Зразок роботи
У масовій культурі образ міста зазвичай протиставляється природі: є бетонні коробки, і є парки, і ці два світи майже не перетинаються. Проте нова реальність спонукає думати про місто не як про відсутність природи, а як про інший спосіб її оформлення, де є місце біорізноманістю, паркам, садам, річкам та озерам. І справа не тільки в адаптації до глобального потепління, а й у економіці, психічному добробуті та тривалості життя.
Парк – це земельна ділянка з природною чи спеціально посадженою рослинністю, алеями, водоймами, з різним устаткуванням.
Всі знають про позитивний вплив зелених зон на життєдіяльність міста. До їх основних функцій звичайно відносять:
• Зменшення шкідливої концентрації газів і пилу у повітрі. Шкідливі гази поглинаються рослинами, а тверді частинки аерозолів осідають на листях, стовбурах і гілках рослин.
• Вплив на тепловий режим міста. Зелені зони знижують температуру повітря, особливо в спекотні дні, за рахунок випаровування вологи і меншого прогрівання у порівнянні із асфальтом, бетоном і пр. штучними матеріалами. Більш прогріте повітря над забудовою витісняється більш прохолодним із прилеглих зелених зон, і таким чином знижується загальна температуру міста.
• Поглинання вуглекислого газу і виділення кисню в результаті фотосинтезу.
Менш загальновідомо те, що озеленення міст покращує психічне здоров’я і благополуччя його мешканців. Дослідження говорять про те, що навіть невелика кількість часу, проведена на вулиці, допомагає при тимчасовій втомі і проблемі із концентрацією. Якщо вашим дітям зазвичай важко зосередитися – візьміть їх на прогулянку в парк. Навколишнє природне середовище грає набагато важливішу роль в добробуті дітей, ніж це визнавалося раніше [15].
Зелень сама по собі асоціюється зі зменшенням насильства, симптомів дефіциту уваги, гіперактивності і симптомів стресу. Вона також пов’язана з ростом позитивного ставлення до роботи. Одне з досліджень прийшло до висновку, що навколишнє середовище, яка дає можливості як для побудови соціальних зв’язків так і для фізичної активності, обидві з яких можуть бути надані ‘зеленою інфраструктурою’, веде до позитивного впливу на психологічне здоров’я [16].
Відчуття міста традиційно пов’язане з великою кількістю зелені, і її знищення усвідомлено і несвідомо сприймається як загроза середовищу проживання, що призводить до негативних явищ не тільки для здоров’я городян, а й проблемам в соціально-психологічній сфері – відсутності місць релаксації, приниженню естетичних потреб, втрати “почуття місця” і скруті орієнтації в просторі і часі (появі феномена “неприкаяних” – placelessness), втрати городянами відчуття контролю за існуванням і зміною середовища [17].
Дослідження доводять, що навіть невеликі за часом перебування на природі зменшують симптоми депресії. Голландські дослідники обробили дані з електронних медичних карт значної кількості людей і з’ясували, що проживання близько зелених зон може мати далекосяжні переваги для психічного здоров’я людей. Захворюваність класифікувалась відповідно до міжнародної класифікації первинної медико-санітарної допомоги. Відсоткова частка зелених насаджень в радіусі 1 км і 3 км навколо координат поштових індексів була отримана з існуючої бази даних і розрахована для кожного домогосподарства. Було проведено багаторівневий логістичний регресійний аналіз, що враховує демографічні та соціально-економічні характеристики[18].
І виявилося наступне – щорічний показник поширеності значної кількості захворювань був нижче саме в місцях із великим процентним співвідношенням зелених насаджень в радіусі 1 км. Цей зв’язок простежується для всіх категорій захворювань: серцево-судинні, опорно-рухові, психічні(депресія, тривожний невроз), дихальні(ГРВІ, бронхіт, пневмонія і пр.), неврологічні захворювання травлення, різне(незрозумілі з медичної точки зору фізіологічні симптоми). Найбільш тісний зв’язок спостерігався при тривожному розладі і депресії. Причому найбільше це стосувалося дітей і людей із більш низьким соціально-економічним статусом [18]. Також було проаналізовано зв’язок між здоров’ям людей і різними типами оточуючих зелених зон. Цей аналіз показує, що існує позитивний зв’язок між загальним здоров’ям і наявністю доступних зелених зон, причому це може бути як сільськогосподарські насадження (поля, сади тощо), так і натуральні зелені зони (ліси, луги тощо). І різниця в показниках здоров’я між міськими і сільськими мешканцями може бути частково пояснена кількістю рослинності в їх безпосередньому життєвому середовищі[19].
Дослідження показали поліпшення пам’яті і уваги після ходьби в природних умовах в порівнянні з ходьбою в міських умовах. Було виявлено, що люди з вікном, зверненим до зеленої зони, повідомляють про менші проблеми з концентрацією, ніж люди без подібного виду, і що вони з меншою ймовірністю будуть забудькуватими і дезорганізованими. Більша відстань від будинку до природного зовнішнього середовища було пов’язано з більш низькою когнітивною функцією [20].
ДЕРЖАВНИЙ ДЕНДРОЛОГІЧНИЙ ПАРК «ОЛЕКСАНДРІЯ» НАН УКРАЇНИ
Державний дендрологічний парк «Олександрія» НАН України розташований на околиці старовинного міста Біла Церква (засноване великим Київським князем Ярославом Мудрим у 1032 р.) поряд з чарівною річкою Рось. Дендропарк належить до найбільших парків в Україні і має площу понад 400 га. Парк «Олександрія» створено 230 років тому родиною великого польського землевласника, графа Франциска Ксаверія Браницького, як предмет родинної гордості та магнатської величі графів Браницьких.
Незважаючи на складні історичні потрясіння, парк зберіг головні ландшафтні композиції та є унікальною пам’яткою садово-паркового мистецтва кінця XVIII — початку XIX ст.
Основою парку є природний лісостеповий ландшафт, утворений дубовим лісом у поєднанні з галявинами, луками та водними об’єктами. «Олександрія» — зразок ландшафтного парку з елементами романтизму та сентименталізму. Викликають захоплення могутні дерева, які створюють чудові пейзажні композиції, художнє поєднання відкритих та закритих просторів і дальніх перспектив.
Пам’ятки архітектури: Головний вхід до парку, побудований у класичному стилі; павільйон «Ротонда»; Колонада «Луна»; Китайській місток; статуї: графині Олександри Браницької, «Діви Марії», «Діани», «Аполлона»; джерело «Лев»; архітектурна паркова споруда «Руїни»; відреставровані Танцювальний павільйон; Палієва гора та пам’ятний знак козацькому полковнику Семену Палію та багато інших цікавинок.
