Зразок роботи
ВСТУП
Мовленнєве спілкування займає центральне місце в житті людини. Правильна вимова має важливе значення для нормальної мовленнєвої комунікації. Поняття "вимова" або "вимовна сторона мовлення" охоплює фонетичне оформлення мови, а також сукупність фонетичних і моторних навичок, які її визначають. До них належать такі навички, як мовленнєве дихання, формування мовлення, відтворення звуків та їх комбінацій, мовний наголос, фразова інтонація та будь-які інші засоби дотримання вимовних норм.
Найпоширенішим порушенням вимови у дітей дошкільного віку є дислалія.
Дислалія ‒ це порушення звуковимови. Зазвичай їй передує затримка мовного розвитку. Остання, в свою чергу, свідчить про загальну затримку розвитку дитини.
При дислалії деякі звуки або не вимовляються взагалі, або вимовляються спотворено, або замінюються іншими звуками. Батьки можуть помітити недостатньо чітку вимову на дуже ранній стадії розвитку дитини і звернутися за професійною консультацією. Ігнорування цієї проблеми може ускладнити стосунки дитини з оточуючими, призвести до інших мовних розладів та вплинути на особистість і поведінку дитини.
У психолого-педагогічній літературі несформованість усного мовлення, особливо звуків, після п'яти років ‒ вважається патологічним проявом. Насправді, кількість дітей дошкільного віку з порушеннями звуковимови не зменшується, а збільшується, і важливість практичної організації роботи з корекції звуковимови дітей залишається актуальною.
На сучасному етапі розвитку корекційної педагогіки в Україні методику навчання дітей правильної звуковимови вивчають Ю. Рібцун, Ю.Пінчук, С. Миронова, М. Шеремет та інші.
Зростає кількість дітей з мовленнєвими порушеннями, які мають різні відхилення у формуванні та розвитку артикуляційної моторики з анатомічними дефектами периферичних мовленнєвих органів або без них, що є основою для формування звуковимови та розвитку мовлення дитини загалом (Е. Винарська, Н. Власова, Л. Волкова, І. Єрмакова, С.Ляпідевський, О. Правдіна, Є. Мастюкова, Ф. Рау, Т. Філічева, М.Хватцев, Г. Чіркіна, Н. Чевельова та ін.).
Дослідження таких науковців, як Б. Гріншпун, Г. Іпполітової, Є.Мастюкової, М. Савченко, Є. Соботовича, В. Тарасун, зумовили новий підхід до аналізу мовленнєвих порушень при дислалії, причин їх розвитку та механізмів перебігу.
Однак, незважаючи на велику кількість досліджень, мовленнєві порушення все ще потребують подальшого вивчення. Особливості формування індивідуальних програм порушень корекції мають ґрунтуватися на індивідуальних особливостях недорозвинення звуковимови та причинах їх недоліків, які є недостатньо визначеними.
Аналіз наукового матеріалу в галузі логопедії свідчить, що проблема вивчення артикуляційної моторики та особливостей звуковимови є досить грунтовно дослідженою. Однак, незважаючи на значну кількість досліджень у цій галузі, проблема виявлення особливостей звуковимови у дітей дошкільного віку з дислалією залишається значною мірою актуальною і сьогодні.
Власне, актуальність і недостатня розробленість проблеми зумовили вибір теми курсового проекту: «Особливості логопедичної роботи з корекції дислалії у дітей дошкільного віку».
Об’єкт дослідження – діти дошкільного віку з дислалією.
Предмет дослідження – логопедична робота з корекції дислалії у дітей дошкільного віку.
Мета дослідження: теоретично дослідити особливості логопедичної роботи з корекції дислалії у дітей дошкільного віку, ознайомитися з методикою корекційно-логопедичної роботу з подолання дислалії у дітей дошкільного віку.
Завдання дослідження:
1. Дослідити науково-теоретичні підходи до визначення поняття «дислалія» в психолого-педагогічній літературі.
2. Представити клініко-психологічну характеристику дітей з дислалією.
3. Ознайомитися із загальними принципами організації фронтальних логопедичних занять з корекції дислалії.
4. Охарактеризувати інноваційні методи логопедичної корекції дислалії у дітей дошкільного віку.
5. Розробити рекомендації стосовно логопедичної роботи з подолання дислалії.
В роботу впроваджувалися теоретичні методи дослідження: вивчення та аналіз загальної, спеціальної психолого-педагогічної та методичної літератури; вивчення та узагальнення психолого-педагогічного досвіду з даної проблеми.
Практичне значення: результати дослідження можуть бути використані студентами під час проходження психолого-педагогічної практики, написанні дослідних та наукових робіт, проведенні логопедичних занять у закладах дошкільної освіти.
Структура курсового проекту: робота містить вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел (31 найменування), додатки. Повний обсяг роботи становить 48 аркушів, з них 42 аркуші основного тексту.
РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ЛОГОПЕДИЧНОЇ РОБОТИ З КОРЕКЦІЇ ДИСЛАЛІЇ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
1.1. Поняття «дислалія» в психолого-педагогічній літературі
Мова має найважливіше значення у розвитку дитини. Процес оволодіння мовою відбувається у дітей неоднаково.
