Правові засади участі України в міжнародно-правовій системі захисту прав людини (ID:342257)

Вступ Що таке права людини? Скільки б людей ви не спитали, ви отримаєте найрізноманітніші відповіді. Кожен день ми спостерігаємо наші права, коли ми вшановуємо нашу віру та традиції, або навпаки вирішили взагалі не притримуватись їх; коли ми обговорюємо та критикуємо політику чи уряду; коли ми приєднуємось до профспілки; коли ми їдемо до інших частин країни або взагалі за кордон. Хоча ми, як правило, вживаємо ці дії як належне, люди, як тут, так і в інших країнах, не користуються всіма цими свободами однаково. Порушення прав людини також трапляються щодня в цій країні, коли батьки зловживають дітьми, коли сім’ї жебракують, коли школа забезпечує неадекватну освіту, коли жінкам виплачують меншу заробітну плату, ніж чоловіків, або коли одна людина обкрадає іншу. Права людини закріплюють бачення вільного, справедливого та мирного співіснування та встановлюють мінімальні стандарти того, як люди та суспільство скрізь повинні ставитися до людей. Права людини також дозволяють людям створювати рамки для дій, коли ці мінімальні стандарти не виконуються, адже людям все ще володіє цими правами, навіть якщо закони або влада не визнають та не захищають їх. Що ж стосується України, як суб’єкта, що повинен гарантувати ці самі права. Згідно звіту Комітету міністрів Ради Європи, Україна займає чи не найперше місце серед країн Європи проти якої подано заяви до Європейського суду по правам людини щодо порушення положень передбачених Європейською конвенціє з прав людини та основоположних засад. На кінець 2017 року проти України було відкрито 109 нових справ та 1156 так і не було до кінця розглянуто. Проблема дослідження. Принципи прийняття рішень, практика, а також питання, пов’язані з захистом прав людини є предметом досліджень таких вітчизняних і зарубіжних дослідників та спеціалістів як : С. Шевчук, Д. Паліюк, Н. Моргунова, С. Коростелкіної, В. Плейшнера, Н. Сергієнко, В.І. Муравйова, А. Наку, Д. Вяльченка, Д. Мальцева та інших вчених, які приділяють значну увагу правовій природі, сфері дії, правовим джерелам, предмету та інструментам функціонування та здійснення захисту прав людини, зокрема Європейським судом з прав людини. Проте жодне дослідження не містить комплексної оцінки та ролі в системі захисту прав людини саме України. Не роз’яснено належним чином питання щодо: обсягу повноважень України у сфері внутрішнього дотримання та зовнішнього співробітництва при захисті прав людини . Об’єктом дослідження виступають міжнародно-правові відносини України у сфері регулювання захисту прав людини Предметом дослідження є правові засади участі України в міжнародно-правовій системі захисту прав людини. Методи дослідження. В ході дослідження при написанні цієї роботи було використано наступні методи: - історико-правовий; - порівняльно-правовий; - формально-юридичний; - системного аналізу; - синтезу. В сукупності ці методи надали можливість висвітлити генезис права прав людини, дослідити систему уявлень про реалізацію міжнародного права у внутрішніх правових системах, дослідити місця Конвенції та її ролі у процесі утворення регіональної системи захисту прав людини в Україні та охарактеризувати механізм реалізації Конвенції. Мета дослідження. Метою даної магістерської роботи являється: - виявлення особливостей міжнародних нормативно-правових актів про захист прав людини й основних свобод як джерела права в Україні; - уточнення місця Конвенції в системі джерел права України та визначення моделі інтеграції її норм в національне законодавство України; - Система діяльності Європейського суду з прав людини у сфері захисту прав людини - практичні аспекти виконання рішень Європейського суду з прав людини. Структура та обсяг магістерської роботи. Магістерська робота складається , вступу, трьох розділів, що включають 8 підрозділів, загального висновку та списку використаних джерел. 1.1. Конституційний контроль на національному рівні: європейський досвід та поширення в Україні На теренах Європи після Другої світової війни відбувалися значні проце-си в розвитку правових систем європейських держав. Головним чином вони стосувалися економічного об'єднання європейських держав з метою подолання повоєнної кризи. Об'єднуючись в економічні співтовариства (Європейське об'єднання вугілля та сталі, Євратом та Європейське еконо¬мічне об'єднання), європейські держави почали формувати свою автоном¬ну правову систему, яку пізніше в юридичній літературі назвуть «право Європейських Співтовариств / Європейського Союзу». Ця правова система орієнтується на всю сукупність держав-членів та існує поряд з їх внутріш¬нім національним