Культивуються понад 4 тис. таксонів деревних і трав’яних рослин, серед яких вікові, раритетні, рідкісні та зникаючі види. Дендропарк «Олександрія» НАН України інтегрований до міжнародної ботанічної спільноти як відомий науковий центр з інтродукції, збереження, збагачення та охорони біорізноманіття.
На території дендропарку «Олександрія» НАН України функціонує Науково-просвітницький центр (екскурсбюро), де можна замовити екскурсію. Прогулянка парком надасть вам незрівнянної насолоди, відчуття єднання з природою, насичення її красою та силою.
Рекорди дендропарку «Олександрія»:
• найбільший дендропарк України – площа 405,6 га;
• найстаріший дендропарк України – заснований у 1788 році;
• має найбільшу серед парків і садів України колекцію рослин – понад 2500 видів, сортів та форм;
• діброва парку є найбільшою старовіковою (середній вік дубів 200 років, максимальний – понад 400 років) і чистою заплавною дібровою України (можливо навіть Європи) – площа 48 га;
• Велика галявина (композиційне ядро парку) є рекордсменом за кількістю рослин, що зростають на обмеженій площі – 170 видів на 10 га.
• на території парку зростають найстаріші в Україні тюльпанове дерево та сосна Веймутова.
Дендрологічний парк “Олександрія” розташований у місті Біла Церква у Київській області. Парк було закладено у 80-х роках 18 століття графом Ксаверієм Браницьким. Названо на честь дружини графа – Олександри. Нині “Олександрія” офіційно вважається найбільшим (площа близько 406 га) та найстарішим дендропарком України.
Тривалий час родина Браницьких користувалась особливим ставленням до себе цариці Катерини ІІ і зиму проводила у Петербурзі, при царському дворі. Весною і влітку Браницькі жили в своїх українських маєтках. Улюбленим місцем їх перебування була Біла Церква. 1784 року графиня Олександра Василівна отримала цей маєток, що приносив до 750 тисяч злотих прибутку на рік, від чоловіка у дарунок.
Вірогідно дитинство, проведене серед неймовірних красот парків Петродворця та Царського Села, надихнули Браницьку на створення чогось подібного у своїй резиденції. Як наслідок, у 1788 році на західній околиці Білої Церкви розпочалося будівництво парка “Олександрія”. Спочатку графиня хотіла присвятити парк своєму дядькові (офіційна версія, за неофіційною – батькові) Григорію Потьомкіну, який помер у 1791 році. Вона навіть замовила проект мавзолею щоб перепоховати Потьомкіна в Білій Церкві. Але після смерті Катерини ІІ (1796 р.) Браницькі потрапили в опалу до нового імператора Павла І. Той ненавидів усе пов’язане з Потьомкіним, тому щоб не накликати біду, про мавзолей довелося забути. А Біла Церква з того часу стала місцем постійного проживання Браницьких.
В 90-х роках 18 століття до міста приїхав відомий французький архітектор-паркобудівник Мюффо, який і став автором генерального плану парка. Основним стилем “Олександрії” став модний на той час англійський, або ландшафтний. На території парку “Олександрія” було споруджено літню резиденцію родини Браницьких («Аустерію», або «Дідинець») та багато інших архітектурних споруд: Царський павільйон, в якому жили гості Браницьких – члени царської сім’ї, Танцювальний павільйон, колонада “Луна”, павільйон “Ротонда”, “Руїни”, “Китайський місток” тощо. Прикрашено було парк бронзовими і мармуровими скульптурами, вазами, декоративними композиціями з великих брил та штучних земляних підвищень.
До середини XIX століття “Олександрія” перетворилася в один з найпрекрасніших пейзажних парків Російської імперії, з елементами романтизму та сентименталізму. З Північної Америки та Західної Європи у парк завозились рідкісні екзотичні рослини. В глибоких балках було споруджено каскади ставків, наповнених чистою джерельною водою, водоспади та фонтани. Із ставками пов’язана цікава легенда про те, як Браницькі наказали засадити береги отруйними рослинами, щоб вберегти ставки від вилову риби, яким інколи промишляли селяни. Ці рослині й дійсно було висаджено в парку (один із видів отруйного сумаху) але навряд чи проти селян. Ростуть вони на схилах балок парку і нині, але не варто їх боятись – головне не рвати.
До 1861 року було впорядковано центральну та східну частини парку. Відміна кріпосного права та неможливість використання дармової праці кріпаків зупинили подальшу його розбудову. Але парк вже був справжнім шедевром. Ось що писав про нього видатний російський філософ Микола Бердяєв: «Браницкая была владелицей города Белая Церковь, у нее было 60 000 десятин в Киевской губернии, были дворцы в Варшаве, Париже, Ницце и Риме. Браницкие были родственники царской семьи. Дочь Екатерины II и Потемкина была выдана замуж за гетмана Малороссии Браницкого. На окраине Белой Церкви была Александрия, летний дворец Браницких, с одним из лучших парков не только России, но и Европы. Это был стиль барокко. Белая Церковь и Александрия представляли настоящее феодальное герцогство, с двором, с неисчислимым количеством людей, питавшихся вокруг двора, с огромными конюшнями породистых лошадей, с охотами, на которые съезжалась вся аристократия Юго-Западного края. За обедом давали до пятнадцати утонченных блюд. Осенью мы постоянно жили с матерью в Белой Церкви. У меня был кабриолет с двумя пони, я сам правил и ездил в лес за грибами, сзади сидел кучер в польской ливрее. Кроме того был осел, на котором я ездил по парку.»
Минула розкіш палацово-паркового ансамблю збереглася на старовинних малюнках і літографіях. Авторами їх були і відомі художники, такі як Наполеон Орда та Вілібальд Ріхтер. Останній залишив після себе «Альбом Білоцерківський, документації місця та епохи», який знаходиться нині в Марії Рей з дому Потоцьких у замку Монтрезор у Франції. Альбом є великою книгою і містить 24 ілюстрації.
Під час громадянської війни “Олександрія” зазнала великих втрат – було частково або повністю зруйновано більшість архітектурних споруд. Від більшовицьких рук пішов у небуття «Дідинець» («Аустерія») – один з кращих палацових комплексів краю. Справа в тому, що у маєтку Браницьких були винні льохи й саме до них злізлися волоцюги (які пізніше назвали себе більшовиками) у усіх околиць. Грабунок тривав кілька днів. Весь цей час він супроводжувався страшною п’янкою. Нарешті оскаженілі з похмілля волоцюги бачачи, що грабувати більше нічого, підпалили палац та павільйони. З парку вивезли багато скульптур, значної шкоди завдали насадженням. Ще один удар парк пережив під час Другої Світової війни – було пошкоджено значну частину дерев, ще більше постраждали будівлі.
