Зразок роботи
Танатологія або «філософський досвід опису смерті» завжди вважався чимось незвіданим, таємничим, містичним, недоступним для розуміння звичайною людиною. Тому свої форми осмислення феномену смерті пропонують релігія, міфологія, психологія, література та мистецтво загалом, адже ця проблема є однією з фундаментальних, сягає основ буття. «Метою всякого життя є смерть» – зазначає видатний австрійський психіатр Зигмунд Фрейд [80].
Смерть як екзистенціальну категорію у творчості В. Даниленка розглядали Л. Висоцька, І. Давиденко, Н. Яблонська, О. Федосій, О. Вещикова. «Самотність і смерть – головні теми більшості його творів», – зазначає В. Шнайдер [11, 78]. А П. Білоус вважає, що усю творчість В. Даниленка можна описати чотирма словами: «Життя і Смерть, Чоловік і Жінка» [6, 6].
Розглядаючи різні міфологічні системами, В. Даниленко намагається подати причини появи смерті в своїх світах. Роздуми над темою переплітаються з думками про рівновагу і гармонію, про співвідношення життя й смерті, про оцінку діяльності особистості та можливі посмертні винагороди чи покарання. Окрема роль у творах В. Даниленка відводиться персоніфікації смерті.
До персоніфікації цього образу призводить людський страх переступити межу і канути у Лету. Уявлення про смерть як живу істоту зароджуються ще у язичницьких віруваннях, які наділяють усі загрозливі явища антропологічними рисами та божественною силою. Так образом смерті може виступати вище божество, що займає проміжне місце між Богом та дияволом, низька демонічна істота, яка лише частково наближена до пантеону богів, або символічна фігура, наділена рисами незалежної індивідуальності.
За середньовічною традицією смерть зображувалась у вигляді кістяка або мерця з косою. Як зауважує А. Матвєєва, починаючи із XV століття, Смерть одягають у плащ (балахон) із капюшоном, вручають пісочний або механічний годинник, а його постійним супутником стає чорний ворон. Крім того, цей мовчазний герой має власний транспорт: візок, запряжений білими кіньми, в якому багато каміння, що створює неймовірний гуркіт під час їзди. Забравши душу, Жнець викидає один камінь із візка [ 50, 224 ].
На противагу середньовічній традиції, яка через закоріненість у біблійних уявленнях позначає смерть як живу істоту без приналежності до певного роду, міфосистеми різних народів репрезентують смерть у вигляді маскулінних та фемінних образів, що, як правило, базується на родовій приналежності самого іменника «смерть». Якщо у західноєвропейській міфології, зокрема у германській, смерть представлена у вигляді Похмурого Женця, то у слов’янській міфології вона набуває вигляду демонічної жінки. До того ж, смерть може мати різну вікову варіацію від дівчини, у поєднанні з різними зооморфними елементами (наприклад, коров’ячі ноги у Карпатській міфології) до старої баби: «Йде баба, така стара, й така суха!».
У романі «Кохання у стилі бароко» В. Даниленко створює свій образ смерті на основі слов’янської міфології. Але на противагу народним уявленням, які навіть дівчину-смерть розглядали як «страхітливу», смерть В. Даниленка є спокусливою незнайомкою. Також часткова трансформація цього образу простежується у наданні їй людських рис, наближення її до звичайної жінки, яка теж слідкує за модою, користується косметикою. Наближає її до земного життя і надання їй імені, хоча вона і змінює його як свої капелюшки: останньою коханкою Владислава Городецького, що звела його зі світу, була Юліана; фатальну роль у житті художника Олександра Мурашка зіграла Наталія; а архітектора Колядевича причарувала спокуслива Юлія. Але все це одна і та ж жінка, пані Смерть.