Зразок роботи
РОЗДІЛ 1. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ УКРАЇНИ З КРАЇНАМИ ЄВРОПИ
1.1.Формування дипломатичних представництв на території України
Бурхливі політичні події осені 1917 р. ознаменували старт процесу державотворчих пошуків українського народу в ХХ столітті. Закономірним наслідком і важливою складовою частиною державотворення стали вихід України на арену міжнародних відносин та творення її власної дипломатичної служби. Дипломатична активність України в добу визвольних змагань 1917-1920 рр. стала незаперечним доказом державницьких можливостей українського народу та його споконвічного прагнення до повноправного входження в існуючу систему міжнародних справ. Саме період діяльності Української Центральної Ради можна розглядати як час народження української дипломатії. У цей час відбувається відродження української державності, проголошення Української Народної Республіки та її незалежності. Відновлення суверенітету України зумовило й розвиток політичних контактів з іноземними країнами та формування дипломатичних представництв як на території України, так і за її межами .
Проголошення І Універсалу 10 червня 1917 р. та створення самостійної держави означало, що в Україні вже зародилося підгрунття для становлення власної зовнішньополітичної служби . Процес формування самостійних органів законодавчої і виконавчої гілок влади знайшов своє оформлення в проголошеному Центральною Радою 3 липня 1917 р. ІІ Універсалі, в якому було повідомлено про утворення Генерального Секретаріату – виконавчого органу влади. З першого дня існування Генерального Секретаріату в його складі розпочало діяльність Генеральне Секретарство з міжнаціональних справ, що стало попередником першого українського зовнішньополітичного відомства у ХХ столітті. Це секретарство спершу очолив Сергій Єфремов, а з 25 липня 1917 р. – Олександр Шульгін .
Ця установа не була спрямована на розвиток міжнародних контактів України, оскільки політична концепція її керівництва заперечувала таким стосункам, а ухвалення Центральною Радою перших двох Універсалів чітко окреслило намір закріпити чинну державну автономію України у складі Росії. «Ми надто боялися стосунків з «буржуазними республіками і монархіями», - писав О. Шульгін, – надто боялися самого слова «дипломатія», надто не звикли до міжнародного життя». Тому, з самого початку головною метою секретарства було врегулювання міжетнічних відносин в Україні. Проголошення ІІІ Універсалу поклало початок діяльності Генерального Секретаріату міжнародних справ. 26 грудня 1917 р. на засіданні Центральної Ради голова уряду В. Винниченко офіційно повідомив про створення відомства міжнародних зносин України. Головним напрямом служби міжнародних відносин стала справа припинення Першої світової війни. 24 грудня 1917 р. уряд УНР направив до всіх воюючих та нейтральних країн ноту, де говорилося, що республіка «виступає самостійно в міжнародних справах через своє правительство, яке заступає інтереси українського народу» .
«вітати представників УНР як учасників мирних переговорів у Бресті». Отже, делегація УНР на мирні переговори з Четверним союзом стала першим закордонним дипломатичним представництвом нової зовнішньополітичної служби України. А вже ІV Універсал Центральної Ради відобразив щире прагнення України до поширення міжнародних контактів на цивілізованих засадах: «З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й іншими ми бажаємо жити у згоді й приязні, але ніяка з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки» . Відбулися й зміни в організації вищих державних інституцій – уряд отримав назву Рада Народних Міністрів, а зовнішньополітична служба – Народного Міністерства Справ Закордонних. Очолив відомство А. Голубович. На початку 1918 р. МЗС УНР підготувало «Проект організації Народного міністерства Справ Закордонних», в якому визначалися пріоритетні напрямки роботи відомства та організаційно-штатна структура його центрального апарату .
Проголосивши державний суверенітет, Україна прагнула до поширення за кордоном свого дипломатичного представництва. Наприкінці 1917 р. розпочинаються спроби уряду УНР встановити дипломатичні відносини з державними новоутвореннями на території колишньої Російської імперії. 18 грудня до Кубані виїхала дипломатична делегація УНР у складі членів УЦР М. Галагана і Є. Онацького. Українські дипломати мали зустрічі з членами кубанського керівництва, хоча встановлення дипломатичних зносин не відбулося.
Перші постійні дипломатичні представництва УНР запроваджуються в країнах Четверного союзу. 19 березня 1918 р. до Німеччини вирушив тимчасовий представник УНР, член УЦР О. Севрюк, а 17 березня 1918 р. призначення тимчасовим представником в Туреччині отримав член УЦР М. Левицький. 18 квітня 1918 р. послом у Відні було призначено А. Яковліва.
Також Україна мала намір встановити дипломатичні відносини з Румунією, зважаючи на необхідність вирішення територіального питання південної Бессарабії та поділу майна Румунського фронту. 5 квітня 1918 р. до Румунії від’їхало посольство УНР у складі посланника і повноважного міністра М. Галагана та двох аташе. Однак ця місія фактично не розпочала роботи через несприятливу позицію румунського уряду .
Прагнучи подолати обмеженість дипломатичних контактів з європейськими державами, Центральна Рада направила 27 квітня 1918 р. до Швейцарії дипломатичну місію під проводом члена УЦР М. Шрага. До її компетенції було віднесено діяльність в Іспанії, Італії, Франції та Швейцарії.