У період формування усного, а в подальшому писемного мовлення можуть виникнути різні порушення. Вони ускладнюють спілкування з оточуючими, створюють перешкоди для успішного оволодіння системою знань при навчанні.
Серед дітей дошкільного та шкільного віку неправильна звуковимова найчастіше є єдиним дефектом всього мовлення: розуміння мови в цих випадках виявляється повноцінним, повноцінні і словник і граматичний лад. Такі випадки порушення звуковимови прийнято називати дислалією.
Дислалія ‒ порушення звуковимови при нормальному слуху і збереженій іннервації мовного апарату. Проявляється в неправильному звуковому (фонемному) оформленні мови: у спотвореній (ненормованій) вимові звуків, в замінах звуків або в їх змішуванні.
Термін «дислалія» одним з перших у Європі ввів в науковий обіг професор Вільнюського університету лікар І. Франк. У монографії, що вийшла в 1827 р., він застосував його в узагальненому значенні як найменування усіх видів мовних розладів різної етіології. Трохи пізніше, у 30-і роки XIX сторіччя, швейцарський лікар Р. Шультесс також вводить у свої роботи термін«дислалія», але в більш вузькому, ніж у Франка, значенні: він зараховує до дислалії лише вимовні порушення, обумовлені анатомічними дефектами органів артикуляції. У класифікації Куссмауля була прийнята точка зору Шультесса, з таким же розумінням дислалії ми зустрічаємося в роботах Гутцмана [21] .
Трохи іншу позицію займав польський дослідник В. Олтушевський, який відносив до дислалії випадки порушення вимови, не обумовлені анатомічними дефектами мовного апарату. Він виділяв дві форми: функціональну й обумовлену зниженням слуху. Дефекти вимови,
обумовлені паталогічними змінами в артикуляційному апараті, він позначив терміном "дисглосія" і виділив чотири види цього дефекту в залежності від того, який з артикуляційних відділів виявляється порушеним: губну, язичну, зубну та десну.
У вітчизняній логопедії початку XX в. обсяг поняття дислалії не відрізнявся від прийнятого в роботах Куссмауля і Гутцмана. Але вже в 30-50- і роки це поняття відчуває істотні зміни.
М. Хватцев розглядав дислалію як одну з форм недорікуватості (під цей узагальнюючий термін підводилися всі типи порушення вимови). Він включав у неї звуковимовні порушення, обумовлені враженням чи розладом периферичних органів мови: кістково-хрящо-м'язевих частин, або «периферичною їхньою іннервацією», а також порушення звуковимови, обумовлені периферичною приглухуватістю. Він думав, що не менш10% випадків дислалії обумовлені цим дефектом.
М. Хватцев виділяє три форми дислалії: механічну, обумовленими грубими анатомічними дефектами органів мови (ущелинами неба, короткою під'язичною вуздечкою); органічну, обумовленою периферичною приглухуватістю, аномаліями щелеп і зубів, а також аномаліями мови і піднебіння; функціональу, обумовленою м'язовою млявістю м'якого піднебіння, недостатньою гнучкістю кінчика язика, слабістю видихуваного струменя повітря і т.д [23, с.69].
На початку 50-х років А. Смирнова на основі великого клінічного матеріалу публікує класифікацію дефектів вимови, що помітно відрізняється від класифікації, запропонованої М. Хватцевим.
У цей же час О. Правдіна дає інше трактування дислалії: були виключені порушення, обумовлені дефектами слуху. були виділені тільки дві форми: функціональна і механічна, до складу останньої була включена і ринолалія.
Надалі, у 60-і роки в роботах С. Ляпидевського й О. Правдіной простежується тенденція до розподілу вимовних дефектів на дизартрію і дислалію і відмовленню від узагальнюючого терміна «недорікуватість».
У ці ж роки в роботі С. Ляпидевського і Б. Гриншпуна ринолалія була виділена з механічної дислалії в окреме мовне порушення. Це певним чином звузило поняття дислалії і зробило його більш чітким. Надалі розподіл дислалії на функціональну і механічну стало розділятися більшістю авторів.
Лише в окремих роботах стала згадуватися органічна дислалія, хоча зміст цього словосполучення не у всіх авторів збігався: у роботі Е. Рау і В.Синця термін «органічна дислалія» просто замінений терміном «механічна дислалія», а в роботі Л. Мелехової поняттям «органічна дислалія» охоплювалися випадки вимовних порушень, перехідні між дизартрією та дислалією. Останнім часом такі порушення визначаються як стерта дизартрія .
В даний час термін «дислалія» набув міжнародний характер, хоча його зміст, а також види порушень, обумовлених ним, не завжди збігаються. Ці розбіжності пов'язані з тим, які підстави беруться дослідниками при описі порушень: анатомо-фізіологічні, психологічні або лінгвістичні [19, с. 89].
Критичний аналіз дослідження феномену дислалії із сучасних наукових позицій вимагає перегляду сталих у логопедії уявлень. Вимовні дефекти по своєму нейрофізіологічному і психологічному механізмі, по викликаних їх причинах, по ролі в загальному мовному розвитку дитини і методам подолання нерідко виявляються різними.
