Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність дослідження. Статистика свідчить, що кількість дітей зі складними порушеннями розвитку стрімко зростає. Це вимагає суттєвих змін у побудові корекційно-розвивальних систем. У вирішенні цієї проблеми важливим є зв'язок між формуванням психічних функцій та фізичним розвитком (загальної моторики, дрібної моторики та артикуляційної моторики) в організмі людини.
Сучасна наука має підстави вважати, що першим засобом спілкування було кінетичне мовлення. Під цією формою мовлення розуміють найпростішу систему передачі інформації за допомогою рухів тіла.
Рухи, як і мовлення, у своєму розвитку пройшли кілька етапів, що змінювали один одного і розвивали, а не заперечували попередній.
Традиційно методи корекційного впливу на дітей з обмеженими можливостями поділяються на: когнітивні ‒ спрямовані на розвиток вищих психічних функцій (мовлення, мисленнєвих процесів, пам'яті тощо) та рухові корекційні методи або тілесно-орієнтовані, що спрямовані на формування або відновлення контакту зі своїм тілом, розвиток невербальних елементів спілкування, загальної моторики та дрібної моторики. Вищезазначене вказує на необхідність використання неспецифічних корекційних методів, одним з яких є кінезіотерапія (kinesitherapia ‒ з грецької "терапія рухом").
Кінезіологія ‒ це наука про розвиток мозку за допомогою фізичних вправ. Основна ідея кінезіології полягає в тому, що розвиваюча робота повинна йти від руху до мислення, а не навпаки.
Її використання в корекційно-освітніх умовах досліджували Г.Шашкіна, Г. Волкова, Є. Аніщенкова, Р. Бабушкіна, О. Кисельова та інші. До групи неспецифічно діючих лікувальних факторів кінезіотерапію відносять вчені Л. Бонєв, П. Слинчев та С. Банков.
Значний внесок у розвиток кінезіології зробили науковці: В.Горіневський, В.Гориневська, Ю.Данько, В.Добровольський, В.Єпіфанов, А.Журавльова, С.Іванов, М.Ліхтарьов, В.Мошков, І.Саркізов-Серазіні, В.Силуянова та ін.
Вчені стверджують, що кінезіотерапія сприяє вдосконаленню навчання та корекційної роботи з дітьми як з первинними порушеннями мовленнєвого розвитку так і з вторинними (наприклад, структурами затримки психічного розвитку), враховуючи закономірності формування сенсорної та рухової систем людини та їх зв'язок з розвитком і порушенням інших психічних функцій і процесів.
Перелік методів кінезіотерапії постійно зростає і може бути використаний для корекції різних порушень розвитку. Це дихальна гімнастика, масаж (формування рухових відчуттів, нормалізація м'язового тонусу, підвищення кортикальної енергії), рухові вправи та перехресно-латеральні вправи, артикуляційна гімнастика та вправи для розвитку дрібної моторики тощо.
Однак на сучасному етапі методи кінезотерапії не повною мірою використовуються в корекційно-розвивальній логопедичній роботі. Тому існує необхідність подальшого дослідження даного методу у корекційно- логопедичну роботу. Власне актуальність дослідження та недостатня розробка даного питання і послугували вибором теми дослідження: «Кінезіотерапія у роботі з подолання заїкання».
Мета дослідження: теоретично дослідити та експериментально перевірити можливості використання прийомів кінезіотерапії у логокорекційній роботі з подолання заїкання.
Відповідно до мети сформульовано наступні завдання:
1. Ознайомитися з науково-теоретичними аспектами проблеми заїкання.
2. Охарактеризувати особливості «кінезіотерапії», як інноваційної методики корекційно-розвивальної роботи з дітьми з порушеннями мовленнєвого розвитку.
3. Зазначити основні аспекти організації та методики корекційно-логопедичної роботи з подолання заїкання.
4. Експериментально перевірити можливості кінезіотерапії, як ефективної логокорекційної методики з подолання заїкання.
Об’єкт дослідження: система корекційно-логопедичної роботи з подолання заїкання.
Предмет дослідження: прийоми кінезіотерапії в корекційно-логопедичній роботі з подолання заїкання.
Для розв’язання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження:
теоретичні: аналіз логопедичних, психологічних та педагогічних джерел, програм, навчально-методичних посібників, педагогічної документації закладів інклюзивної освіти з метою визначення сутності та методики корекційно-логопедичної роботи з подолання заїкання;
емпіричні: пряме й опосередковане спостереження за мовленням дітей із заїканням з метою дослідження фізико-психологічних особливостей досліджених осіб з відповідною нозологією; педагогічний логокорекційної методики з подолання заїкання засобами кінезіотерапії;
діагностичні методи: бесіда, з метою вивчення стану функціонування предмета дослідження; спостереження, вивчення продуктів діяльності для виявлення ефективності розробленої методики із застосуванням прийомів кінезіотерапії в логокорекційній роботі з подолання заїкання.
