогу не сприяв тому, щоб послабити напружені та ворожі відносини між Азербайджаном і Вірменією.
Нагірно-карабаський конфлікт є одним з найбільш довготривалих у сучасних міжнародних відносинах. Сьогодні цей конфлікт двох держав – Вірменії та Азербайджану, став точкою перетину інтересів цілої низки держав: насамперед США, РФ, Ірану та Туреччини. Їхня особиста зацікавленість робить практично неможливим остаточне врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі у короткостроковій перспективі.
Згідно з визначеними завданнями, за результатами дослідження було сформульовано наступні висновки:
1. Проаналізувавши різні за походженням джерела та роботи, написані на тему нагірно-карабаського конфлікту, стає зрозумілим, що далеко не всі вони близькі до абсолютної об’єктивності. Багато досліджень висвітлюють тільки односторонню позицію, тим самим звинувачуючи іншу сторону в тому, що саме її дії стали причиною та каталізатором подій, які ми зараз спостерігаємо. Таким чином, ми можемо говорити про великий вплив суб’єктивізму в контексті опису конкретними авторами проблемних моментів у відносинах навколо Карабаху. Зокрема, це стосується вчених, які або через своє походження, або через певну симпатію чи ідеологічні погляди були прихильниками вірменської чи азербайджанської сторони конфлікту. Що стосується незалежних експертів, то тут існувала інша проблема – певна їх частина не змогла провести повноцінне дослідження через незнання мови та відсутність знань про сам регіон, його специфіку та етнополітичні особливості народів, що його населяють. Тобто, все-таки, відсутність прямого зв’язку з конкретними сторонами конфлікту теж стало причиною низького рівня дослідження даної проблеми. Деякі дослідники зосередили більшу увагу на висвітленні самої хронології подій, опустивши детальний аналіз передумов та причин, що їх зумовили. Тільки незначна кількість вчених спромоглася надати коректний та досить повний аналіз ситуації, що зумовлює необхідність заохочувати молодих науковців ще більш наполегливо працювати в цьому руслі, щоб поширювати правдиву інформацію про сутність конфлікту.
Поєднання та використання багатьох методів дослідження дозволило провести різновекторний аналіз конфліктної ситуації довкола Нагірного Карабаху. Серед даних методів були наступні: загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, індукція та дедукція), спеціально-історичні (історично-ретроспективний, проблемно-хронологічний, метод систематизації та узагальнень) та частково застосований формально-юридичний (догматичний) метод, кожен з яких став важливим інструментом та незамінним компонентом складної системи дослідження, без яких неможливо було б створити повноцінну картину розвитку конфлікту.
2. Нагірно-карабаський конфлікт став одним з прикладів дослідження асиметричних та етнополітичних конфліктів. Щоправда, через відсутність юридичної та політичної конкретики на офіційному рівні щодо сторін, залучених до конфлікту, важко точно охарактеризувати дану ситуацію. Якщо вважати Вірменію повноправною стороною, що бере участь у військових діях, тоді конфлікт не має підґрунтя асиметрії. Оскільки Вірменія офіційно не визнає себе такою, то самопроголошена Нагірно-Карабаська Республіка вважається слабшою стороною – просто регіоном Азербайджанської Республіки, який воює проти цілої держави, що робить конфлікт асиметричним. Це зумовлено різним сприйняттям сторонами самої суті та природи конфлікту. Різняться також співвідношення сил, інтереси, засоби, які використовують сторони для досягнення цілей, ставлення інших міжнародних акторів до ситуації, що теж впливає на хід подій через втручання цих же акторів, пряме чи опосередковане. Незважаючи на таку контроверсію, це не заперечує існування етнополітичного та міжнаціонального фактору. Сторони конфлікту дійсно входять до різних етнічних груп, мають різні мови, традиції тощо. Відсутність можливості розвивати повноцінно свою культуру і стало причиною виникнення цієї проблеми.
