Організація та методика обліку і аудиту поточних зобов’язань підприємства (ID:376011)

1.1. Сутність зобов’язань та місце поточних зобов’язань в їх структурі Під час утворення певного підприємства його капітал має в своєму складі майно та кошти, що внесені засновниками. Даний капітал має назву власного. У своїй роботі, у майбутньому, певний суб'єкт господарювання має можливість використовувати тільки свій власний капітал, і в даному випадку його вважатимуть повністю незалежним та стійким. Проте його можливості стосовно збільшення масштабів виробничої діяльності будуть невеликими, по причині того, що власні ресурси не будуть мати змоги забезпечити постійне збільшення його величини. У разі того, коли підприємство застосовуватиме, крім власного, також і залучений капітал, то дана операція дозволить збільшити діяльність підприємства господарського характеру, забезпечуючи в даному випадку максимізацію прибутковості господарюючого суб’єкта, а отже й максимізацію власного капіталу. Можна сказати, що застосування залученого капіталу забезпечує приріст виробництва, розширення його функцій відтворювального характеру та збільшення прибутку підприємства. Деякі дослідники залучений капітал ще називають «чужий щодо власників капітал», «залучений джерелом утворення майна організації» тощо. Але за власною сутністю це є спільна назва джерел та засобів, які використовуються тільки на деякий період і в майбутньому мають бути поверненні в певній формі. Отже, у суб’єкта господарювання виникають певні зобов'язання. В бухгалтерському обліку досить чітко відокремлюють власний капітал (засновницька власність) та залучений капітал (власність других господарюючих суб’єктів). Аналіз поняття зобов'язання як категорії права датується ще античною епохою, коли римляни розуміли під зобов'язанням певну категорію, що є загальною та визначає усі випадки, коли одна особа має обов'язок юридичного характеру перед другою та відповідає за невиконання відповідного зобов'язання. В Інституціях Юстиніана можна простежити певне загальне визначення поняття зобов'язання як певних пут правого характеру, що примушують здійснювати все те, що відповідає «праву держави». Дане визначення сутності зобов'язань як деяких пут зв'язаності правого характеру не було випадковим, тому що у Законах XII таблиць знаходилась відповідна норма, яка свідчить про те, що неспроможну людину-боржника прив’язували ланцюгами або шкурами, маса котрих була рівна вазі речей (золота, срібла тощо.), що він був винен [75, с. 104]. Досить відомий римський юрист Павло зазначав, що призначення зобов'язань полягає не в тому, щоб зробити нашою власністю певний предмет, а щоб зв'язати перед нами іншу особу в тому сенсі, щоб вона нам що-небудь зробила або надала. Отже, римські юристи акцентували увагу на визначенні таких рис зобов'язання котрими є зв'язаність та скутість. Другими словами, до створення певного зобов'язання людина була вільна, та не мала обмежень у власних діях. Вступивши ж в зобов'язання, людина наче одягала на себе певні окови, які обмежували її здатність діяти вільно та змушували відчувати певну чужу владу над собою.