правом. Суд ЄС у своєму Рішенні Costa v. ENEL підкрес¬лив, що «на відміну від звичайних міжнародних договорів, договір про заснування ЄЕС створив свою власну правову систему, яка стала невід'єм¬ною частиною правових систем держав-учасниць і яка є обов'язковою для застосування судами відповідних держав». Після 1963 року в право Європейських Співтовариств активно впрова-джувався принцип прямої дії норм цього права. Враховуючи той факт, що деякі норми установчих договорів Європейських Співтовариств мали пря¬му дію на території держав-членів, безумовно, виникали б конфлікти між нормами права Європейських Співтовариств та національним законодавством. Врегулювання такого роду конфліктів призвело б до дисбалансу всередині правової системи, тому і було віддано пріоритет праву Європейських Спів-товариств як єдиноподібному для всіх держав-членів. У судовій практиці держав-членів Європейських Співтовариств почали розрізняти поняття «законність» — встановлення відповідності оскаржених правових норм закону, та «конвенційність» — встановлення відповідності оскаржених норм національних законів положенням установчих договорів Європейських Співтовариств. Здебільшого значний вплив на формування концепції конвенційності мала французька правова система, сформована після 1958 року, а також практика німецької конституційної юрисдикції. З часом до загальної судової практики визнання пріоритету норм договорів Європейських Співтовариств почали залучатися і органи конституційної юрисдикції. Здійснюючи конституційний контроль національних правових норм, органи конституційної юрисдикції здебільшого вказували на верховенство положень договорів Європейських Співтовариств та ви¬значали формальну конвенційність / неконвенційність національних норм. Поступово, з розвитком системи права Європейських Співтовариств, відбувалися зміни і у розширенні об'єктів контролю конвенційності. У зв'яз¬ку з тим, що право Європейських Співтовариств не регулювало питання захисту прав та свобод людини, а держави-члени Європейських Співтова¬риств були водночас і членами Ради Європи, вагомим доповненням до за¬гальної концепції конвенційності стала Європейська конвенція Ради Євро¬пи про захист прав та основних свобод людини 1950 року (надалі — Євро¬пейська конвенція 1950 року). Держави-члени Ради Європи визнали серед інших пріоритет норм щодо захисту прав людини та запровадили свої національні імплементаційні механізми, які сприяють ефективному співробітництву в цьому питанні. Така ситуація є результатом півстолітньої діяльності Ради Європи та поширення ідей природних невід'ємних прав людини. Незважаючи на те, що головною засадою сучасного стану захисту прав людини вважають Загальну декла¬рацію прав людини 1948 року, більш дієвий механізм захисту був запропо¬нований саме Європейською конвенцією 1950 року. Вагомого значення норми Європейської конвенції набули після запровадження до національних законодавств положень про особливе ставлення держав до питань прав і свобод людини. Цей період характеризується переходом від концепції «людина для держави» до концепції «держава для люди¬ни», «соціальна держава». Свою роль при цьому відіграв і оновлений Євро¬пейський суд з прав людини. Наслідком тривалого процесу європейської інтеграції в межах Європей-ського Союзу та запровадження положень Європейської конвенції до на-ціональних законодавств стало віднесення до повноважень органів консти-туційної юрисдикції питань судового конституційного контролю відповідності національного закону чи його окремих положень основоположним договорам Європейського Союзу та Європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 року. Такий вид контролю отримав назву «контроль конвенційності норм національних законів», на відміну від кон¬тролю конституційності (контролю відповідності норм міжнародних догово¬рів положенням конституції держави). Проте, враховуючи, що не всі євро¬пейські країни є членами Європейського Союзу, а отже, їх органи консти¬туційної юрисдикції не можуть здійснювати контроль конвенційності в пов¬ному обсязі, варто обмежитися лише встановленням відповідності націо¬нального закону чи його окремих положень Європейській конвенції 1950 ро¬ку як міжнародному акту, згода на обов'язковість якого надана всіма євро¬пейськими державами. Варто зазначити, що і при прийнятті нових конституцій у європейських країнах розширенню повноважень органів конституційної юрисдикції по¬чали надавати досить значну увагу. Разом з тим, треба зауважити, що більшість органів кон¬ституційної юрисдикції чітко вказаних повноважень щодо контролю кон¬венційності не мають і застосовують положення Європейської конвенції як допоміжний елемент у процесі