Зразок роботи
Антиге́н (від анти… і ген) — генетично чужорідна сполука, яка при введенні в організм тварини чи людини здатна стимулювати імунну відповідь (клітинну реакцію, утворення антитіл, алергію, толерантність) та специфічно реагувати з антитілами.
Антигени — це високомолекулярні органічні полімери, природні або синтетичні, з молекулярною масою понад 5000 Д: білки, полісахариди, поліпептиди, ліпополісахариди, нуклеопротеїди, клітини іншого організму, бактерії та продукти їхньої життєдіяльності, віруси, мікроскопічні гриби тощо. За певних умов (мутації, різні негативні впливи) чужорідними можуть стати і власні клітини організму. Антигенам властиві антигенність, імуногенність і специфічність, тобто здатність індукувати утворення антитіл, а також стимулювати формування специфічного імунітету. Що складніша молекула антигену, то більша його імуногенність. Термін «антиген» запропонував Л. Детре у 1899.
Антиген складається з двох частин: високомолекулярного носія, який забезпечує молекулярну масу (білок або полісахарид), і детермінантної групи (епітоп), від якої залежить специфічність антигену. Це кінцева структура антигену, що має порівняно невеликі розміри (5–7 амінокислот). На одному носієві може бути багато детермінантних груп, і на кожній з них синтезуються окремі антитіла. Детермінантні групи антигенів розпізнаються рецепторними структурами антитіл та імунокомпетентних клітин.
Антигени поділяють на повноцінні і неповноцінні (гаптени). Це складні вуглеводи, ліпіди та інші речовини, які не здатні спричиняти утворення антитіл, але вступають з ними у специфічну реакцію. Гаптени набувають властивостей повноцінних антигенів лише за умови сполучення їх з високомолекулярним білком-носієм. За антигенами є відмінності між видами та окремими особинами всередині виду. Визначення видової або групової належності антигену використовують у діагностиці інфекційних захворювань, під час переливання крові, пересаджування органів і тканин, ідентифікації біологічних матеріалів та ін.
Магістр