Однак, утворені перші дипломатичні представництва УНР не мали відповідного законодавчого обґрунтування, типової класифікації й певної організаційно-штатної структури. Склад кожного з них визначався окремо .
Із метою впорядкування процесу створення дипломатичних установ співробітниками МЗС навесні 1918 р. було підготовлено проект закону «Про закордонні установи УНР». Законопроект визначав систему закордонних закладів МЗС УНР, до якої входили посольства і дипломатичні місії, генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агенції. Пропонувалося встановити такі ранги голів дипломатичних представництв: Посол, Посланник або Уповноважений Міністр, Міністр-Резидент, Повірений у справах. Голови представництв мали призначатися урядом країни, а решта співробітників дипустанов – наказами голови міжнародного відомства. Але, як свідчать документи, керівництво УНР не встигло затвердити законопроект, не мав він і втілення на практиці, хоча був використаний у розробці організаційних підвалин дипломатії інших форм української державності у 1918-1920 рр. .
Необхідність захисту законних прав громадян УНР за кордоном, яка особливо посилилася за умов розпаду Російської держави та початку громадянської війни, викликало потребу у розбудові ще однієї ланки ЗПС – консульського представництва.
Тому з кінця грудня 1917 р. міжнародне відомство УНР почало розробляти проект закону «Установи для охорони інтересів українських підданих за межами УНР». «Задля охорони інтересів українських підданих поза межами УНР, – йшлося у проекті, встановлюються посади окремих консульських агентів УНР». Основні положення законопроекту було відображено у створеному пізніше «Статуті про консульські установи УНР» .
Захищаючи інтереси українських громадян за межами України, консульства УНР зобов’язувалися інформувати зацікавлені відомства республіки та її посольств про всі зміни і значні події у всіх галузях народногосподарського життя в межах консульської округи, а також про всі
міркування про можливе зміцнення і розвиток економічних зносин УНР з цією округою.
На розгляд уряду було подано проект дислокації консульських закладів республіки. Передбачалося запровадити 67 консульських установ в 23 іноземних країнах та окремих регіонах колишньої Російської імперії.
Найчисельнішу групу консульств планувалося розмістити на території держав, що утворилися після розпаду єдиної Росії – в Радянській Росії, Польщі, Фінляндії, країнах Балтії, Закавказзя, на Дону, в Сибіру, Середній Азії, на Далекому Сході. На територіях Австро-Угорщини, Німеччини й Болгарії пропонувалося мати 21 консульську установу. Неможливість поширити консульські присутності в державах Антанти передбачалося компенсувати за рахунок запровадження консулатів у нейтральних європейських країнах – Голландії, Норвегії, Швеції, Швейцарії.
Проте через відсутність належним чином розвинутих міжнародних контактів, брак коштів й кваліфікованих кадрів на практиці не сталося створення мережі консульського представництва, хоча й було розпочато цілеспрямовану підготовку до його правового та організаційного забезпечення .
Як наслідок розвитку міжнародних контактів Центральної Ради в Україні почало формуватися постійне дипломатичне представництво зарубіжних країн. Після 23 квітня 1918 р. до Києва прибув на чолі дипломатичної місії повноважний представник Австро-Угорщини граф Й.Форгач. 11 квітня 1918 р. тимчасовий повірений у справах Німеччини дійсний таємний радник Ф. Мумм фон Шварценштайн отримав призначення на посаду повноважного представника своєї країни в УНР. Було запроваджено і посольство Туреччини на чолі з Ахмедом Мухтар Беєм .
Підписання Україною Брестської угоди з державами австро-німецького блоку призвело до розриву офіційних стосунків з державами Антанти. Дипломатичні представники цих держав були відкликані з України.
За станом на січень 1918 р. в Києві перебували консулати Англії, Бельгії, Греції, Данії, Іспанії, Італії, Норвегії, Персії, Португалії, Франції та Швейцарії на чолі з консулом Греції П. Гріпарі. Але, 10 березня 1918 р.з Києва відбули до своїх країн консули Англії, Франції та США, доручивши захист прав своїх громадян консулу Іспанії Васіліаді .
Отже, формування дипломатичних представництв на Україні відбувалося за складних умов. Але Українській державі вдається поновити свою самостійну міжнародну діяльність, втрачену за майже 250 років до того. За доби Центральної Ради було створено центральну ланку зовнішньополітичної служби – Генеральний Секретаріат, а згодом – Міністерства Закордонних Справ. У цей нелегкий час Україна починає домагатися поширення своєї дипломатичної присутності в Європі. Після укладання Брестської угоди, котра стала першим міжнародно-правовим кроком на шляху припинення світової війни, УНР переходить до запровадження постійних дипломатичних представництв в іноземних державах. Розпочинається цілеспрямована робота над розробкою головних державно-юридичних та організаційних норм функціонування дипустанов. А також міжнародне відомство УНР докладає зусиль і до творення засад для запровадження за кордоном мережі консульських установ України, але через брак коштів такі заклади не заснувалися на практиці.
1.2. Встановлення міжнародних відносин України з Англією та Францією
Формування дипломатичних установ сприяло тому, що Україна вийшла на міжнародну арену та почала налагоджувати відносини з країнами Європи, перш за все з державами, які входили до блоку Антанти.
Увесь текст роботи - тільки за умови купівлі!
Магістр