мотивації своєї позиції. У зв'язку з цим досить виважений підхід демонструють окремі органи конституційної юрис¬дикції. Так, у своїх рішеннях Конституційний Суд Республіки Молдова, Кон¬ституційний Суд Литовської Республіки, Конституційний Суд Республіки Словенія, встановлюючи відповідність національних нормативних актів положенням Конституції, паралельно зазначають відповідність таких актів і положенням Європейської конвенції. Загальноприйнято, що ратифікація Європейської конвенції 1950 року, а також визнання права приватних осіб на подачу індивідуальних скарг (стаття 25), рівною мірою як і питання обов'язковості юрисдикції Європейського суду з прав людини (стаття 46), є необхідними умовами для членства держав у Раді Європи. У зв'язку з цим усі претенденти на членство в Раді Європи повинні вжити необхідних заходів для того, щоб задовольнити всі ці вимоги. Протоколи до Європейської конвенції є самостійними міжнародними договорами. Вони покладають зобов'язання на її учасників тільки після ратифікації кожного з них. Після ратифікації зобов'язання держави зводяться до такого: забезпечення відповідності національного законодавства Європейській конвенції та ліквідація будь-яких порушень прав і свобод, які захищаються Європейською конвенцією. При цьому треба зауважити, що як питання забезпечен¬ня та підтримки на належному рівні прав і свобод, так і питання відповід¬ності Європейській конвенції актів національного законодавства постають досить серйозною проблемою. Зобов'язання держави щодо приведення у відповідність актів національного законодавства базується на положеннях статті 64 Європейської конвенції (після внесення змін — це стаття 57), яка містить заборону робити застереження загального характеру. Такий стан речей був підтриманий і Європейським судом з прав людини в Рішенні від 23 березня 1995 року (справа Loizidou с. Turquie). Зокрема, Суд зазначив, що право на застереження за статтею 64 є обмеженим, поширюється на конкретні положення Конвенції, якщо «той чи інший закон, який діє в цей час на її (відповідної Договірної Сторони) території, не відповідає цьому положенню. Більше того, нерівність між Договірними Державами, яка могла б створити допустимість часткового визнання зобов'язань, суперечила б меті, яка викладена у Преамбулі Конвенції і яка полягає в досягненні більшої єдності шляхом підтримання та безперешкодної реалізації прав людини». Варто зазначити, що ні Європейською комісією з прав людини, ні Європейським судом з прав людини не проводиться різниця між застереженнями та тлумачними заявами, під якими розуміють акти певної держави про те, що остання обумовлює прийняття зобов'язання за відповідним положенням договору певним тлумаченням цього договору. Можна зауважити, що такий підхід сприяє здійсненню контролю конвенційності національних законів. Крім заборони загального характеру, Європейська конвенція передбачає, що застереження повинні стосуватися законів, які є чинними на момент оголошення застереження, і містять норми, що суперечать конкретному положенню Європейської конвенції. У зв'язку з цим можливе виникнення досить незвичайних правових ситуацій, як, наприклад, це відбулося із застереженнями, зробленими Австрійською Республікою. При ратифікації Європейської конвенції Австрійська Республіка зробила застереження до статті 1 Протоколу 1, що стосувалися частин IV та V Державного Договору із Західними Союзниками та Радянським Союзом 1955 року. На адресу Європейської комісії з прав людини надійшла скарга проти Австрії у зв'язку із законом 1958 року, який був прийнятий на виконання частини IV Дер¬жавного Договору, але не був згаданий у застереженні. Проте Європейська комісія з прав людини ввела закон 1958 року до режиму конвенційного за¬стереження Австрії, встановивши, що «роблячи застереження щодо час¬тин IV та V Державного Договору, Австрія, безперечно, повинна була мати намір виключити з Першого Протоколу все, що складало предмет частин IV та V згаданого Договору; з цього вбачається, що австрійське застереження щодо частин IV та V Державного Договору повинно тлумачитися як таке, що має на меті охопити усі законодавчі та адміністративні заходи, які пря¬мо стосуються предмета частин IV та V зазначеного Договору». Отже, пра¬вова колізія, що виникла в цій ситуації, була подолана. Загальним для держав-членів Ради Європи, які ратифікували Європей-ську конвенцію, є те, що її положення стали складовою внутрішньодержав¬ного права, і, відповідно, мають пряму дію, що отримало підтвердження і в рішеннях органів конституційної юрисдикції держав-членів. Треба враховувати важливий аспект у діяльності органів конституційної юрисдикції: досить часто, поряд із