Роботи в парку велись постійно до 90-х років. Останнє десятиліття ХХ століття в економічному плані було дуже скрутним для “Олександрії”, але зараз ситуація почала змінюватись – відновились реставраційні роботи, почали з’являтись нові скульптури (які вже навіть встигли пошкодити вандали), повернулись лебеді.
На південь від головного входу розкинулася Сонячна галявина – частина Нового парку, який є однією з тих ландшафтних ділянок, що були освоєні у повоєнний час. Він має площу 7 га. Це великий відкритий простір з нерівномірно розміщеними деревними та чагарниковими рослинами.
На відміну від тієї ж «Софіївки», де відразу все зрозуміло, ввійшовши в “Олександрію” відвідувачі зупиняються, стурбовані розгалуженням численних алей, і міркують куди прямувати далі. Загальна протяжність дорожно-алейної мережі парку понад 20 км, для того щоб пройти усіма алеями та стежками, уважно оглядаючи ландшафти, що примикають до них, знадобиться не один день. Від головного входу углиб веде Головна алея, яка упирається в місце, де колись стояв палац Браницьких – “Дідинець”. Від нього в різні боки відходять дрібніші алеї. «Дідинець» нині запланували відновити: відкопали фундамент та основи колон одного із павільйонів, почали відбудову Танцювального павільйону, але триває вона якось мляво.
Центром парку є Велика галявина – рівна з невеликим ухилом до Росі територія площею 10 га. На ній височіють окремі вікові дерева та невеликі їх групи, розміщені настільки вдало, що з будь-якого боку галявини погляду відкривається неповторна краса і велич численних краєвидів. Велика галявина рекордсмен за кількістю видів рослин розташованих на обмеженій площі. Тут зростає 83 види дерев та 97 видів трав. 170 видів на 10 га.
Система алей сполучає галявину з усіма ділянками та головними архітектурними спорудами парку. Пейзажні картини Великої галявини пов’язані головним чином з річкою Рось та колонадою “Луна”. Колонада “Луна” входить в композиційне ядро найвизначніших пам’яток парку. Побудована вона у вигляді давньогрецьких амфітеатрів. Напівциркулярна галерея замикається двома об’ємними ризалітами. Ефектний вигляд колонади доповнюється її унікальними акустичними властивостями: слово сказане пошепки в одному кінці колонади розбірливо долунає до іншого кінця. Зважаючи на акустичні властивості у колонаді інколи проводять концерти.
На південному сході Великої галявини височать руїни якогось палацу. Це одна з найоригінальніших архітектурних споруд “Олександрії” – “Руїни”. Вона двоярусна. Нижній ярус виконує роль підпірної стінки греблі Лазневого ставка, а верхній, виконаний у вигляді великого будинку без даху, височіє на греблі. З-під “Руїн” витікає водоспад, а неподалік, на острові “Мрії”, б’є фонтан. Всередині споруди влаштовано оглядовий майданчик, з якого відкриваються прекрасні краєвиди Лазневого ставка на півночі та Росі на півдні.
Відносно недалеко від «Руїн» росте гігантська тополя-осокір – найбільше дерево парку. Воно дивує не лише своїми велетенськими розмірами, але й віком – їй понад 130 років, це унікальний показник для осокорів, які, зазвичай, не живуть довше 80-ти.
Неподалік від колонади “Луна” на греблі Лебединого ставка знаходиться “Китайський місток” – легка ажурна бесідка із своєрідно вигнутою крівлею, створена в дусі архітектури Південно-Східної Азії. По суботах, в теплий період року, біля містка аншлаг із весільних процесій та черга на фотосесію. Всі хочуть присісти поряд із китаянкою та помацати за бороду китайця – металеві скульптури розташовані біля містка.
Прямуючи від великої галявини на північний захід можна потрапити у діброву. Її площа 48 га. Деревостани основного масиву цієї ділянки парку (43 га) представлені дубами 200-річного віку, але трапляються екземпляри вік яких перевищує 300-400 років. Діброва парку унікальна і офіційно є головною його цінністю. В Україні такого старовікового й одночасно чистого насадження дуба більше немає. Але діброва цінна не лише для науковців-природоохоронців, вона заворожує і туристів.
На південь від діброви розташовано адміністративний корпус та музей парку. Вони займають будинок садівника – єдину господарську споруду, що залишилася в “Олександрії” з кінця ХVІІІ століття.
Мандруючи парком, відвідувачі звертають увагу на ставки, що надають йому особливої краси та неповторності. Їх у парку просто неймовірна кількість (загалом більше двох десятків, але більшість розташовані на закритій науковій території). Ставки розташовані каскадами у трьох великих балках, які зливаються з долиною Росі. Гладь водної поверхні з лебедями та дикими качками, неймовірна затишність узбережних балкових ландшафтів, дзюрчання струмків та гуркіт водоспадів створюють незабутнє враження.
Західну ділянку “Олександрії” почали впорядковувати у другій половині минулого століття. В часи Браницьких ця територія залишилася неосвоєною і виконувала роль зони для полювання. Тут було влаштовано звіринець і фазанник, які до наших днів не збереглися.
Західна частина парку відокремлена від центральної та східної довгою балкою з каскадом із чотирьох ставків. Її композиційним центром є Горіхова галявина, але найбільш ефектною ділянкою відвідувачі вважають Палієву гору. Таку назву має край великого виступу верхньої тераси парку, утвореного двома глибокими балками. Виступ обривається до Росі крутим кам’янистим схилом, висота якого 20-25 метрів. На горі споруджено пам’ятний знак війську Семена Палія та проглядаються залишки земляних укріплень, споруджених його козаками. На краю виступу влаштовано оглядовий майданчик, з якого відкривається казковий вид на річку Рось. Сухий південний схил Палієвої гори – ділянка реліктової справжньої степової рослинності, такої рідкісної в наш час. До Палієвої гори від адміністрації парку трохи більше кілометра.
Дендропарк “Олександрія” є найбільшим в Україні, причому за останні роки його площа неухильно збільшується: в 2005 році він займав 201,5 га (і вже тоді був найбільшим), а в 2008 вже 297 га. 2009 року парку передали лісове урочище Голиндерня і парк став більшим ще на 108 га (загалом 405,6 га).
Голиндерня – досить цікава ділянка парку, правда розташована вона на іншому боці Росі. Це ліс паркового типу. Колись Браницьких на інший бік доправляв пором (в планах адміністрації відновити його), нині ж на інший бік можна перебратись або човном, або пішохідним містком, щоб пройти яким доведеться зробити чималий гак вниз за течією Росі.
