Зразок роботи
Практичне заняття 1
план
1. Художньо-стильові особливості казкового епосу. Літературна казка і казкова повість: ґенеза та еволюція жанрових форм.
Казковий епос як частина усної народної прози є великим пластом української словесності. Термін «казка» вперше вжито у граматиці Лаврентія Зизанія «Лексисъ сиречь речения» (1596) поряд з поняттям «байка», а пізніше — в подібному значенні у словнику Памви Беринди «Лексшонъ славенороескій і именъ толъкованіє» (1627). Таким цей термін увійшов згодом у фольклористику.
Як вказує В. Гнатюк, «Казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія». Тому єдиного погляду щодо походження казок нема. Кожен із фольклористичних напрямів вирішує цю проблему по-своєму: прихильники міфологічної школи вважали основою казки міф та систему давніх уявлень; міґраційна школа розвинула теорію запозичень, поширення казкових сюжетів зі Сходу (зокрема Індії); представники антропологічної школи висловлювали думку про самозародження подібних сюжетів на певному етапі розвитку різних народів; дослідження в руслі ритуально-міфологічної школи поклали в основу виникнення казки систему Давніх язичницьких релігійних ритуалів...
Ф. Буслаєв — один з перших дослідників східнослов’янської казки 19 ст., що дав аналіз української казки з позицій міфологічного напряму, висловлював думку, що цей жанр тісно пов´язаний з народною епічною поемою, вважаючи казку модернізованою формою героїчної билини. М. Чумарна назву жанру теж виводить із праміфу, вказуючи на скіфський міф про Маная та його дружину Казку, яка навчила людей мови. М. Грушевський героїчний та казковий епос розглядав як паралельні явища, кожне з яких має свій специфічний характер, форму, шлях еволюції. Казка виявляє зв´язок з системою давньої релігії (зокрема обрядом ініціації) та системою первісних суспільних інституцій: «Казка народжується, звичайно, з життя. Всяке архаїчне, сьогодні відмерле релігійне явище більш давнє, ніж його використання в сучасній казці»240. Але, на його думку, цей жанр генетично пов´язаний з древніми формами оповіді, «коли герой втрачає своє ім´я, а розповідь втрачає свій сакральний характер, міф і легенда перетворюються в казку».
На сучасному етапі сформована та видозмінена під впливом багатьох нашарувань казка стала твором, побудованим на вимислі, тому, на відміну від інших жанрів народної прози, вже не сприймається як дійсність (тобто ні оповідач, ні слухач не вірять у правдивість розказуваного).
1.1.Казки про тварин, героїко-фантастичні (чарівні), соціально-побутові.
Різні тварини можуть розповісти дивовижні казки.
Розповідь про тварин полягає в тому, що дійовими особами оповідання є тварини — ліс і худоба, птахи і комахи. В образі тварин ми бачимо фабулу, що ці історії мають виразний соціальний відтінок. У цих історіях ми бачимо тварин, які займаються суто людськими вчинками: воюють, обирають королів, судять тощо. Ці історії висміюють людські недоліки та пороки, такі як заздрість, агресія та жадібність.
Структура казок про тварин проста. Часто серед них небагато подій, об'єднаних спільною темою. Тваринам надаються стійкі ознаки, закріплені визначення (лисичка-сестричка, вовчик-братик, мишка-скребка, зайчик-побігайчик тощо). У казках про тварин важливу роль відіграє діалог, повтор, голосове наслідування мови тварин.
Структура казок про тварин проста. У них зазвичай не так багато подій, об'єднаних якоюсь тематикою. Тваринам надаються стійкі ознаки, закріплені визначення (лисичка-сестричка, вовчик-братик, мишка-скребка, зайчик-побігайчик тощо). У казках про тварин важливу роль відіграє діалог, повтор, голосове наслідування мови тварин.
Звичайні тварини здатні на героїчні вчинки.
Одного разу чотири тачки вночі витягли важкий плуг із поля додому. Тягли, тягнули, аж поки не вилетіла вперта муха, велично сіла на роги й поволі понесла. У той же час підлетіла друга муха і запитала того, що сидів на ріжку: — Звідки ти, сестро? -...
При знайомстві з народною творчістю можна помітити відчайдушне прагнення справедливості. Тут правда завжди перемагає помилку, розум — дурість, а сміливість і старання явно переважають лінь і боягузтво. Стародавній фольклор дозволяє повною мірою відчути зв’язок із предками та долучитися до коріння своєї культури.
Повсякденні події можуть набувати неймовірного відтінку, дивлячись на них очима тварини.
Казки залучають дітей у світ природи, дізнаються про особливості поведінки тварин, їх спосіб життя, розповідають про небезпеки, на які вони можуть натрапити, спілкуючись з ними. Життєві ситуації, спроектовані на тварин у художній, адаптивній формі, полегшують сприйняття та засвоєння дітьми корисної інформації.