Теоретичне значення: отримані дані можуть бути використанні при подальших дослідженнях науковців та практиків, написанні дослідних та наукових робіт.
Практичне значення: результати дослідження можуть бути використані студентами під час проходження практики та в освітньому процесі закладів освіти.
Експериментальна база дослідження:
Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел − 23 найменування. Загальний обсяг роботи – 50 аркуші, з них основного тексту ‒ 38 аркушів.
РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ КІНЕЗІОТЕРАПІЇ У ЛОГОПЕДИЧНІЙ РОБОТІ З ПОДОЛАННЯ ЗАЇКАННЯ
1.1. Проблема заїкання у спеціальній педагогіці
Одним із мовних розладів є заїкання, яке, згідно з визначенням, наведеним у підручнику "Логопедія", означає "порушення темпу, ритму і плавності мовлення, спричинене спазматичним станом м'язів органів артикуляції" [12, 313]. Слід зазначити, що за даними наукових джерел, заїкаються приблизно 2,5% дітей дошкільного віку, 5% тих, хто заїкався в якийсь момент свого дитинства, і 1% дорослих. З них 80% - чоловіки і 20% ‒ жінки [17, с.88].
Проблема заїкання серед дітей в Україні значно загострилася з початком військових дій 24 лютого 2022 року. За даними ЮНІСЕФ, "українські діти були серйозно травмовані насильством і руйнуванням. Вони бачили так багато, що перестали розмовляти. Фізичні та психологічні шрами цієї війни залишаться надовго" [9, с.25]. Діти різного віку зазнавали психологічних травм, які призводили до повної втрати мовлення, тобто, мутизму, чи заїкання вцілому.
В умовах воєнного стану стресові фактори можуть завдати непоправної шкоди психіці людини, наголошує Ю. Рібцун. Це і пряма загроза життю та здоров'ю людини, і потенційна втрата близьких, і фізичні травми. Особливо це стосується дітей з вразливою центральною нервовою системою, що характерно для дітей, які заїкаються. На думку дослідників, щоденні тривалі незначні стреси цієї категорії дітей посилюються хронічним травматичним «стресом війни». У дітей, які заїкаються, порушена нейропластичність, тому кожна нова життєва ситуація: новий вибух, артобстріл, перехід у бомбосховище або переїзд, ‒ створює нову реальність, до якої дитина не може адаптуватися" [21, с.91].
Встановлено, що проблема заїкання є предметом дослідження багатьох науковців, зокрема логопедів, неврологів та нейропсихологів. Так, у підручнику "Логопедія" за редакцією М. Шеремет проблема заїкання розглядається з точки зору його генезису, різноманітності клінічних проявів, змін у його перебігу та дефектів логопедичної допомоги. Констатується, що вона все ще залишається недостатньо вивченою через широке розмаїття патологічних реакцій. Узагальнюючи дані, описані в сучасних наукових джерелах, нині можна виділити різні підходи до вивчення особливостей цього мовного розладу [22, 106].
Таким чином, заїкання визначається як складний неврологічний розлад, що виникає внаслідок дефектів діяльності кіркових нервових процесів, порушення кірково-підкіркових взаємодій та порушення єдиної ауторегуляції темпу мовленнєвих рухіва (голосу, дихання та артикуляції). Заїкання також трактується і як складний неврологічний розлад, який є результатом закріплених рефлексів у формуванні мовлення та наслідком труднощів формування мовлення різного походження.
У деяких дослідженнях заїкання розуміють як складний, переважно функціональний мовний розлад, що виникає внаслідок труднощів загального і мовного дизонтогенезу та невідповідного розвитку особистості [3; с.48].
Тому досі не існує єдиного погляду на етіологію заїкання. Водночас усі дослідники сходяться на думці, що на виникнення заїкання впливає низка факторів, таких як вік дитини, стан центральної нервової системи, вроджені індивідуальні особливості мовлення, особливості формування функціональних асиметрій головного мозку, наявність психологічних травм та генетичні фактори [22, с.216].
Як правило, заїкання не має конкретної єдиної причини, а є комбінацією факторів. Примітно, що ще Лагузен серед причин заїкання виділяв вплив, переляк, гнів, страх, травми голови, важкі хвороби, а також невідповідні слова і дії батьків.
Відомий український вчений І. Сікорський першим підкреслив, що заїкання зазвичай спостерігається в дитячому віці, коли мова ще не сформована. У своєму переліку причин виникнення цього мовного розладу вчений надавав великого значення спадковості, а психологічні та біологічні причини вважав лише поштовхами, які порушують рівновагу нестійкого мовного механізму дитини.