Є дві версії походження назви Голиндерня. Одна – прозаїчна, але менш вірогідна – в лісі свого часу жили голландці й назвали урочище «Голландська ферма». А от інша гіпотеза значно цікавіша, і, як це не дивно, на думку дослідників більш вірогідна. Назва походить від німецького вислову «голден дерн» – золота земля. Тривалий час науковці не могли пояснити звідки взялася ця назва і чому ліс на правому боці Росі назвали золотим. В останні десятиріччя пояснення нібито знайдено – є припущення що у Браницьких в Голиндерні була золота копальня. Співробітник парку Володимир Павлюченко вже п’ятнадцять років досліджує це питання. Він стверджує що копальня дійсно могла бути адже у 1993 році геологи знайшли у глині, добутій на території парку (на глибині 10 метрів) невеличкий золотий самородок. Крім того поклади Українського кристалічного щита, на яких розташовано парк, містять чимало елементів супутників золота, зокрема газ радон, а за 12 кілометрів від Білої Церкви, поряд із селом Сидори, геологи знайшли справжній рудопрояв золота. Щоправда кількість дорогоцінного металу там невелика, тому держава не зацікавлена у розробці родовища. А от Браницькі мабуть були зацікавлені й хотіли примножити свої багатства за рахунок дарів Землі.
В північній частині парку розташована дивна споруда з високим кам’яним муром. Це колишній інтимний сад Браницьких, який називається «Мур». Нині це закрита для відвідувачів ділянка.
На території парку зростає понад 2500 видів, форм та сортів рослин. Нефахівцю ці цифри мало про що кажуть, але хочемо вас завірити, що це дуже і дуже багато. Серед українських дендропарків це рекордна кількість. Причому багато рослин парку вже мають вік понад 200 років (дуби звичайний та червоний, сосна Веймутова, тюльпанове дерево, модрини польська та європейська, гледичія триколючкова, глід рожевий махровий та ін.).
“Олександрія” – це як гарний фільм, який хочеться передивлятись, і передивлятись. Спокійний фільм, який бере за живе не спецефектами, а грою акторів та режисерською постановкою. Дивишся й постійно відкриваєш щось нове. Й це при тому, що в “Олександрії” я гуляв ще дитиною, адже сам із Білої Церкви. А ось після десятка відвідин “Софіївки” мені там вже відкривати, мабуть нічого. Не кажу що я бачив усе, але вже не сподіваюсь знайти щось цікаве. “Софіївку” я б порівняв із фільмом-блокбастером, наприклад із “Титаніком”. Фільм отримав практично всі призи, які міг (11 Оскарів), але передивлятись його вже не хочеться (раз п’ять я його вже бачив). Тоді як “Олександрія” – це “Звичайні підозрювані” Браяна Зінгера. Скромний Оскар за кращу роль другого плану Кевіну Спейсі й ніби все. Але цей фільм зробив справжній переворот в кінематографі. Майже всі хто знімався у ньому стали зірками (як і режисер доречі). Зараз цей фільм знають мало, але майже всі хто його бачив (із нормальним перекладом) піднімають догори великий палець. І ще досі таємничий Кайзер Созе копирсає сіру речовину все нових глядачів. Американський інститут кіно включив фільм у десятку найбільш значущих детективів за всю історію Голівуда. От так і “Олександрія”. Для мене. Але мою думку підтримують немало, особливо серед туристів, які були в багатьох парках і мають можливість порівняти.
Дістатись до «Олександрії» неважко, особливо з Києва. Варто сісти на маршрутку й ви через півтори години будете в парку. Маршрутки на Білу Церкву в Києві стоять в багатьох місцях. Це і залізничний вокзал, і палац «Україна», і Либідська, і Одеська площа.
Парк загальною площею 400,67 га розташований на північно-західній околиці міста на другій надзаплавній терасі лівого берега р. Росі (висота 80–106 м над рівнем моря). З півночі парк обмежує дорога у м. Сквиру.
Рельєф парку утворюють три глибокі, майже рівнобіжні балки, які розділяють схил, що полого спускається до р. Росі. Оскільки в балках були численні джерела, то на цій основі створено систему трьох каскадів з 20 ставків загальною площею 12 га. Багато ділянок парку прикрашають виходи граніту на поверхню. Це явище ефектно використано в комбінації з водними протоками, що утворюють каскади й водоспади, та в оформленні джерел. Ландшафтною домінантою території є розташована на березі річки в південно-західному куті парку Палієва гора з залишками земляних укріплень початку 18 ст.
Дідинець, Велика й Мала поляни з прилеглими та орієнтованими на них алеями є розпланувальним ядром парку, вирішеного в англійському пейзажному стилі. Для його розпланування характерні криволінійне трасування доріг та алей і відсутність строгих осьових перспектив. Теперішні прямолінійні дороги й алеї прокладено в другій половині 19 — 20 ст. Розпланувальна мережа підпорядкована ландшафту, організовуючи зв’язок між оглядовими майданчиками й архітектурними спорудами, розташування яких також підпорядковано природним умовам. Основою рослинності є місцеві породи — дуб, клен, сосна, тополя, черемха, доповнені 600 видами екзотів — дерев і чагарників. До найвизначніших гідрологічних об’єктів парку належать ставки — Холодний, Лазневий і Дзеркальний — та водоспад Черепаха. Найвизначніші серед уцілілих архітектурних споруд — колонада «Відлуння», павільйон «Ротонда», арковий і Китайський містки, павільйон «Руїни», фортеця «Варна», а також малі архітектурні форми — Колона смутку, джерело «Лев» тощо.
Павільйон «Відлуння» (Амфітеатр) прилягає зі сходу до Великої поляни. Мурована стіна, що в плані утворює напівколо діаметром 32 м, доповнена колонадою іонічного ордера. Ця галерея фіксується по краях прямокутними в плані приміщеннями, причілкові стіни яких декоровано портиками з тричвертних колон, що несуть антаблемент із трикутними фронтонами. Назва павільйону пов’язана з його унікальними акустичними особливостями. Потинькована й побілена споруда сприймається світлим силуетом на тлі темних деревних крон і є композиційним акцентом Великої поляни.
Павільйон «Ротонда» стоїть у східній частині парку недалеко від головного входу. Це окремо розташована монументальна екседра, призначена для встановлення скульптури: спершу — бюста імператриці Катерини II роботи скульптора Ф. Шубіна, згодом — скульптурного зображення князя Г. Потьомкіна, племінницею якого була засновниця парку. Екседру у фасадній площині перетинає масивний архітрав, підтримуваний чотирма колонами коринфського ордера. Внутрішню поверхню конхи екседри розчленовано на кесони.
Арковий міст у південній частині парку поєднує берег водойми з півостровом. Він мурований, однопрогоновий, 21 м завдовжки і 2 м завширшки. З нього відкривається парковий краєвид.