Розповіді про первісних тварин (так званий «звіриний епос») є найдавнішими в історії. Від первісного суспільства до сучасності в цих творах помітні сліди різних епох. Вони відображають багаторічні спостереження людини за життям, поведінкою та стосунками тварин. Образи, казкові герої, героїчні вчинки та ситуації, що розкривають їх суть, мають не буквальний, а переносний (алегоричний) характер. До цього пригадаймо слова Івана Франка: «Діти люблять тварин, зближуються з ними, розмовляють і розуміють їх: тому такі цікаві для них оповідання про тварин, особливо в байках Звірі ще в дитинстві. Розмовляйте, думайте і дійте як люди..."
У розповідях про поведінку тварин, риб, звірів, птахів вони розмовляють між собою, оголошують один одному війну, миряться. В основі таких оповідань лежить тотемізм (віра в тотемних тварин, святих-покровителів роду), який призвів до поклоніння тваринам. Наприклад, за уявленнями давніх слов’ян, ведмідь, який став героєм казки, міг передбачати майбутнє. Часто він постає як страшний, мстивий звір (казка «Ведмідь»), який не прощає образ. Чим глибша віра в це, чим більше людина впевнена у своїх силах, тим більше шансів на «перемогу» над своїми тваринними силами. Так буває, наприклад, у казках «Людина і ведмідь», «Ведмідь, пес і кіт». Казки сильно відрізняються від повір'їв про тварин - в останніх важливу роль відіграють романи, пов'язані з язичництвом. Вовки вважаються розумними і хитрими, ведмеді – грізними. Казки втрачають опору на язичництво і стають насмішкою над тваринами. Міф стає в ній мистецтвом. Казки стають художнім жартом — критикою істот, про яких говорять тварини. Звідси тісний зв’язок цих оповідань і байок («Лисиця та журавель», «Звір у ямі»).
1.2. Казкова традиція й сучасність, характер вимислу й реальна основа, зв’язок з художньою літературою.
Протягом століть казки були невід'ємною частиною масової культури.
Мабуть, жодне народне мистецтво не має казкового багатства. Від первісного суспільства до сучасності воно зазнавало впливу різних історичних епох. Усе це свідчить про важливу роль казки на ранньому етапі історичного розвитку в повсякденній практиці людської культури, а також про тісний зв’язок казки з життям народу. , твори інших жанрів фольклору є певним елементом нової дійсності, засвоєним не механічно, не прямолінійно, а особливим, переважно художньо-естетичним способом. Тому нове в казках тієї чи іншої історичної доби щоразу неминуче «зливається зі старим».
Народні казки в художній формі відображають глибоку колективну свідомість і належать до найдавніших форм усної народної творчості. Літературні казки можуть продовжувати національні традиції, але вони є продуктом авторської фантазії, наближаючись за жанром до сучасних жанрів пригодницької та фантастичної літератури.
На думку багатьох дослідників, казка є найдавнішим жанром, «застиглим у періоді, коли він уже не відповідає пізнішим формам мислення». Казки набули естетичної, частково повчально-настановчої функції, сталої форми, яка збереглася досі. Це було не пізніше 16-17 століття, як підтвердили спостереження вчених. Усі види трансформацій і змін у сприйнятті казки пов’язані з втручанням дійсності в її сферу. Важливою частиною української літератури є казковий епос, що входить до складу усної народної прози.
Часто казки засновані на реальних подіях.
Казки – це наочне відображення реального життя. Дії, які відбуваються в казках, можуть відбуватися в реальному житті, але не буквально. За допомогою казок дошкільнята вперше опановують основні принципи життя, вміють порівнювати добро і зло. Діти самі вирішують, хто позитивний, а хто негативний герой. Якщо діти розуміють це не відразу, то в дошкільному віці перші уявлення вони отримують за допомогою казок.
Магічні історії засновані на ініціації героя, який долає перешкоди для досягнення вищого соціального статусу, що супроводжується символічними та символічними діями, які, буквально, здаються неможливими та магічними. У таких казках підкреслюється незвичність і химерність магічних елементів, вони можуть бути буденними порівняно з іншими казками;
В основі казки — хвилююча розповідь про вигадані події та персонажів, які в момент сприйняття переживаються як реальні. На відміну від міфів, де казкові події, крім казок, вважаються неіснуючими, не містять пояснень походження чого-небудь, а персонажі часто відображають представників суспільства та його цінності. Читачі (слухачі) не можуть принципово пояснити події в казках з точки зору життєвого досвіду, наукового чи релігійного знання, чим і відрізняються казки від романів. Головні персонажі традиційних казок абстрактні, часто мають загальні імена (царевич, діди, вовки тощо), а якщо й мають імена, то їх неможливо ототожнити з конкретними історичними чи вигаданими героями. Цим персонажам властиві яскраво виражені соціально схвалювані (або, навпаки, неприйнятні) риси (мужність, винахідливість, повага до старших тощо; непокора, жадібність, балакучість). Події в казках відбуваються в невизначений час — «Одного разу». За цими ознаками казки відрізняються від легенд, билин, переказів, переказів, билин, можна визначити їх час.
Магістр