Зразок роботи
Се був пройдисвiт i непевний,
I всiм вiдьмам був родич кревний
Упир i знахур ворожить.
Умiв i трясцю одшептати,
I кров кристьянську замовляти,
I добре знав греблi гатить.
Iван Котляревський. Енеїда
ВСТУП
Загадки довкiлля та психiки здавна набуали в людей таємничого (мiстичного) забарвлення. Цен помiтно ще з первiсних часiв. Поряд iз анiмiзмом, тотемiзмом i шаманством значне мiсце в життєдiяльностi первiсної людини посiдала магiя (вiд гр. — чаклунство, чарiвництво) — сукупнiсть уявлень i обрядiв, в основi яких лежить вiра у можливiсть впливу на людей, предмети i явища об’єктивного свiту за допомогою надприродних сил. Аналiзуючи це важливе домодерне явище i його пiзнiшi пережитки, слiд констатувати наявнiсть великих розбiжностей у його оцiнцi з боку фахiвцiв: щодо походження магiї, її сутностi та спiввiдношення з релiгiйним свiтоглядом та ментальнiстю загалом. Вiдомi рiзнi види первiсної магiї: промислова, землеробська, вiйськова, лiкувальна, любовна, шкiдлива та iн. Вони полягають у заклинаннi мисливських пасток, у чаклунських процедурах на полi, у чаклуваннi над зброєю, над хворим, у рiзного роду замовляннях i т. iн. Але в кожному випадку магiя була i є або фетишистською, або тотемiстичною, або анiмiстичною. Магiя — це намагання вплинути на природний перебiг подiй символiчними дiями: обрядами й ритуалами.
Українська культура, зокрема первiсних українцiв, також зазнавала впливу магiчних вiрувань. Майже за тисячолiтню iсторiю свого iснування українцi сформували власнi уявлення про навколишнiй свiт i пов’язанi з ним вiрування, причому цi вiрування увiбрали в себе елементи i язичницької, i християнської релiгiй. Українцi й зараз вiрять у рiзнi магiчнi ритуали, прикмети, силу чарiв (добрих i лихих), проклять, молитов, замовлянь, добру та лиху годину, легкi й тяжкi днi, нечисту силу тощо.
Насамперед слiд з'ясувати термiнологiю. Зокрема, що таке вiдьомство i чаклунство. Свого часу iсторики запозичили в антропологiв класифiкацiю магiчної дiяльностi — подiл на «вiдьомство» (англ. witchcraft) i «чарiвництво» (sorcery). За ним «вiдьомство» — це магiчнi здiбностi, зазвичай успадкованi, i якi використовують виключно на лихо — шкодити, зачаровувати, зурочувати. Натомiсть, термiн «чарiвництво» охоплює ширше коло магiчних практик, що їх, на вiдмiну вiд вiдьомства, навчаються i якими можна послуговуватися як для лихих, так i для добрих справ. Деякi iсторики вважають цей подiл прийнятним для ранньомодерної Європи. Однак були й деякi уточнення: в часи «полювання на вiдьом» вiдьомство — це магiчнi здiбностi, використовуванi для недобрих справ, але вiдьми отримують їх, уклавши угоду з Дияволом [23, с. 23–24].
В українських (польськомовних) джерелах домiнує термiн «czary» (чари), який охоплює всi види магiчної дiяльностi (в трактуваннi антропологiв) — i вiдьомство, i чарiвництво. Iнодi зустрiчається термiн «gusła», який уживали лише як синонiм до «czary».
Мабуть неможливо зараз дослiдити саму магiю. Натомiсть, матимемо нагоду дослiджувати уявлення про неї i пов'язанi з цим цiлком конкретнi речi, на iсторичному матерiалi: юридичне, релiгiйне й побутове пiдґрунтя зафiксованих в Українi судових процесiв над особами, яких сусiди чи недоброзичливцi запiдозрили у «вiдьомствi». Сприйняття i ставлення до чарiв Цi три чинники вона квалiфiкує як мало такi структурнi рiвнi: на вищому рiвнi («iдеологiчному») — православна церковна демонологiя, на «поверхневому» —судова процедура, а на соцiально-побутовому рiвнi — плiтки, сварки, конфлiкти у певних локальних або родинних середовищах, а також сумнiвна репутацiя людей, якi зверталися до магiчних дiй. Переплетення першого, другого й третього зумовлює, специфiчне забарвлення української версiї «полювання на вiдьом», у чомусь наближаючи, а ще бiльше вiдрiзняючи її вiд захiдних зразкiв (якi, однак, не менш рiзнилися мiж собою та в своїх регiональних варiантах).