Китайський місток розташовано з південного боку Великої поляни в місці перепаду рівнів каскаду ставків у головній балці. Це трипрогонова мурована конструкція з альтанкою над середньою частиною, яка є майданчиком для огляду перспектив униз і вгору уздовж каскаду ставків.
Вікові дерева, що зростають на території дендрологічного парку «Олександрія» є його безцінним надбанням, історичною і культурною спадщиною, пам’ятниками природи. Вони представлені в паркових ландшафтах як природними насадженнями так і штучними, місцевими та інтродукованими видами.
РОЗДІЛ 1. БОТАНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВИДІВ ДЕНДРОФЛОРИ ДЕНДРОЛОГІЧНОГО ПАРКУ «ОЛЕКСАНДРІЯ» НАН УКРАЇНИ
1.1 Сосна Веймута (мал. 4) (Pinus strobus L.)
Сосна Веймута, або Веймутова (Pinus strobus L.) — дерево родини соснових, із зеленувато-сірою корою, тоненькою, м'якою, майже сріблястою хвоєю, що розташовується на пагоні пучками по п'ять штук.
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Голонасінні (Gymnosperms)
Відділ: Хвойні (Pinophyta)
Клас: Хвойні (Pinopsida)
Порядок: Соснові (Pinales)
Родина: Соснові (Pinaceae)
Рід: Сосна (Pinus)
Підрід: P. subg. Strobus
Секція: P. sect. Quinquefoliae
Підсекція: P. subsect. Strobus
Вид: Сосна веймутова (P. strobus)
Походить з Північної Америки, де досягає 75 м висоти. В Європі ця культура вирощується понад 260 років. «Сосною Веймута» її називають на честь лорда Веймута (Weymouth), який привіз її насіння з Америки та займався розведенням в Англії на поч. XVIII ст.
Опис
Дерево 30 - 67 м. заввишки, до 75 м. Товщиною від 100 см до 180 см. Стовбур прямий. Крона спочатку конусоподібна потім заокруглена або неправильної форми. Кора світло - сіра але з часом стає темнішою та грубішою, на ній з'являються глибокі тріщини. Молоді пагони тонкі буро-зелені, голі або волосисті під листовими подушками. Великі гілки кільчасті, розходяться в сторони і злегка вгору. Гілки тонкі, гладкі або покриті легким пушком, блідо-бурі, з часом стають сірими. Хвоїнки розташовані по 5 в пучку, довжиною 6-10 см і товщиною 0,7-1 мм, прямі або злегка зігнуті, гнучкі, темно-зелені або сизувато-зелені. Шишки довжиною (7) 8-20 см, симетричні, бурі або блідо-коричневі, з фіолетовим або сірим відтінком; висять гронами, на черешках довжиною 2-3 см. Насіння овальне або яйцеподібне, звужені на обох кінцях, 5-6 мм, червоно-коричневе з темним цятками. Крило довжиною 1,8-2,5 см, блідо-коричневе, легко відділяється від насіння.
1.2 Яловець вірґінський (мал. 5) (Juniperus virginiana L.)
Яловець вірґінський (Juniperus virginiana L.) — дерево родини кипарисових (Cupressaceae).
Біологічна класифікація:
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Голонасінні (Gymnosperms)
Відділ: Хвойні (Pinophyta)
Клас: Хвойні (Pinopsida)
Порядок: Соснові (Pinales)
Родина: Кипарисові (Cupressaceae)
Рід: Яловець (Juniperus)
У природних умовах росте на сході Північної Америки, від Канади до Флориди. В Україні найстаріша посадка віргінського ялівцю знаходиться на Запоріжжі.
Морфологічна характеристика
Яліве́ць віргі́нський: хвоя та стиглі шишкоягоди. Однодомна, рідше дводомна вічнозелена хвойна рослина до 30 м у висоту, при діаметрі стовбура 150 см. Росте повільно. Крона компактна, колоноподібна, густа, пізніше стає овальною, розлогою або широкопірамідальною. Кора бурого або сірого кольору, відшаровується м'якими поздовжніми смугами. Пагони численні, неясно-чотиригранні. Молоді пагони зелені, тонкі. Коренева система стрижнева з добре розвиненими бічними коріннями.
Ювенільна хвоя до 12 см в довжину, шилоподібна, зростає попарно, рідше в мутовках по 3 штуки, тонкозагостренна, сіро-зеленого кольору з білими смужками, знизу зелена. Пізніше хвоя стає лускоподібною — коротко притиснута, розташована супротивно, попарно в 4 ряди, ромбічної форми, загострена, зеленого або сизо-зеленого кольору, взимку набуває бурого кольору. На верхівках пагонів у дорослих рослин часто зустрічаються невеликі пучки ювенільного листя.
Шишкоягоди 0,6 см в діаметрі, різної форми, найчастіше яйцеподібної форми, темно-пурпурового кольору з сизо-білим восковим нальотом, майже сидячі, численні, містять 1-3 (рідше 4) насіння. Насіння зріють на перший рік після запилення. Шишкоягоди з'являються в жовтні на перший рік і довго зберігаються на гілках.
Фітонцидність: всі види ялівцю характеризуються високою фітонцидністю - здатністю рослин виділяти в невеликих дозах біологічно-активні летючі речовини - фітонциди, що вбивають або пригнічують ріст і розвиток бактерій, мікроскопічних грибів, дрібних комах і найпростіших організмів.
У багатьох європейських країнах в законодавчому порядку наказано озеленювати ялівцями всі медичні установи. Вони підвищують імунітет рослини і людини, яка регулярно вдихає очищене фітонцидами повітря. Вдихання ефірних смол ялівцю - "домашня аромотерапія" в профілактичних цілях захистить Вашу родину від багатьох інфекційних хвороб.
Ставлення до світла / інсоляція: рекомендується півтінь, при достатній вологості ґрунту може рости на сонячному місці.
Ставлення до вологи: не переносить застою вологи, може рости на сухих і вологих ґрунтах. Вид ґрунту: до ґрунтів ялівець віргінський не вимогливий, зростає на бідних ґрунтах, від лужних до кислих. Надає перевагу супіщаним і суглинистим, нейтральним, дренованим ґрунтам, добре росте як на кам'янистих, так і піщаних сухих ґрунтах, не переносить надлишково перезволожених і навіть слабо засолених ґрунтів.
Застосування: висаджують на великих ділянках, в парках, великих садах. Добре росте на схилах, зміцнюючи їх. Красиво виглядає біля високих дерев. Кислотність: pH 4,5-6 - рослина ацідофіл (кальцефоб) - любить кислий ґрунт.
Екологічна приуроченість
Дерево швидко росте й невибагливе до ґрунтів.