Карабах являє собою одну з найбільш важливих «вузлових» зон та «геополітичним вузлом» Центрального Кавказу, відповідно Центральний Кавказ є ключовою зоною Центральної Євразії, яка, в свою чергу, є природним центром Євразійського континенту. Тому, провівши аналогію з масштабною концепцією Г. Маккіндера про Хартленд [88, c. 305] та теорією Н. Спайкмена про Рімленд [101], можна сформувати регіональну теорію, вважаючи, що Карабах є центром всього Кавказького регіону, і, таким чином, є одним з ключів доступу до володіння Євразійським континентом.
До початку ХІХ століття територія Нагірного Карабаху не вважалася проблемою етнонаціонального характеру. Експансіоністські настрої Російської імперії, а згодом Радянського Союзу, бажання отримати доступ до ресурсів та бути основним гравцем у регіоні призвели до ситуації, яку спостерігаємо зараз. Штучний розвиток міжетнічного протистояння став основним фактором, який спричинив конфлікт.
Історія кровопролитної фази конфлікту починається з ХХ століття, коли відбувалася вірмено-татарська різанина 1905-1906 рр. Насильство перекидалося з одного міста в інше, кількість жертв зростала, а влада стояла осторонь. Другий етап охоплював Геноцид вірмен, спроби врегулювати ситуацію за допомогою створення Закавказької Федерації у 1918 році та «замороження» кризи за часів існування Радянського Союзу. Третій етап включає в себе Першу Карабаську війну, яка закінчилась у 1994 році підписанням Бішкекської угоди. Четвертий етап ознаменував собою прикордонні сутички за 26-річний, як очікувалось, «мирний» період. П’ятий період – Друга Карабаська війна 2020 року та укладення мирного договору на користь азербайджанців і політична криза незадоволених ним вірмен. Незважаючи на договір, взаємні звинувачення та порушення режиму припинення вогню спостерігаються й надалі [26].
3. Азербайджанська сторона розглядає нагірно-карабаський конфлікт тільки через призму територіальних претензій Вірменії, вважаючи, що його необхідно розглядати в рамках принципу непорушності кордонів в тих межах, в яких була визнана Азербайджанська Республіка при вступі в ООН. Вірменія не визнає себе причетною до конфлікту. Вона стверджує, що просто виступає за волевиявлення народів, в даному випадку меншини Азербайджану, яка є одним етносом з Вірменією. Так звана «Нагірно-Карабаська Республіка» упевнено просуває свої прагнення створити незалежну державу та працює в цьому напрямі, створюючи демократичні інститути, тим самим призвичаює світ до існування такої держави.
Міжнародна спільнота одноголосно не визнає Нагірно-Карабаську Республіку незалежною. Тому політичні гравці вирішили об’єднати зусилля для досягнення компромісу і вирішення конфлікту. Була створена Мінська група ОБСЄ, яка більше 20 років займалася пошуком альтернативних заходів, хоч вони і виявилися безрезультатними. Але це свідчить про великий інтерес до конфлікту та велику кількість докладених зусиль. ООН дещо залишилася осторонь. Хоча спочатку вона прийняла 4 резолюції, закликавши припинити вогонь і підтвердивши територіальну цілісність Азербайджану, але згодом передала ОБСЄ роль головної організації-посередника.
Досягнення мирного врегулювання ситуації довкола Нагірного Карабаху дуже ускладнює втручання конкретних держав, які переслідують власні матеріальні цілі в регіоні. Зокрема, це стосується Росії, яка намагається закріпити за собою роль ключового міжнародного актора в регіоні, зробити своїми боржниками знесилені конфліктом країни та прагне утвердити свої позиції незамінного арбітра. Іран боїться, що через конфлікт йому прийдеться надати притулок величезній кількості біженців, що може спричинити міграційну кризу, а також хвилюється через нестабільні відносини з Азербайджаном та боїться втратити свій вплив у даному регіоні. Через фактор енергетичних ресурсів та схожу етнічну приналежність Туреччина виступає союзником Азербайджану та підтримує його точку зору. Хоча в їхніх відносинах були періоди непорозумінь та стагнації, Туреччина й досі залишається найактивнішим партнером та однодумцем Азербайджану. США в даній ситуації виступили лише дипломатичним посередником, відмовившись від ширшого за ангажування, в тому числі й військового.