встановленням відповідності норматив¬ного акта Конституції, вони паралельно проводять процедуру контролю від-повідності положень оскарженого акта нормам Європейської конвенції. Така процедура і відповідні повноваження органів конституційної юрис-дикції не передбачаються у більшості випадків спеціальним законодавством країн — забезпечення їх виконання має інше обгрунтування. Ситуація, коли органи конституційної юрисдикції виявляють певні елементи відповідності (або невідповідності) оскарженого акта положенням Європейської конвен¬ції, в силу специфіки імплементації норм Конвенції до національних право¬вих систем, характерна для більшості цих органів. Фактично маючи такі по¬вноваження, органи конституційної юрисдикції безпосередньо здійснюють, згідно з міжнародно-правовими зобов'язаннями своїх держав, функцію кон-ституційного контролю відповідності національного закону чи його окремих положень Європейській конвенції про захист прав та основних свобод люди¬ни 1950 року — контролю конвенційності. За цих умов, як зазначає М. Ентін, «Європейська конвенція конструює право на справедливий розгляд як таке, що включає три самостійні блоки прав, які визнаються взагалі за усіма людьми, які потрапили в складну си¬туацію: на судовий розгляд, що відповідає деякому набору базисних проце¬суальних вимог; презумпцію невинуватості; і прав, які належать усім тим, хто звинувачується у кримінальному діянні». У зв'язку з цим необхідно розглянути найбільш значні справи, в яких пи-тання контролю конвенційності стали предметом розгляду органів консти-туційної юрисдикції. Судова практика держав свідчить, що найбільш по-ширеними порушеннями прав і свобод людини, які досить часто розгляда¬лися органами конституційної юрисдикції, стосувалися: права на свободу та особисту недоторканність; права на справедливий і публічний судовий розгляд; права на повагу до приватного і сімейного життя; права на вільні вибори; свободи висловлення поглядів; питань заборони дискримінації та захисту власності. Розгляд питань контролю конвенційності варто здійснити на прикладі саме цих справ, враховуючи їх характер та використовуючи послідовність нумерації статей, передбачених Європейською конвенцією та Протоколами. Стаття 5-1 Європейської конвенції (право на свободу та особисту недотор¬канність) є однією з первинних статей, яка закріплює право особи на фізич¬ну свободу. Від цієї статті є похідними окремі статті Конвенції та Протоко¬лів, що містять певні обмеження особистої та фізичної свободи (стаття 4 Європейської конвенції, статті 1 та 2 Протоколу № 4). Головним чином, стаття передбачає право на свободу від свавільного арешту та затримання. Як правило, її розглядають більш як таку, що гарантує реалізацію процесу¬альних прав, передбачених Європейською конвенцією. Так, наприклад, право, закріплене в пункті 4 статті 5, визначають як «процесуальне право», що гарантує доступ особи до суду з метою проведення процесуальних дій (так званий habeas corpus). Деякою мірою воно корелюється з правом, за¬кріпленим у статті 6 Європейської конвенції, що передбачає право на спра¬ведливий і публічний розгляд при встановленні прав цивільного характе¬ру, а також питань обгрунтування кримінального обвинувачення. У справі Winterwerp с. Pays-Bas Європейський суд з прав людини вирішив, що «судо¬ве провадження, посилання на яке міститься у пункті 4 статті 5, насправді не завжди потребує тих самих гарантій, які вимагаються, згідно з пунк¬том 1 статті 6, для цивільних або кримінальних судових розглядів. Однак важливо, щоб дана особа мала доступ до суду та можливість бути заслуха¬ною особисто або, в разі потреби, через будь-яку форму представництва, а якщо цього не буде дотримано, це означатиме, що особі не було надано можливості скористатися «основними процесуальними гарантіями, що ма¬ють застосовуватися у провадженнях щодо позбавлення волі». Загалом прий¬нято, що при розгляді справ щодо усього спектра habeas corpus Європей¬ський суд з прав людини базується на принципі «рівності рук», тобто можливості для індивіда особисто виступати в суді або мати право на певну форму представництва. У своїй практиці Європейська комісія з прав людини для таких справ провела різницю між правомірністю затримання та правомірністю депор¬тації чи екстрадиції. Подібне спостерігається, наприклад, у тому випадку, коли відповідно до внутрішнього права держави правомірність затримання ставиться в безпосередню залежність від правомірності депортації. Саме тому є дуже важливим, щоб депортація чи екстрадиція були відкладені до вирішення питання про правомірність затримання, оскільки такий розгляд може внести ясність у проблему обгрунтованості депортації чи екстрадиції.