Мета магiстерської роботи — дослiдити чаклунство, магiю i альтернативну релiгiйнiсть в Українi (Середньовiччя – ранньомодерний час, до кiнця XVIII ст.) в контекстi народного свiтогляду («народне християнство») та релiгiйно-свiтоглядного синкретизму середньовiчної i ранньомодерної доби.
Для того, щоб це дослiдити, нам потрiбно виконати наступнi завдання:
- охарактеризувати сучасний стан розробки даної проблеми, перестудiювати класичнi iсторичнi та етнографiчнi дослiдження;
- систематизувати й охарактеризувати джерельну базу та методологiю дослiдження;
- простежити перебiг розвитку магiї та чаклунства починаючи з Раньього Середньовiччя до Ранньомодерного часу, зокрема з'ясувати зародження i коренi цього явища зазначеної доби;
- з'ясувати вплив магiї i чаклунства на свiтогляд, або ментальнiсть тогочасних русинiв-українцiв (i частково iнших мешканцiв України);
- виявити риси сприйняття чаклунства, чарiв, вiдьомства i т.п. у тогочасному суспiльствi, зокрема як простiкали суди про чари i що на них впливало;
- порiвняти розвиток магiї i чаклунства в Українi та Європi.
Об’єктом дослiдження нашої роботи є залишки дохристиянських релiгiйних уявлень в середньовiчнiй – ранньомодернiй Українi, якi виявлялися в чарах, вiдьомствi i т.п.
Предмет дослiдження — народнi та альтернативнi релiгiйнi практики, магiчнi ритуали та їхнє сприйняття в українському суспiльствi зазначеної доби. Автор не торкається єретичних вiрувань, якi загалом були частиною християнства, або вiдображали дохристиянськi вчення i не залежали вiд магiчних дiй.
Хронологiчнi рамки дослiдження – V–XVIII столiття (Середньовiччя — Раннiй модерний час). В разi потреби ми незначно виходили за цi межi, з метою порiвнянь, або для з'ясування ґенези цих явищ.
Територiальнi межi дослiдження — землi, заселенi русинами-українцями в добу Середньовiччя i раннього Нового часу, якi нвлежали до рiзних державних формувань: Велике князiвство Литовське i Польське королiвство, Рiч Посполита, Держава Вiйсько Запорозьке. Однак найбiльше джерельного матерiалу охоплюють Правобережну Україну.
Наукова новизна дослiдження полягає у тому, що в данiй роботi ґрунтовно висвiтлено ставлення до магiї та чаклунства в Українi, здiйснено спроби порiвняння сприйняття магiчних дiй в Українi та в сумiжних реґiонах Європi, в тому числi на Заходi. Тема знаходиться на перетинi iсторiї, антропологiї, релiгiєзнавства i знаменує собою напрямок iсторична антропологiя. Крiзь призму вiрувань i їх сприйняттясуспiльством можемо судити про ментальнсть нашихпредкiв, а це є ключем до пiзнання дослiджуваної доби.
Теоретичне значення отриманих результатiв дослiдження полягає у тому, що вони надають можливiсть об’єктивно оцiнити розвиток уявлень суспiльства про магiю та чаклунство, змiни в них як загалом у ментальностi. Загалом же така тематика роботи дозволяє поглибити знання з iсторiї України тривалої доби, близької до Середньовiччя. Також тематика роботи тiсно переплiтається з iсторiєю релiгiї, iсторiєю лiтератури, iсторiєю права, етнографiєю та етнологiєю тощо. А це дозволяє зблизити контексти означених наук i бiльш цiлiсно їх сприймати.
Практичне значення магiстерської роботи. Результати даного дослiдження можуть бути використанi для подальших дослiджень щодо iсторiї магiї та чаклунства в iсторiї України та Європи. Робота дозволяє побачити в них прогалини i скерувати на них подальшу роботу. Матерiали роботи можуть бути використанi при написаннi рiзних науково-популярних статей, а також при пiдготовцi вiдповiдних лекцiйних курсiв i укладаннi довiдникiв, i загалом у навчально-педагогiчному процесi.