Зарубіжні дослідники виділяють такі причини заїкання: недостатнє виховання дитини (А. Шервен), асенізація організму внаслідок інфекційних захворювань (А. Гутцман), наслідування, інфекція, падіння, страх і перенавчання ліворукості (Т. Гепфнер, Е. Фрешельс) [12, с.86-87]. Таким чином, в етіології заїкання відзначається поєднання зовнішніх та внутрішніх факторів (Н. Власова, В. Гіляровський, М. Заєман, М. Хватцев, Н. Тяпугін) [2, с.41].
Узагальнюючи ці визначення, можна побачити, що заїкання спричинене поєднанням фізіологічних та психологічних порушень.
Сьогодні в наукових джерелах також представлені види заїкання за етіологічними механізмами. Наприклад, Ю. Рібцун виокремлює такі види:
1) афатичне ‒ заїкання з повторенням початкових звуків на фоні уповільненого мовлення при афазії;
2) індуковане ‒ розлади, спричинені пасивною (наслідування) або активною (навмисним копіюванням) психічною індукцією;
3) клонічне, що характеризується коротким повторенням першого складу або звуку слова ("олівець");
4) тонічне, що проявляється сильними і тривалими м'язовими скороченнями, з раптовими паузами, за якими слідує своєрідний вибух повітря ("с__умка") при інтенсивному вимовлянні слова [16, с.104].
Ю. Рібцун також вказує, що "складних форм заїкання є мовним розладом, зумовленим змінами на генетичному, молекулярному та клітинному рівнях, і характеризується підвищеним тонусом, судомної готовності мовних зон кори головного мозку, особливо моторних - центру Брока та недостатністю в мозку, нейрогліальних клітин зірчастої форми – астроцитів, які можуть перетворюватись на нейрони та у своєму сполученні з’єднувати обидві півкул» [18, с.83].
У роботі «Патогенетичні механізми та феноменологія заїкання», дослідниця також ретельно досліджує типи судом як феноменологічних ознак заїкання. А саме: "мимовільні скорочення окремих м'язів (фокальні напади) або їх груп (генералізовані напади), які виникають раптово в умовах підкіркового збудження і можуть бути короткочасними, тривалими або пароксизмальними за початком". Заїкання найчастіше проявляється у формі мимовільних судом м'язів мовно-рухового апарату, які виникають під час усного мовлення або при спробі почати усне мовлення" [15, с.79].
Ю. Рибцун підкреслює, що мовленнєвісудоми розрізняють за формою, місцем утворення та частотою. Воно є основним симптомом заїкання і найчастіше виникає в артикуляційних, голосових і дихальних органах, але може бути і змішаним (наприклад, дихально-артикуляційним, дихально-голосовим, артикуляційно-голосовим) [17, с.143].
Мовленнєві судоми артикуляційних органів поділяються на судоми обличчя, язика та м'якого піднебіння. Під час заїкання найчастіше фіксуються спазми в дихальному відділі мовно-рухового апарату. Зокрема, інспіраторні дихальні судоми характеризуються різким вдихом, що викликає стиснення в грудях і вимушене припинення дихання, що порушує артикуляцію і фонацію мовного процесу.
Експіраторні дихальні судоми проявляються раптовим різким видихом під час вокалізації, що викликає сильне скорочення м'язів черевного преса, відчуття сильного тиску в грудях, нестачі повітря і подальше припинення артикуляції та вокалізації.
Судоми в голосовому відділі мовно-рухового апарату виникають при спробі видавати гучні звуки.
Зімкнена голосова судома виникає, як при спробі розпочати мовлення, так і в його процесі, що раптово блокує голосоведення.
Черевна мускулатура, ділянка гортані, м'язи всього тулуба та обличчя німіють і напружуються. При зімкненій голосовій судомі голосові зв’язки змикаються настільки різко, що взагалі не чути жодного звуку «швидкоплинна німота».
Спазм голосових зв'язок проявляється раптовим збільшенням напруги в м'язах голосових складок і шиї, особливо при вимові голосних звуків. У багатьох випадках спазм голосових зв'язок є першою ознакою заїкання, оскільки людина втрачає запас повітря і стає нездатною говорити. Голос при спазмі голосових зв'язок набуває неприємного «фальцетоподібного» звучання. Досить поширеним при заїканні є спазм органів артикуляції на рівні язика. Рідше зустрічаються лицьові спазми м'язів губ і нижньої щелепи [23, с. 75-76]. Для заїкання характерні мовленнєві хитрощі та моторні хитрощі.
Мовленнєві хитрощі ‒ це одноманітні слова, які багато разів повторюються під час мовлення ("так, так", "ну", "ось", "як сказати"), а іноді й нерозбірливі слова ("покласти", "ен", "кіка"). Мовленнєві хитрощі часто вставляються перед важкими для вимови звуками ([б], [п], [д], [т], [н] тощо) або словами, коли складно підібрати правильну лексику.