На півночі ареалу росте на рівні моря, на півдні піднімається на висоту до 1500 м над рівнем моря. Віддає перевагу добре дренованим супіщаним ґрунтам і прохолодному, вологому клімату, хоча трапляється й на верхових болотах та на скелястих узгір'ях.
1.3 Тюльпанове дерево (мал. 6-8) (Liriodendron tulipifera L.)
Тюльпанне дерево американське (іноді тюльпанове дерево) — вид рослин роду Ліріодендрон, найближчий родич магнолії. Родова назва означає «дерево-ліра». Так його назвали за оригінальну форму листків, яка притаманна тільки йому. А тюльпанним його називають за пахучі квіти жовтогарячого кольору, які зовнішнім виглядом нагадують тюльпани. Деревина тюльпанного дерева продається під назвою «жовтої тополі», хоча до роду Populus вона не має відношення.
Ботанічна пам'ятка природи місцевого значення в Україні
Родина - Магнолієві Magnoliaceae J. St. Hil.
У перекладі з грецької ліріодендрон означає: leirion – лілія та dendron – дерево. Відомо, що ліріодендрони були широко поширені в крейдяному періоді, тобто майже 100 млн. років тому на території Євразії, сягаючи широт Києва та Новосибірська. У культурі в Україні ці екзотичні рослини вперше були завезені в 1813 р. до Нікітського ботанічного саду за першого директора – Х.Х. Стевена.
Листопадне дерево висотою до 60 м, 3,5 м в діаметрі. Стовбур прямий зі світло-сірою, гладкою корою. Крона у молодих і середньовікових екземплярів широкопірамідальна, у старих овально-продовгувата або округло-шатроподібна діаметром до 15 м. Стовбур виключно прямий до самісінької верхівки з ясно-сірою гладенькою корою, з віком з’являються неглибокі поздовжні тріщини.
Квітка
Квітки тюльпаноподібні, слабо духмяні, до 6 см в діаметрі, чашолистики донизу відгинаються, зеленуваті або зеленувато-білі, пелюстки зеленувато-жовті, з помаранчевими плямами всередині (біля основи пелюсток).
Плід - Насіння – крилатка 3,4 см довжиною і 0,4 см в діаметрі.
Листок
Листки 4–6 лопатеві, ліроподібні 14–15 см довжиною і 14–15 см шириною, на довгих черешках. Основа листка майже пряма або серцеподібна. Зверху поверхня листка гладка, забарвлення блакитнувато-зелене, знизу блідо-зелене або сизе. Восени листки забарвлюються в розкішний золотистий колір.
Основні дані фенологічного розвитку:
Цвітіння в травні-червні, починаючи з віку 8–15 років. Плодоношення в жовтні.
Рід містить 10 видів:
Модрина європейська — Larix decidua Mill.
Модрина польська — Larix decidua subsp. polonica (Racib.) Domin
Модрина сибірська — Larix sibirica Ledeb.
Модрина японська — Larix kaempferi
Модрина американська (Larix laricina)
1.4 Модрина європейська(мал. 9)(Larix decidua Mill)
Модрина (Larix) — рід дерев родини соснових (Pinaceae). Дерева в основному заввишки 15–45 м, мають відкриту крону і вузькі гілки. Мале голчасте листя навесні яскраво-зелене, згодом стає блідо-зеленим і восени стає яскраво-жовто-оранжевим, зрештою опадає.
Дерево з конусоподібною кроною, старі дерева з горизонтальним довгим гіллям. Стовбур вкритий товстою, з глибокими борознами, брунатно-бурою корою. Молоді гілки жовто-зелені, на них розміщені короткі подушкуваті пагони. Зазвичай на гілках хвоя розміщена поодиноко, на коротких бічних — пучками по 20-50 хвоїнок.
Модрина європейська в Україні поширена в західних Карпатах. Солевитривала, морозостійка, швидкоросла, світлолюбна рослина. Запилюється у квітні. Культивують у парках і лісництва. Заготівля деревини і кори можлива тільки під час санітарних рубок. Запаси сировини малі.
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Голонасінні (Gymnosperms)
Відділ: Хвойні (Pinophyta)
Порядок: Соснові (Pinales)
Родина: Соснові (Pinaceae)
Підродина:Laricoideae
Етимологія
Модрина — очевидно, запозичення з польської мови; пол. modrzeń, як і чеськ. modřin, виводиться від modry (чеськ. modrý) — «блакитний» (деревина модрини буває іноді синювата). лат. Larix походить від дав.-гр. λάριξ.
Стовбур вкритий товстою, глибоко-борозенчастою, коричнево-бурою корою.
Хвоя (1–5 см завдовжки і до 1 см завширшки) світло-зелена, м'яка, тримається протягом одного вегетаційного періоду.
Рослина однодомна. Чоловічі шишечки жовті, округлі або овальні.
Поширення
Модрина зустрічається в північних приполярних низовинах на Алясці, в Канаді і Росії, і на середніх і великих висотах в горах від півдня до півночі США, в Альпах Європи, Монголії, північному Китаї, Північній Кореї і в Японії. Модрина європейська в Україні поширена в західних Карпатах. Солевитривала, морозостійка, швидкоросла, світлолюбна рослина. Запилюється у квітні.
1.5 Модрина польська (мал. 11) (Larix decidua Mill)
Модрина польська (Larix polonica (Raciborski & Wóycicki) Domin syn. Larix decidua Miller ssp. polonica (Raciborski & Wóycicki) Domin — дерево родини соснових (Pinaceae), відзначається дрібними (15-20 мм завдовжки) шишечками. Згідно з Catalogue of Life, World Flora Online (і попередником The Plant List) таксон Larix polonica Racib. ex Wóycicki є синонімом до Larix decidua var. polonica (Racib. ex Wóycicki) Ostenf. & Syrach.
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Голонасінні (Gymnosperms)
Відділ: Хвойні (Pinophyta)
Клас: Хвойні (Pinopsida)
Порядок: Соснові (Pinales)
Родина: Соснові (Pinaceae)
Рід: Модрина (Larix)
Вид: Модрина польська (L. polonica)
Занесена до Червоної книги України (I категорія). Поширена в Закарпатті і Карпатах. У корі модрини польської міститься також значна кількість танідів (до 5 %). Крім того, в її хвої міститься більше танідів (7 %), ніж у хвої модрини європейської. Ареал виду та його поширення в Україні:
Середня Європа: Польща (Пеніни, Зх. та Ра-домські Бескиди, у горах Свентокжиських (Хелмова гора), у центральній частині в окол. м. Ґройц (резерват Модржевіна), в окол. Трембачова на Равській височині); у Чехії, Словаччині, Румунії (гори Цеглед). В Україні природно росте у Карпатах - Скибові та Вододільні Ґорґани й Чорногора. На початку XX століття вид був відомий також і в Бескидах, але на сьогодні його локалітети тут не збереглися.
