Особливості власних імен у германських мовах (ID:178287)

ВСТУП Власні імена – антропоніми – є невід’ємною частиною фонових знань про мову та культуру. Вони зберігають у собі не лише лінгвістичну інформацію, але й культурно-історичну та лінгвокраїнознавчу, що посилило зацікавленість філологів у напрямку їх дослідження. Антропонім, як одиниця мови, перш за все, слугує для номінації об’єктів соціальної дійсності. Суб’єктивність функціонування антропоніму проявляється у індивідуальності його вибору під час акту номінації, а також в асоціативному перенесенні суттєвих якостей об’єкта на значення самого антропоніму, що, у свою чергу, відображається на подальшому його функціонуванні. Численна когорта вітчизняних та зарубіжних дослідників (В. Д. Бондалєтов, Л. О. Введенська, Л. В. Керова, Ю. Нємет, Т. В. Нестерова, Є. С. Отін, А. Н. Себрюк, О. В. Суперанська, Л.І.Дегтярьова та ін.) присвятили вивченню особливостей антропономіконів та функціонуванню антропонімів у них. Зважаючи на значну кількість наукових доробків, які усебічно описують сферу антропонімів, деякі питання, а саме, функціонування власних імен у антропономіконах певних мовних сімей, і досі недостатньо висвітлено, що поміщає подане дослідження у площину актуальності. Мета роботи полягає у спробі виявити та описати специфічні риси германських антропонімів, завдяки яким проявляється національно-культурне багатство ономастичної системи сучасних мов германської мовної сім’ї. Поставлена мета передбачає виконання комплексу дослідницьких завдань: 1) розтлумачити поняття «онім» та «антропонім»; 2) розглянути антропоніми у якості окремого класу власних імен в германській лінгвокультурі; 3) проаналізувати креативну базу та структурні особливості антропономікону германських мов. Об’єктом дослідження постають іменники англійської та німецької мов як представників германської мовної родини. Предметом є розвідка семантичної та структурної специфіки англійського та німецького антропономічного простору, як відображення антропономічної системи германських мов. Новизна поданого дослідження визначається спробою опису семантичних та структурних рис антропонімів, які існують у складі германських мов. Теоретична значущість роботи полягає в отриманні нових даних для розвитку теорії мови, ономастики та лінгвокультурології. Аналіз емпіричного матеріалу проводився на основі комплексу методів дослідження: метод суцільної вибірки, прагматичного аналізу, описовий та методу словникової дефініції. Практичне значення поданого дослідження визначається можливістю використання його результатів у курсах із теорії мови, лінгвокраїнознавства, лексикології, семантики та стилістики англійської та німецької мов. Структура роботи: Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних, лексикографічних та ілюстративних джерел. Загальний об'єм роботи (без списків літератури) складає 27 сторінок. Список використаних джерел включає 26 найменувань.   РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ПІДВАЛИНИ ВИВЧЕННЯ ВЛАСНИХ ІМЕН 1.1. Власні імена як об’єкт дослідження ономастики За останні десятиліття вітчизняна та зарубіжна лінгвістики у центр своїх досліджень поставили людину як творця мови. Інакше кажучи, з’явися новий антропоцентричний підхід до вивчення мови. У руслі цього підходу аналізується людина у мові та мова у людині. Особлива увага надається людському фактору у мові, а центр вивчення зміщується з форми на зміст. Численні дослідники сходяться на думці, що характерною рисою мовознавства на зламі тисячоліть є «орієнтація на перехід від позитивного знання до глибинного на шляху цілісного синтетичного осягнення мови як антропоцентричного феномену» [14, с. 25]. На сучасному етапі розвитку лінгвістичного знання антропоцентрична парадигма є однією із найвпливовіших, а її зміст та базові принципи викладені у доробках О. С. Кубрякової, Ю. С. Степанова, М. М. Болдирева та ін. Антропоцентризм в ономастиконі відображається різними способами у словниковому складі мови, але найбільш відмітним є його вплив на номінативні процеси. За Б. А. Серебрянніковим, усяке найменування відбувається унаслідок розуміння людиною «побутових цінностей». Сприймаючи оточуючий світ як складову природи, вона бере участь у процесі номінації онімів, тим самим намагається виокремити одні об’єкти серед інших [17, с. 65]. Вивчення процесу номінації являє собою одну з центральних проблем ономастики. Виходячи з семантичної природи власних імен (ВІ), серед лінгвістів виділяються дві точки зору: 1) власні імена не володіють значенням (О. О. Реформатський, Н. Д. Арутюнова, А. Гардінер, О. С. Ахманова); 2) імена власні володіють значенням (Ф. І. Буслаєв, О. Єсперсен, Л. М. Щетинін, І. Г. Кошова, Л. К. Свиридова, О. В. Суперанська, Л.І.Дегтярьова). Відмітним є той факт, що серед прихильників обох точок зору немає одностайної пояснення. Огляд теоретичних доробків із ономастичної лінгвістики продемонстрував, що більшість учених підтримують думку щодо значеннєвості ВІ. Так, І. Г. Кошова стверджує наявність у всіх ВІ особливостей, які ріднять їх із термінами: 1) ВІ походять від іменників із повнозначною основою, яка поступово може «тускніти», наприклад: Wofgang від нім.