Об’єм i структура дослiдження. Їх визначено метою i дослiдницькими завданнями, проблемно-хронологiчним принципом дослiдження. Робота складається iз вступу, трьох роздiлiв, якi включають пiдроздiли, списку використаних джерел (понад 70 позицiй). Загальний об’єм роботи становить 52 сторiнок.
РОЗДIЛ 1.
IСТОРIОГРАФIЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
Специфiка джерельної бази в Українi дослiджуваного тривалого перiоду полягає в його фрагментарностi, документи з'являються досить пiзно, так само пiзно здiйснювалися етнографiчнi дослiдження, якi за своєю специфiкою не мiстять конкретного iсторичного матерiалу.
Тому ми вимушено звертаємося до iсторiографiчного та етнографiчного матерiалу. Не обiйтися i без iсторико-антропологiчних праць з-за меж України. Справа в тому, що до недавного часу тематика чарiв i чаклунства, магiчних дiй, судiв над вiдьмами перебувала на марґiнесi наукових, i особливо iсторичних дослiджень в Українi. Пiсля працi В. Антоновича 1870-х рокiв [8; 9], до цiєї теми системно повернулася сучасна дослiдниця з НУ «Києво-Могилянська академiя» кандидатка iсторичних наук Катерина Диса, аж у 2000-х роках [23; 24]. Таким чином українська iсторiографiя перебуває в амбiтнiй i перспективнiй стадiї наздоганяючої.
Насамперед слiд вiдзначити, що проблема про архаїчнi релiгiйнi вiрування — неоднозначна та складна. В iсторiї релiгiї вона торкається питання появи перших релiгiйних уявлень. З цiєю тематикоюз’єднана певна кiлькiсть тем про iнтелектуальнi, емоцiйно-почуттєвi та вольовi здiбностi людини, якi, тiсно перемiшуються проблемирозвитку уявлень про надприроднє та вiри в нього. Без вивчення магiї та чаклунства Європи не можливо розiбратися з iсторiєю розвитку на наших землях. Вони тiсно пов’язанi i одне без одного не можуть iснувати.
Рiзноманiтнi дослiдження, на тематику магiї та чаклунства, достатньо на сьогоднiшнiй момент не було дослiджено. Адже за специфiкою географiчного розташування це проблематично зробити. Однак iснують деякi працi, якi розкривають нам певнi нюанси проблеми. Так, магiю i чаклунство пов'язують з дохристиянськими вiруваннями, з яких i запозиченi образи чорта (аничнi фавн або сатир), вiдьом (жрицi), чаклуна-ворожбита, або знахаря i т.д. У зв'язку з тим дослiдження дохристиянських вiрувань слов'ян могло б прояснити походження середньовiчних уявлень про вiдьомство в Русi. Питання як християнство вкорiнилося, вiдтiснивши попереднi вiрування i знищивши їхнi слiди можна знайти в уже класичних дослiдженнях Є. В. Аничкова, M. Ю. Брайчевського, Є. Є. Голубинського, А. А. Котляревського, Б. О. Рибакова, Я. М. Щапова тощо.
Передхристиянськi вiрування i свiтогляд українцiв дослiджував Iван Огiєнко (митрополит Iларiон), а також М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, О. Кiстяковський та iншi. Окремi елементи народної релiгiйностi заторкував М. Драгоманов, а також iншi вченi.
Основоположник київської iсторичної школи Володимир Антонович у своїх працях ґрунтовно описує магiчнi практики українського народу, зi своїми особливостями та результатами. У своїх працi вiн провiв дослiдження, в якому було наведено опис предметiв для чарування i окремих чаклунських дiй [8; 9].
Що ж до свiтової та зарубiжної iсторiографiї судiв про чари, то за останнi п’ятдесят рокiв вона пройшла чималий шлях. Цей шлях нiмецький iсторик Вольфґанґ Беринґер дотепно окреслив як шлях «вiд Г’ю Тревора-Ропера до Лiндал Ропер» [23, c. 12].
Однак, пiдґрунтя сучасної iсторiографiї судiв над вiдьмами було закладено ще ранiше, в кiнцi XIX – на початку XX стт. Батьками першої з цих iнтерпретацiй, «романтичної», були французький iсторик Жуль Мiшлє (вiдома праця «Вiдьма») й англiйська антропологиня Марґарет Мюрей. Суть романтичної iнтерпретацiї зводиться до того, що вiдьми, на яких полювали, справдi iснували й регулярно збиралися на нiчнi збiговиська [23, c. 12–13].