Відома лише у двох природних локалітетах, поновлення незадовільне. Погано поновлюється під наметом смереки. Специфічність екологічних умов (світлолюбність), низька конкурентна здатність.
Причини зміни чисельності:
Вирубування для використання цінної деревини.
Умови місцезростання:
Хвойні ліси у верхній частині лісового поясу на сильноскелетних субстратах на стрімких схилах з темно-бурими, слаборозвиненими ґрунтами (кл. Vaccinio-Piceetea, порядок Vaccinio-Piceetalia). Мезофіт, кальцефоб.
Загальна біоморфологічна характеристика:
Фанерофіт. Дерево 20-30 м заввишки з м'якою хвоєю, що опадає на зиму. Росте швидко. Тривалість життя понад 500 років. Деревина червоно-бура, смолиста, міцна. Стробіли різностатеві, однодомні. Мегаспо-рофіли по 2, прикриті твердими лусками, зібрані в шишки, мікроспорофіли в пазухах лусок спірально розташовані в мікростробі-лах. Шишки невеликі, 15-25 мм завдовжки, яйцеподібнодовгасті. Насіння дрібне, крилате. Пилує у квітні-травні, обнасінюється у вересні-жовтні. Розмножується насінням. Світлолюбна, морозостійка рослина.
1.6 Дуб червоний(мал. 12) (Quercus rubra)
Дуб червоний (Quercus rubra) , синонім дуб північний (Quercus borealis) — дерево родини букових (до 30–35 м заввишки) з густою, широкояйцюватою кроною, міцними гілками і товстим прямим стовбуром.
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Покритонасінні (Angiosperms)
Клада: Евдикоти (Eudicots)
Клада: Розиди (Rosids)
Порядок: Букоцвіті (Fagales)
Родина: Букові (Fagaceae)
Підродина: Quercoideae
Рід: Дуб (Quercus)
В 2023 році, згідно наказу Міністра захисту довкілля та природних ресурсів України № 695/39751 від 05.05.2023 року включений до "Переліку чужорідних видів дерев, заборонених у відтворенні лісів", з відповідною забороною використовувати його для створення та відновлення лісів та полезахисних смуг в Україні.
Морфологічна характеристика
Кора сіра, тонка, гладка. Молоді пагони голі, червоно-бурі, гладкі. Коренева система розвинена, коріння росте у глибину. Довжина кореня дорівнює висоті надземної частини дерева. Листки глибоковиїмчасті, тонкі, блискучі, до 15–20 см, із 3–5 загостреними кінчиками з кожної сторони листка, при розпусканні червонуваті, влітку темно-зелені, світліші знизу; восени, перед опаданням, у молодих дерев — червонуваті, у старих — бурувато-коричневі. Квітки одностатеві. Рослина однодомна. Цвіте одночасно з розпусканням листя, в кінці травня — на початку червня.
Жолуді кулясто-яйцеподібної форми, 2–3 см, блискучі, червоно-коричневі, запушені. Груба мисочка оточує жолуді на 1/3 довжини. На відміну від дуба звичайного достигають восени наступного після цвітіння року. Плодоносить стабільно та достатньо з 15–20 років. В молодому віці росте швидше від європейських дубів.
Поширення та екологічна приуроченість
Росте в лісах, на берегах річок, де немає застою води в ґрунті, на північ від 35 паралелі Північноамериканського материка, включно до Канади. Звичайне дерево широколистяних та змішаних лісів. Надає перевагу захищеним долинам та невисоким пагорбам, також росте на південних та східних схилах від дна долини середніх ярусів гір та плато.
Морозостійкий, світлолюбний, легко переносить бокове затінення, але потребує повного освітлення верхівки крони. Вітростійкий, не вибагливий до родючості ґрунту, витримує кислі ґрунти, але не переносить вапнякових та мокрих ґрунтів.
Стійкий до шкідників та хвороб, у тому числі й до борошнистої роси. Має великі фітонцидні властивості.
До Європи був завезений в XVII столітті. Кора дуба містить багато таніну. Завдяки великій декоративності, стійкості до агресивного навколишнього середовища, заслуговує найширшого використання в зеленому будівництві, для створення одиничних та групових насаджень, алей, масивів, обсадження доріг та вулиць.
За своїми декоративними та механічними властивостями деревина дуба червоного поціновується в деревообробній промисловості. За механічними властивостями значно поступається деревині дуба звичайного, у своєму складі має менше танінів, тому поступається стійкістю вітчизняному виду в умовах сирості.
В 2023 році, згідно наказу Міністра захисту довкілля та природних ресурсів України № 695/39751 від 05.05.2023 року включений до "Переліку чужорідних видів дерев, заборонених у відтворенні лісів", з відповідною забороною використовувати його для створення та відновлення лісів та полезахисних смуг в Україні.
1.7 Гледичія терниста (мал. 13-15) (Gleditsia triacanthos L.)
Гледичія терниста, гледичія колюча (Gleditsia triacanthos L.) — високе дерево родини бобових (Fabaceae). Батьківщиною є Північна Америка. Акліматизована в Україні.
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Покритонасінні (Angiosperms)
Клада: Евдикоти (Eudicots)
Клада: Розиди (Rosids)
Порядок: Бобовоцвіті (Fabales)
Родина: Бобові (Fabaceae)
Підродина: Цезальпінієві (Caesalpinioideae)
Рід: Гледичія (Gleditsia)
Вид: Гледичія терниста (G. triacanthos)
В 2023 році, згідно наказу Міністра захисту довкілля та природних ресурсів України № 695/39751 від 05.05.2023 року включена до "Переліку чужорідних видів дерев, заборонених у відтворенні лісів", з відповідною забороною використовувати її для створення та відновлення лісів та полезахисних смуг в Україні.
Морфологічна характеристика
Рослина до 40 м заввишки, з темно-бурою корою і розлогою ажурною кроною. На гілках міцні прості або розгалужені колючки (3–7, а інколи й 30 см завдовжки).
Листки (14–20 см завдовжки) чергові, парноперисті з 10–24 парами довгасто-яйцеподібних чи ланцетних листочків або листки двічі перисті з 8–16 парами листочків.
Квітки майже правильні, одностатеві, зібрані в китиці до 7 см завдовжки. Жіночі квітки з подвійною оцвітиною. Чашечка широко дзвоникувата, п'ятилопатева, пухнаста; віночок із трьох-п'яти зеленуватих, майже однорідних дрібних пелюсток, що дорівнюють або майже дорівнюють довжині чашечки. Пелюстки зовні запушені. Маточка одна, зав'язь верхня з коротким стовпчиком і великою колінчастою приймочкою. Чоловічі квітки звичайно з простою оцвітиною і складаються з широко дзвоникуватої п'ятилопатевої пухнастої чашечки, 6–10 вільних тичинок.
