0 800 330 485
Працюємо без вихідних!
Гаряча лінія
Графік роботи
Пн - Пт 08:30 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

Поняття і види кримінально-правових джерел доказів (ID:604101)

Тип роботи: курсова
Дисципліна:Право, юридичні
Сторінок: 34
Рік виконання: 2022
Вартість: 500
Купити цю роботу
Зміст
ВСТУП РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ЮРИДИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ ДОКАЗІВ 1.1. Історія і правова природа кримінально-процесуальних джерел доказів 1.2. Зміст кримінально-процесуальних джерел доказів в сучасній правовій системі РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ ДОКАЗІВ 2.1. Види кримінально-процесуальних джерел доказів 2.2. Показання як вид кримінально-процесуальних джерел доказів 2.3. Речові докази як вид кримінально-процесуальних джерел доказів 2.4. Документи як вид кримінально-процесуальних джерел доказів 2.5. Висновки експертів як вид кримінально-процесуальних джерел доказів ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
Доведення існує стільки, скільки сама людина. Процесуальне доказування та правозастосування пов’язані з появою права та державності. Історія процесуального доказового права України має величезне правове значення, оскільки сучасний стан доказового права є наслідком попереднього його розвитку. Становище, що склалося в області доказування, зумовлене багаторічним процесом розвитку права і держави (наукові суперечки, дискусії, погляди, судження поколінь вчених). Наукову дискусію навколо розуміння доказів започатковано з часів Давнього Риму із запровадженням детального регулювання процесуальних дій суду з розслідування злочину і доволі суворих правил формального оцінювання доказів. У римському праві під «доказами» розуміли усе те, за допомогою чого може бути пояснено справу, тобто під доказом – «probation» – тоді розуміли власне доказ, засіб доказування і судове слідство [1, c. 160]. Розвиток римського права і його апробація державами Європи, безумовно, вплинули і на становлення інституту доказового права на Русі, де перші згадки про докази пов’язують з «Руською Правдою» [2, c. 281]. «Руська Правда» надавала широкі можливості для доказування за допомогою показань свідків. Свідками могли бути тільки особисто вільні люди (це притаманно і для римського права, і для давньогерманського, й англосаксонського права). Кабальні люди – закупи і холопи не володіли доказовою правосуб’єктністю. Тільки у виняткових випадках, у разі відсутності інших засобів доказування, до свідчень допускалися тіуни боярські, а за позовами щодо невеликих сум допускалися закупи. В окремих статтях «Руської Правди» згадується і про подання речових доказів («знаменія») [3, c. 35-36]. «Руська Правда» була єдиним джерелом права для усіх східнослов’янських земель. Після розпаду Київської Русі, у часи перебування українських земель під владою Литви та Польщі, основними джерелами, що регулювали тогочасні процесуальні відносини, були Судебник Казимира 1468 р. і Литовські статути. Підґрунтям для підготовки Литовських статутів стала «Руська Правда», звичаєве українське, литовське, білоруське і польське право, відповідна судова практика та різноманітні судівники. Судочинство починалося за заявою зацікавленої сторони – потерпілого або його родичів. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Разом з тим, щодо найтяжчих злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов’язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто почали виявлятися риси розшукового процесу. Доволі розгалуженою була система доказів, які застосовували у судах. Вони поділялися на досконалі та недосконалі («повні» й «неповні»). Литовські статути містили перелік найважливіших доказів. Починаючи з доказів, що мають найбільшу доказову силу, можна виділити: а) зізнання; б) грамоти; в) оглядини і речові докази; г) свідків; ґ) присягу; д) жереб; є) допити на муках [4, c. 58].