Зразок роботи
Актуальність теми. Мова є могутнім і необхідним засобом освіти й культурного поступу народу, потужним каналом трансляції інформації, знань, досвіду, духовних цінностей у шерегу поколінь.
Мова – первинна потреба нації та її привілей, одвічне право нації на власну прикметну ознаку. Національна ідентичність є природним і невід’ємним чинником історичного буття будь-якого народу. І визначається вона лише двома ціннісними критеріями – мовою народу та його культурою. «Вони як структура ДНК і відбитки пальців – унікальні, неповторні, ексклюзивні за всіх часів» [3]. Існування нації і народу зумовлюється духовним потенціалом феномену мови і культури, ними живиться і конфігурується.
Тому нині, коли Україна здобула незалежність, утвердження у суспільстві української мови як державної, як одного з основних націєтворчих, державотворчих чинників, постає надзвичайно важливою й актуальною проблемою, а її вирішення має бути одним із пріоритетних завдань держави. Усе це актуалізує дослідження стану функціонування державної мови в сучасному українському суспільстві як необхідної умови зміцнення української національної свідомості, важливого чинника консолідації суспільства.
Традиційно мовній проблематиці в історії української науки і культури приділялася значна увага. Серед корифеїв дослідження феномену мови загалом і української зокрема варто назвати В. Іванишина, І. Огієнка,
Г. Півторака, Я. Радевич-Винницького. Зокрема, питання сучасного стану та нормативно-правового забезпечення функціонування державної мови досліджують І. Дзюба, С. Здіорук, М. Карпенко, Л. Масенко та інші науковці. Аналіз останніх публікацій і досліджень з мовної проблематики свідчить, що науковці розглядають у своїх працях різні аспекти розвитку і функціонування української мови в сучасних умовах.
Метою роботи є дослідження української мови як основного чинника ідентичності українського народу.
Серед основних завдань дослідження слід визначити такі:
спроба показати мову як головну ознаку ідентичності української нації з її проблемами й перспективами розвитку;
розглянути трагічні сторінки історії української мови, коли вводили її заборону;
висвітлити роль мови як визначального чинника ідентичності української нації;
довести, що єдине консолідоване суспільство може витворюватися лише на ґрунті спільної мови;
проаналізувати україномовні переклади та видатні роботи перекладачів;
звернутись до сучасності та визначити законодавче закріплення української мови як єдиної державної, розібрати основи самобутності мови та проаналізувати сучасне музикальне мистецтво.
1. ІСТОРІЯ ТА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох людей ця мова асоціюється з тією, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню, яку вивчали в школі, якою читають книжки й газети, користуються у щоденному спілкуванні між собою, тобто їм уявляється сучасна українська літературна мова. Проте національна мова - це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, відшліфована майстрами художнього слова, алей мова народна, відмінна в різних діалектних ареалах [6; c. 5].
Історію української мови починають від праслов’янської мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. та тривала близько 2000 років. За усталеною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років і закінчився лише в XI–XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі.
У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови – українська, російська та білоруська – як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи.
Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно – українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.
«Мoвa – цe гeнeтичний кoд нaцiї, який поєднує минуле з сyчaсним, пpoгpамyє май6yтнє i зaбeзпeчyє бyття нaцii y вiчнoстi» [3; с. 76 ].
Магістр