Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність теми. Феномен самозванства ніяк не можна назвати чисто російським феноменом. Ще в VI ст. до н. е. мідійський жрець Гаумата прийняв ім’я царя і правил вісім місяців, поки не був убитий змовниками-персами. З тих пір протягом тисячоліть різні люди, мешканці різних країн брали імена убитих, померлих або зниклих без вести правителів.
Однак ніде, крім Росії, це явище не було настільки частим і не грало настільки значної ролі у взаємовідносинах суспільства і держави. Навіть якщо обмежитися підрахунком лише псевдоцарів і лжецаревича, то все одно в підсумку вийде значна цифра. У XVII ст. на території Російської держави діяло близько двадцяти самозванців (з них тільки в Смутні часи чоловік дванадцять), вік же вісімнадцятий відзначений приблизно 40 випадками самозванства.
Долі самозванців були несхожі, але більшість з них чекав сумний кінець –розплатою за обман найчастіше ставали кара або ув’язнення. Самозванці, які претендують на російський престол, “оголошувалися” і за кордоном, наприклад, в Італії (“дочка Єлизавети”, “княжна Тараканова”), Чорногорії (“Петро Федорович”), Туреччини (“син Івана Олексійовича”).
Аналіз феномена самозванства вельми важливий для розуміння суті глибинних соціальних процесів, що протікають в середньовічній Росії. Великий інтерес до цього явища виявився вже в епоху його виникнення, що підтверджується значним обсягом публіцистичних творів, написаних під час Смути і незабаром після неї.
Вивчення природи самозванства істотно важливо для осягнення процесу становлення суспільної свідомості і дозволяє глибше зрозуміти його характерні особливості, оскільки поява самозванців сприяло усвідомленню народом своєї ролі в державі.
Об’єкт дослідження – феномен самозванства в Російській історії, а предмет дослідження – виступає витоки, особливості та вплив цього соціально-політичного явища на державотворчий процес Росії.
Метою даної роботи є дослідити загальні закономірності та особливості самозванства, як соціально-політичного процесу Російської держави. Виходячи з мети дослідження нами були поставлені такі завдання:
– розглянути причини та витоки самозванства;
– проаналізувати феномен Лжедмитріїв;
– дати характеристику впливу самозванства на державобудування Росії 1 пол. XVII ст.
Методологічні засади є принципи історизму, систем¬ності та об’єктивності в підході до висвітлення явищ минулого на основі комплексного використання джерел та наукової літератури.
Хронологічні рамки охоплюють період кін. XVI ст. та першої пол. XVII ст. Вибір нижньої хронологічної межі (кін. XVI ст.) зумовлено початком епохи Смути в Російській державі, верхньої (перша пол. XVII ст.) – прояви та наслідки самозванства у державному будівництві Росії.
Територіальні межі дослідження стосуються території Російської держави часів Смути та перша пол. XVII ст. – період найбільшого розквіту самозванства.
Джерельною базою курсової роботи є опубліковані видання збірки джерел, які дають змогу більш глибше розкрити дану проблему та зрозуміти особливості феномену самозванства у Росії, як соціально-політичного явища,
Наукова новизна курсової роботи визначається у комплексному досліджені самозванства в історії Російської держави, як соціально-політичного феномену. Особливо слід відмітити “Смута в Московском государстве. Россия начала XVII столетия в записках современников” та “Памятники Смутного времени: Тушинский вор: личность, окружение, время: Документы и материалы” в яких детально описується реалії вказаної епохи.
Історіографія по даній проблематиці представлена колом наукових статей і монографічних видань. Основні дослідження, можна поділити за розділами. Щодо першого розділу, де розглядаються причини та витоки самозвантства у Росії слід відзначити праці А. Логінової “К изучению феномена провинциального самозванчества в Смутное время”, Є. Рижової “Феномен самозванства. Генезис и истоки. История изучения” та О. Усєнка “Самозванство на Руси: норма или патология?”. У другому розділі дається характеристика “феномену Лжедмитріїїв” у російському суспільстві. Слід відзначити праці дослідників С. Платонова “Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI–XVII веке”, Р. Скриннікова “Самозванцы в России в начале XVII века. Григорий Отрепьев” та А. Логінової “Провинциальные самозванцы Смутного времени”. У третьому розділі прослідковуюється вплив самозванства на державобудівництво Росії в 1 пол. XVI ст. Досить цікаві оцінки вказаної проблематики подаються у працях B. Бугановa “Мир истории: Россия в XVII столетии”, M. Костомаровa “Смутное время Московского государства в начале 17-го столетия” та Л. Качковського “Традиція самозванців у Росії”
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що його фактологічний матеріал, основні положення, результати і висновки можуть залучатися при читанні загальних та спеціальних лекційних курсів у вищих навчальних закладах.
Структура роботи визначена завданням, характером та метою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.
Розділ 1. Причини та витоки самозванства
Незважаючи на те що самозванство здавна привертало увагу істориків, коріння цього явища до кінця так і не з’ясовано. Здебільшого самозванство трактується як одна з форм “антифеодального протесту”, а в плані політичному воно зображується винятково, як “боротьба народу за владу”. Однак при цьому не враховується, що не всі самозванці були пов’язані з рухом соціального протесту, що далеко не завжди їх метою була влада в державі.
Поняттям “самозванство” визначають насамперед дії конкретної людини, яка вирішила оголосити себе царем чи Месією, а також фактори, які керували поведінкою самозванця, поки він не отримав підтримки в народі. Вивчення самозванства передбачає заглиблення у психологію самозванців, в те коло уявлень, який безпосередньо мотивував їх дії. Вивчаючи природу самозванства, ми акцентуємо свою увагу, перш за все на народної реакції [27].
Точно можна вказати на кілька явищ, як соціального, так і внутрішньополітичного характеру, що підготували самозванство. Дослідники К. Чистов і Б. Успенський відзначили, що соціально-психологічний фон широкого поширення самозванства виник завдяки сакралізації царської влади і популярності утопічних і есхатологічних уявлень в XVII-XVIII ст. [25]
Вказувалося і на інші причини цього явища, наприклад на “зречення” Івана Грозного від трону і проголошення царем Семена Бекбулатовіча і на подальше через двадцять років воцаріння Бориса Годунова, народженого бути підданим, а не царем.
У Росії приклади самозванства до Григорія Отреп’єва невідомі, однак можна вказати на один примітний випадок з дипломатичної практики кінця XVI ст., при якому одна особа видавалося за іншу. Під час облоги Нарви у 1590 р. шведи вступили в переговори з російською армією, якою командував боярин Борис Годунов, і запросили в заклад представника знатного роду. Годунов послав в Нарву стрілецького сотника під виглядом дворянина [23, c. 53].
Втім, більш серйозний обман застосували ще раніше і самі шведи. У 1573 р. перед царським гінцем постав на королівському троні не Юхан III, а королівський радник. Зроблено це було з тим, щоб виманити у гінця царську грамоту. Король побоювався прийняти в свої руки чергове “неввічливого” послання Івана Грозного.
Магістр