Плід сплюснутий, трохи зігнутий біб (20–40 см завдовжки, 2,5–4 см завширшки). Плоди висячі, на довгій ніжці, майже не розкриваються, темно-коричневі, шкірясті. Насінини (близько 15 мм завдовжки) овальні, темно-коричневі, голі, блискучі. Росте у лісових культурах у вигляді чистих, рідше мішаних лісостанів. Світлолюбна, солевитривала, довговічна порода. Квітне у червні. Розводять по всій Україні, але переважно в лісостепових і степових районах.
1.8 Сосна звичайна (мал. 16 ) (Pinus sylvestris L.)
Сосна звичайна (Pinus sylvestris L.) — високе, 25–40 м заввишки, дерево родини соснових (Pinaceae); посідає майже третину лісів України (в основному на Поліссі). Сосна звичайна є основною лісотвірною породою в Українському Поліссі. Створює чисті і мішані ліси. Світлолюбна, морозостійка рослина. Запилюється у травні. Поширена на Поліссі, в північній частині Лісостепу, іноді на піщаних терасах рік північної частини Степу. Вона займає близько 35 % державного лісового фонду України. Основні райони заготівлі — Житомирська, Волинська, Рівненська і Львівська, частково Київська, Чернігівська області.
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Голонасінні (Gymnosperms)
Відділ: Хвойні (Pinophyta)
Клас: Хвойні (Pinopsida)
Порядок: Соснові (Pinales)
Родина: Соснові (Pinaceae)
Рід: Сосна (Pinus)
Підрід: P. subg. Pinus
Секція: P. sect. Pinus
Підсекція: P. subsect. Pinus
Вид: Сосна звичайна (P. sylvestris)
1.9 Ясен звичайний (мал.17) (Fraxinus excelsior L.)
Ясен звичайний (Fraxinus excelsior L.) — дерево родини маслинових. ерево 20-40 м заввишки з ажурною, високо піднятою кроною і струнким стовбуром з ясно-сірою гладенькою корою, яка на старих деревах стає дрібнотріщинуватою. Пагони сірувато-зелені з вугільно-чорними великими бруньками.
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Покритонасінні (Angiosperms)
Клада: Евдикоти (Eudicots)
Клада: Айстериди (Asterids)
Порядок: Губоцвіті (Lamiales)
Родина: Маслинові (Oleaceae)
Рід: Ясен (Fraxinus)
Вид: Ясен звичайний (F. excelsior)
Листки (до 40 см завдовжки) непарноперисті, супротивні з 3-5 (6) парами бокових листочків. Листочки ланцетні, лінійно- або овально-ланцетні, загострені, зубчасті або цілокраї, сидячі, знизу трохи запушені. Квітки зібрані у більш-менш щільні волотисті суцвіття, одностатеві чи двостатеві, не мають оцвітини. Тичинкові квітки містять дві фіолетово-бурі тичинки, а маточкові — одну маточку з темно-бурою двороздільною приймочкою. Зав'язь верхня.
Плід — однонасінна сплюснута лінійно-ланцетна крилатка (2-2,5 см завдовжки), часто гвинтоподібно закручена.
Росте ясен у першому ярусі листяних лісів. Довговічна, швидкоросла, тіньовитривала рослина. Квітне у травні.
1.10 Дуб звичайний (мал. 18)(Quercus)
Дуб звичайний — рід багаторічних рослин родини букових (Fagaceae), що налічує приблизно 430 негібридних видів. Його представники поширені переважно у помірних і тропічних областях Північної півкулі. Серед дубів існують цінні деревні, танідоносні, лікарські та декоративні рослини, деякі з них у минулому широко використовували як харчові.
Біологічна характеристика
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Покритонасінні (Angiosperms)
Клада: Евдикоти (Eudicots)
Клада: Розиди (Rosids)
Порядок: Букоцвіті (Fagales)
Родина: Букові (Fagaceae)
Підродина: Quercoideae
Рід: Дуб (Quercus) L., 1753
Дуб — основна лісотвірна порода Лісостепу, добре співіснує в поєднанні з сосною, грабом, ясеном, ялиною, буком (див. також діброва). Росте на більшій частині України, у степу рідше, переважно в долинах річок. Він посідає 27 % площі державного лісового фонду України. Основні заготівлі роблять під час рубок, догляду і головних рубок у Кіровоградській, Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській, Київській, Чернігівській, Полтавській, Сумській, Харківській, Донецькій, Івано-Франківській, Львівській і Чернівецькій областях.
1.11 Глід махровий (мал. 19)(Crataegus monogyna Jacq. f. flore roseo-pleno hort.)
Глід махровий - особливо красивий під час цвітіння, яке припадає на кінець весни - початок літа. Великі щитовидні або суцвіття можуть мати забарвлення будь-яких відтінків рожевого. Квітки помітно крупніше, ніж у несортове рослин, складаються з безлічі хвилястих пелюсток, мають тонкий аромат. Мабуть, це чудове рослина може скласти переконливу конкуренцію знаменитим рододендрони, у всякому разі, виглядає воно не менш ефектно, а по витривалості і невибагливості набагато перевершує більшість декоративних чагарників.
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Покритонасінні (Angiosperms)
Клада: Евдикоти (Eudicots)
Клада: Розиди (Rosids)
Порядок: Розоцвіті (Rosales)
Родина: Трояндові (Rosaceae)
Підродина: Мигдалеві (Amygdaloideae)
Триба: Maleae
Підтриба: Malinae
Рід: Глід (Crataegus) Tourn. ex L.
1.12 Ялина звичайна (мал. 20) (Picea abies)
Ялина звичайна, ялина європейська, смерека (Picea abies) — високе дерево (25—40 м) родини соснових (Pinaceae) з яскраво зеленою гостроконусоподібною або пірамідальною густою кроною. Росте ялина у верхньому ярусі хвойних і мішаних лісів. Це важлива лісотвірна порода, зрідка трапляється в другому ярусі соснових лісостанів. В горах піднімається на висоти до 1 800 м над рівнем моря. Тіньовитривала, морозостійка рослина.
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Голонасінні (Gymnosperms)
Відділ: Хвойні (Pinophyta)
Клас: Хвойні (Pinopsida)
Порядок: Соснові (Pinales)
Родина: Соснові (Pinaceae)
Рід: Ялина (Picea)
Вид: Ялина європейська (P. abies)
Поширена в Карпатах, рідше у Прикарпатті, місцями в західному та лівобережному Поліссі, західному і волинському Лісостепу. Вона займає 9,9% державного лісового фонду України. Широко культивується по всій країні.