4. Нагірно-карабаський конфлікт сколихнув Радянський Союз та Південний Кавказ в цілому. Хоч його розвиток і був дещо приглушеним ще від початку існування СРСР, але кілька десятків років ігнорування та навіть заперечення існування самих суперечок між двома народами вибухнули страшним конфліктом, підірвавши і без того не надто міцну основу держави, яка нібито була заснована на марксистсько-леніністських засадах. Цей конфлікт став одним з найбільш довготривалих на пострадянському просторі та безрезультатних щодо спроб мирного врегулювання. Залучення інших міжнародних акторів, які не межують з країнами-сторонами конфлікту, ще більше ускладнило ситуацію, оскільки кожен із них має свої інтереси, нерідко приховані, що стає нездоланною перешкодою щодо вирішення ситуації. Для того, щоб збільшити свій вплив у багатому на нафту та інші ресурси регіоні, третіми сторонами пропонувалися власні ідеї щодо врегулювання конфлікту, але через свою упередженість вони не врахували всієї специфіки ситуації та претензій обох сторін, тому не тільки не допомогли дійти компромісу, а спричинили ще більший розкол.
Є багато варіантів подальшого розвитку подій та сценаріїв вирішення конфлікту. Що стосується учасників конфлікту, то Азербайджан, звичайно ж, вважає реальним тільки один сценарій – Нагірний Карабах залишатиметься у складі Азербайджанської Республіки з найвищим статусом самоврядування, щоправда, деталі статусу не конкретизувалися. Позиція азербайджанців Нагірного Карабаху, про яку згадується вкрай рідко, є подібною до позиції Азербайджану. ОЗК вважає, що необхідно звільнити окуповані землі, повернути біженців та створити структури самоврядування для вірмен в Азербайджані та азербайджанців у Вірменії відповідно. Сама невизнана Нагірно-Карабаська Республіка вболіває за право на самовизначення, визнання її як суб’єкта міжнародного права та створення незалежної держави.
Дослідниками, науковцями та політиками пропонувалися свої варіанти розвитку. Серед них були наступні: Нагірний Карабах як частина Вірменії, концепція «вище автономії, але не держава», обмін територіями, так звана «Нагірно-Карабаська Республіка» як асоційована держава, кіпрська модель та «чеченський варіант» розвитку подій, ідеї «спільної держави» та «Закавказької конфедерації», «Паризькі принципи», принцип кондомініуму («андоррський варіант»). Всі вони певним чином різняться, деякі мають спільні характеристики. Незважаючи на таке багатство різноманітних підходів, жоден з них поки що не був прийнятий за основу налагодження ситуації. Головне, що сторонам необхідно зробити, – сісти за стіл переговорів, забувши про упередження та ворожість, і знайти спільне рішення задля мирного співіснування двох народів.
Підсумовуючи, варто наголосити, що запропоноване дослідження є певним кроком у плані дослідження такої контроверсійної та багатогранної проблеми, якою є вірмено-азербайджанський конфлікт довкола Нагірного Карабаху та спробою визначити основні її риси і передбачити майбутній розвиток ситуації. Зважаючи на незавершеність конфлікту де-факто, надзвичайно важливо «тримати руку на пульсі» і слідкувати за ходом подій, адже це впливає на загальну міжнародну ситуацію, зачіпає інтереси найамбітніших і найпотужніших акторів у різних регіонах планети та може перерости у глобальну війну, яка зачепить держави далеко за межами регіону.
Магістр