*wulfa, Wolf – вовк, та gang, Gang, Gehen* – хода, йти – вовча хода; Rudolf від нім."hruod" (Ruhm) und "wolf"- славний вовк, Rosamunda* ("hros - кінь" + "*mundō, *mundi-, *mundiz – "рука; захист" – захисниця коней. Джерело: http://kurufin.ru/html/germanic.html) 2) втративши свою смислову основу і багатозначність, ВІ «звужує радіус своєї дії». Як наслідок, його значення може бути зрозуміло тільки конкретному колу осіб, пов'язаних один з певними відносинами [9, с.54–55]. Відомий філолог О. В. Суперанська заявляє, що, ВІ поєднує у собі його лінгвістичне та екстралінгвістичне значення, а тому це складний комплекс, в якому лінгвістична інформація переплетена з інформацією про іменований об'єкт [20, с. 254]. Науковець підтримує думку, що ВІ передає мовленнєву, мовну та енциклопедичну інформацію [18, с. 243–254]. Вважаємо за необхідне навести у нашій роботі думку послідовників «непонятійного» напрямку. Цей ряд учених ігнорує той факт, що іменований об'єкт співвідноситься як з іншими об'єктами даного виду, так і з об'єктами інших видів. Такі об’єктні відносини є одним з «проявів пізнавально-класифікаційної діяльності людини і реальним втіленням акумулятивної функції мови» [6]. Дослідниця А. Н. Себрюк вважає наступне: оскільки «непонятійники» розглядали ВІ у відриві від живої мови та особливостей їх уживання, це завадило їм осмислити глибинну природу власних назв [16, с. 224]. На основі вищенаведеного, у поданій роботі ми підтримуємо точку зору щодо наявності значення у ВІ. Ми також вважаємо, що вони володіють багатою семантикою, яка включає у себе чималу енциклопедичну інформацію. Досліджуючи лексикографічні джерела, ми звернули увагу, що власні імена у словникових статтях більше відносяться до лексеми «ім’я», тоді як трактування загальних можна знайти у розділі «назва». За сучасним словником української мови, «ім’я» включає у себе наступні значення: 1) особиста назва людини, що дається їй після народження (Mary, Jane, Peter, Johann); 2) рідко – те саме, що назва, найменування (Big Ben, God); 3) рідко – слава, репутація (He protected my good name) [29]. Якщо тут же розглядати тлумачення лексеми «назва», то знаходимо наступне: словесне найменування, позначення кого-, чого-небудь (She didn’t know the name of these things.) [30]. Відмітним є той факт, що англійська лексема “name” та німецька „der Name“ у відповідних автентичних словникових джерелах має чималу кількість тлумачень, до яких входять і власні імена, і загальні назви [37]. Етимологія лексеми “name/ Name ” сягає протоіндоєвропейського коріння “nomm” та означає «назва» [35]. Ми приймаємо думку А. Н. Себрюк та розглядаємо ВІ (онім) як слово чи словосполучення, яке слугує для виділення іменованого ним об’єкта серед інших: його індивідуалізації та ідентифікації [16, с. 224]. Проблемним питанням ономастики вважається поділ імен на власні та загальні. Цей метод диференціації імен є одночасно найстарішим та найактуальнішим із усіх способів класифікації лексичного складу мови. Зрозуміло, що межа класу онімів визначається по відношенню до меж інших іменних класів. Однак основні труднощі тут все-таки складають властивості не загальних імен, а власних. Так, загальні імена, які найбільш часто безпосередньо протиставляються власним, можуть трактуватися як позначення предмету взагалі, класу предмета в цілому, безпосередньо предмета, що входить в деякий клас [15, с. 55–68]. Порівнюючи ВІ із загальними назвами, слід зазначити, що на противагу загальним, власні обмежуються однією функцією: функцією позначення, що дозволяє їм тільки розрізняти, пізнавати особи, предмети, які позначаються, без вказівки на якісну, змістовну характеристику даного індивідуума або одиничного предмета, факту. Тоді як, загальні назви здатні «означати та позначати» [10, с. 456]. Відмінною ознакою ВІ є так званий денотативний характер їх значень: форма знаку, звучання безпосередньо співвідноситься з денотатом, оминаючи поняття. А через денотат співвідноситься і з особою, предметом, що позначається. Перше слугує для другого позначенням, назвою без якої-небудь вказівки на властивості й змістовну характеристику позначуваного. Внаслідок цього оніми протиставляються іменам загальним не тільки за характером їх смислового змісту, але й за ступенем тієї значимості, яку має форма самого знака [23, с. 7–9]. Формальна сторона ВІ, які не мають у своїй основі асоціативної семантичної структури, природно, є єдиним критерієм розрізнення одного знаку від іншого. Не випадково одним з критеріїв власного імені був висунутий свого час «критерій відмінного звуку» (criterion of distinctive sound) [27, с. 45]. Оніми з суто денотативним значенням не мають смислової структури і внаслідок цього обмежуються сферою номінативно-класифікаційної діяльності мови, являючи собою своєрідну номенклатуру одиничних імен або однакових предметів реального світу. Поряд з денотативною функцією індивідуалізації, ВІ властива прагматична функція, яка виявляється в тому, що знаки, які ідентифікують і характеризують, використовуються у мові як засіб вираження емоційно-оцінних значень. «Самий спосіб називання по імені та по батькові, або на прізвище певним чином відображає і взаємини осіб, і суспільне становище званого», – висловлює думку Д. М. Шмельов [24, с. 244]. Власні імена не конотативні, вони називають предмет, але не надають йому ніяких властивостей. Належачи до індивідуальних предметів, ВІ ніяк не характеризують їх, не повідомляють про них нічого істинного або помилкового. Мовець не несе відповідальності за той образ об'єкта, який стимулюється власним ім’ям. Наскільки б не були далекі уявлення про носія імені в того, хто говорить, ці відмінності не можуть перешкоджати комунікації, тобто з’ясуванню того, про який саме об'єкт йде мова [21, с. 5–85].