Пiзнiша позитивiстська концепцiя розглядає чари та вiдьомство як вигадку i вважає, що iнквiзицiя XV–XVIII столiть знищувала безневинних людей. Яскравим представником такого пiдходу є Расел Гоуп Робiнс. Тон солiдної розвiдки Г’ю Тревора-Ропера про полювання на вiдьом в Європi набагато стриманiший, але й вiн покладав вiдповiдальнiсть за це на представникiв освiченої елiти, вважаючи, що в такий спосiб вони реагували на виклик Реформацiї.
Починаючи з 1970-х рокiв iсторики, що звернулися до соцiяльного та соцiо-культурного пiдґрунтя полювання на вiдьом, почали вiдшукувати корiння цього явища в античнiй i середньовiчнiй культурi. Джефрi Расел уважав, що причини переслiдування вiдьом слiд шукати ще в Середньовiччi, самих же вiдьом сучасники, на його думку, сприймали як послiдовникiв єретикiв.
Подiбно до Расела, iнший дослiдник, Норман Кон, звернувся до попереднiх часiв, намагаючись з’ясувати витоки окремих аспектiв вiдьомського мiту. Вiн докладно простежив, якi елементи мiтiв про шабашi та нiчнi польоти були запозиченi з культурної традицiї Античности й Середньовiччя. Як тут не згадати одинз пеших романiв у свiтовiй лiтературi «Золотий осел, або Метаморфози» Апулея, який описує вiдьму, мазь i перетворення людини в тварину — класичнi атрибути пiзньосередньовiчного–ренесансного вiдьомського мiфу.
Карло Ґiнзбурґа в iсторiографiї судiв про чари пов’язують вiдродження дещо переосмисленої романтичної парадигми. Ґiнзбурґ одним з перших перемкнув дослiдницьку увагу з iнтелектуальних засад переслiдування на самих переслiдуваних. Вiдьми у нього, як i в М. Мюрей, пов’язанi з культом родючостi, однак в Ґiнзбурґа вони виступають не захисницями, а ворогами родючости i врожаїв.
Держава вiдiгравала чiльну роль в iнiцiюваннi та пiдтримцi судiв про чари: саме представники влади вмiло використовували для дисциплiнування пiдданцiв плоди страху перед вiдьомством, що був посiяний у широких масах завдяки численним судовим процесам.
З’явилася велика кiлькiсть розвiдок, якi кидають виклик традицiйним усталеним поглядам. Наприклад, праця Руфi Мартин, присвячена судам про чари у Венецiї, спростовує думку, нiби участь iнквiзицiї в судах про чари неминуче провокувала жорстокi переслiдування вiдьом [23, c. 15–18].
Звернем увагу на дослiдження вiдьомських процесiв у сусiднiх iсторiографiях. Окремi регiональнi дослiдження заперечують кiлькiсну перевагу жiнок серед обвинувачених у чаклунствi: наприклад, у певних культурних контекстах (зокрема у Фiнляндiї й Росiї) чоловiки становили бiльшiсть серед переслiдуваних за вiдьомство.
Упродовж тривалого часу чiльним дослiдником польських судiв над вiдьмами був Богдан Барановський. Сьогоднi ця праця скандально вiдома головно через довiльне поводження її автора зi статистикою, який додав до своїх пiдрахункiв «iнформацiю» про суди, якi насправдi нiколи не вiдбувалися. У такий спосiб вiн нарахував понад 20 тисяч страчених вiдьом (що поставило польськi землi на друге мiсце пiсля нiмецьких).Тим не менше, польська iнквiзицiя була найбiльш тривалою i одною з найбiльш жорстоких, як пишiть iншi автори.
Новi працi, присвяченi польським судам про чари уже виходять за межi iсторiї самих лише переслiдувань. Їхнi автори це передусiм Малґожата Пiляшек i Лєшек Зиґнер.
Iз захiдних учених, якi дослiджували суди над вiдьмами на теренах Росiї i меншою мiрою Украхїни, є захiдна дослiдниця Кристина Воробець. Зокрема вона дослiдила випадки самосудiв над вiдьмами у XIX столiттi. Нещодавна праця Єлєни Смiлянської розглянула росiйськi суди про чари в контекстi релiгiйних злочинiв [60].
