Зразок роботи
1. Моделі корпоративних відносин
Кожна країна має власну модель корпоративного управління, характерні ознаки якої зумовлені особливостями національного менеджменту. Моделі різняться за складом учасників, законодавчою базою, що регулює їх взаємовідносини, вимогами щодо розкриття інформації тощо [1].
За загальними ознаками конкретного вияву названих та інших елементів моделі поділяють на англо-американську, західноєвропейську (німецьку) та японську. Ці моделі стосуються економічно розвинених країн і регіонів, але тепер уже можна визначити ще одну модель – це корпоративну модель країн з перехідною економікою, яка також має власні характеристики і своєрідні підходи до формування корпоративних відносин.
Основні елементи зазначених моделей корпоративного управління такі: країни поширення; головні учасники реалізації моделі корпоративних відносин; законодавчі норми; структура володіння акціями; моніторинг діяльності; форми та засоби фінансування; структура ради директорів; вимоги до розкриття інформації; корпоративні дії, що потребують схвалення акціонерів.
Англо-американська модель корпоративного
управління (відносин)
Англо-американська модель (застосовують у корпораціях Великобританії, США, Австралії, Нової Зеландії, Канади і деяких інших країн) характеризується наявністю індивідуальних і інституційних інвесторів та кількістю незалежних (яка постійно збільшується), тобто не пов’язаних з корпорацією, акціонерів (їх називають «зовнішніми», або «аутсайдерами»), а також чітко розробленою законодавчою базою, яка визначає права й обов’язки трьох ключових учасників – директорів, менеджерів і акціонерів.
Акціонерний капітал американських корпорацій надто розпорошений. У Великобританії і США власників типових корпорацій багато, а частка їхніх акцій мала порівняно з розмірами корпорації. Оскільки немає головного власника акцій, жодна окрема група осіб не може розраховувати на верховенство своїх інтересів або особливі права представництва.
Американська модель корпорації створювалася з урахуванням ринково орієнтованої фінансової системи на основі розвинутого ринку капіталу, широкого набору різних фінансових інструментів.
Англо-американська модель передбачає розподіл володіння і контролю, що дозволяє інвесторам передавати керівництво менеджерам, призначаючи їх своїми агентами. Оплату за розподіл володіння і контролю називають агентськими послугами.
...................
2. Дивідендна політика підприємства
Дивіденди — частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства. Оптимізація дивідендної політики — це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників
Приймаючи рішення в галузі дивідендної політики, слід враховувати, що вони впливають на ряд ключових параметрів фінансово-господарської діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших.
До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:
• виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;
• визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;
• оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;
• визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;
• узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;
• вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;
• оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.
................
3. Основи управління рухом акцій на первинних і вторинних ринках
Первинним ринком вважається купівля – продаж цінних паперів перших випусків, вторинним – такі самі дії з існуючими (зареєстрованими) цінними паперами. Відповідно корпоративне управління рухом акцій має дві стадії:
Управління рухом акцій здійснюється з моменту випуску акцій певним АТ. Існує два основних напрями управління випуском акцій:
1. Розміщення при первинній емісії.
2. Розміщення при додатковому випуску акцій у випадку збільшення статутного фонду.
Від правильності і ефективності управління первинним розміщенням акцій багато в чому залежить подальше існування і діяльність АТ. Велике значення має підготовча робота. Організація випуску залежить від того, як пройде передплата акцій. При вдалому первинному розміщенні емітент отримує інвестиції, які можна використати для фор¬мування виробничого потенціалу, а при додатковому випуску кошти можна направити на модернізацію та розвиток виробництва. Попит на акції дає компанії рекламні переваги та надійність у конкурентній боротьбі. Від належного управління випусками залежить можливість збереження контролю за власністю та відповідна гнучкість в управлінні [2].
....
список використаних джерел
Магістр