Отже, дехто зi згаданих авторiв намагався застосувати у своїх дослiдженнях данi про українськi суди. Дивно, але показово, що користуючись тими самими матерiялами, автори часто доходили протилежних висновкiв. Якщо українськi суди оцiнювали з позицiй Росiйської iмперiї, то здавалося, що українськi землi перебувають у сферi польських, тобто захiдних упливiв, отже, уявлення про вiдьом i суди про чари нiбито мали запозичити багато рис, характерних для вiдповiдних явищ i процесiв на Заходi. Iз захiдної перспективи вiдкривалася зовсiм iнша картина: українськi землi бачилися у колi впливiв православ’я, чим начебто i був зумовлений надзвичайно м’який характер судiв про чари. А Б. Барановський стверджував, що українськi суди над вiдьмами майже не вiдрiзняються вiд польських.
Бiльшiсть праць про вiдьомство в Українi написанi ще у XIX – на початку XX сторiччя. Зокрема, стрижневою пра цею тривалий час залишалася розвiдка Володимира Антоновича «Колдовство. Документы – процессы – изследование» (1877) [8]. Пiзнiше вона вийшла у перекладi Володимира Гнатюка українською пiд назвою «Чари на Українi» (1905) [9].
Студiя Володимира Антоновича стимулювала iнтерес науковцiв до теми українського чаклунства й вiдьомства — як iсторикiв, так i етнографiв. Новi матерiяли друковано переважно в часописi «Київська старовина», серед них етнографiчнi розвiдки С. Iсаєвича, Олександра Кiстякiвського й Василя Милорадовича, iсторичнi дослiдження Володимира Оглоблина, А. Салецького та Петра Єфименка. Серед iнших варто згадати етнографiчнi публiкацiї Володимира Гнатюка, Петра Iванова, А. Онищука.
Усi цi класичнi працi написанi у позитивiстському ключi: автори лише переказують або цитують джерела, не намагаючись їх аналiзувати чи контекстуалiзувати.
Натомiсть у останнi десятирiччя спостерiгаємо пожвавлення уваги дослiдникiв, передусiм етнографiв, крiм того, окремi судовi справи про чари потрапили до розвiдок, присвячених правовiй iсторiї.
Джерельна база. Основна маса документальних свiдчень у справах про чари стосується XVII сторiччя, а наприкiнцi XVIII сторiччя у Речi Посполитiй та Росiйськiй iмперiї було видано закони, якi забороняли переслiдувати вiдьом.
В найбiльш повнiй iсторичнi книжцi Катерини Диси «Iсторiя з вiдьмами…» використано матерiяли з так званих «руських» воєводств Речi Посполитої — Подiльського, Волинського i Руського, так само з абсолютно меркантильних мiркувань: документiв iз цих територiй збереглося найбiльше. Проте читач надибає i спонтаннi звернення до прикладiв, якi походять iз Гетьманату: їх використано переважно для порiвняння, а деякi з них такi яскравi (наприклад, справа про переслiдування вiдьом гетьманом Iваном Брюховецьким), що без згадки про них картина була б неповною [23, с. 174–176].
Самi суди, як доводить авторка, — це лише оболонка. Судовi документи, перед тим як потрапити до рук iсторика, пройшли кiлька своєрiдних «фiльтрiв»: слова вiдьми переказав писар; записане не конче тотожне вiдповiдi на запитане; не вiдомо, яким тоном усе це сказали. Що вiдбувалося пiд час судiв? На пiдставi яких законiв i процедур розглядали справи про чари? Яку роль вiдiгравали плiтки й тортури? Як законнi приписи спiввiдносилися з реальними судовими практиками, який був соцiальний i релiгiйний склад учасникiв судiв, вироки у справах про чари, якi конфлiкти — у яких середовищах i щодо яких предметiв — найчастiше викликали пiдозри й звинувачення у вiдьомствi.
Насамкiнець вважаємо, що варто переглянути i лiтературнi пам'ятки, як iсторичне джерело ранiшої доби — вiд античних авторiв i лiтописання, до сатиричних вiршiв бароко. Також варто наново переглянути i дослiдити джерела лiтературних уявлень про чари i чаклунство в українських класикiв: Г. Квiтки-Основ'яненка, Є. Гребiнки, Т. Шевченка, М. Гоголя та iнших.
Не менш прискiпливої уваги заслуговує дослiдження iснуючих записiв фольклору i новi польовi дослiдження та їх пiзнiшi iнтерпретацiї. Загалом же, варто задiювати тотальний (комплексний) пiдхiд, залучаючи всi можливi джерела, не забуваючи при тому i пiдхiд критичний.
