ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1856-1871 рр. (ID:28948)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЇМ. А.С. МАКАРЕНКА Кафедра історії України та всесвітньої історії На правах рукопису УДК 94(470+571)+94(410) "1856/1871" Лісов Олександр Сергійович ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1856-1871 рр. Робота подається на здобуття кваліфікації „Магістр" за спеціальністю 8.010103 „Дедагогіка та методика середньої освіти. Історія" Науковий керівник: Гончаренко Анатолій Володимирович кандидат історичних наук, доцент Магістерська робота слухача Лісова О.С. допускається до захисту Рішення кафедри від , протокол № Зав. кафедри Мозговий Іван Павлович, док. філос. наук, професор Суми - 2008 ЗМІСТ ВСТУП 3-6 РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ 7-25 РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1553-1856 РР 26-50 РОЗДІЛ 3. РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКІ ВІДНОСИНИ У 1856-1863 РР 51-79 РОЗДІЛ 4. РОЗВИТОК РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1863-1871 РР 80-113 ВИСНОВКИ 114-117 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 118-127 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Протягом XIX ст. міжнародні кризи були всеохоплюючими і впливали на міжнародні відносини і політику великих держав Європи. У цей час спостерігається зіткнення інтересів Російської і Британської імперій, які були активними учасниками процесів, що відбувалися в Європі та Азії, їх політика впливала на хід і розв'язання цих конфліктів. Це протистояння було, багато у чому, пов'язане з бажанням Британської імперії не допустити вихід російського військового флоту у Середземне море, та посилити свій вплив в Євразії. Актуальність дослідження посилюється тим, що регіональні конфлікти і в сучасному світі є надзвичайно гострими. Вони впливають як на розвиток окремих регіонів так і на розвиток світу в цілому. Боротьба за сфери впливу на стратегічно важливі країни з порушеннями норм діючого міжнародного права відбувається і дотепер. Дослідження окремих аспектів історії міжнародних відносин у XIX ст. є актуальним ще й тому, що Україна порівняно недавно почала формування власної зовнішньої політики. Визначення у цьому процесі вірних пріоритетів, розробка далекоглядного політичного курсу, який, з одного боку, якнайкраще відповідав би національним інтересам нашої країни, а з іншого - запобігав би виникненню конфліктних ситуацій, неможливе без наукового аналізу сучасних міжнародних відносин. Базою для такого аналізу, на наш погляд, має стати пильне вивчення досвіду розв'язання подібних проблем у минулому. Дане дослідження становить собою спробу показати особливості процесу формування російсько-британських відносин у 1856-1871 рр. Незважаючи на те, що в українській історіографії вивчення історії міжнародних відносин останнім часом набуло динамічного розвитку, історія російсько-британських відносин у 1856-1871 рр. XIX ст. вітчизняними дослідниками майже не розглядалася. Таким чином, проблема, обрана для дослідження, є актуальною. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Магістерська робота виконана в рамках кафедральної теми «Актуальні проблеми викладання всесвітньої історії у ВНЗ та середній школі». Дослідження відображає також один з головних напрямків діяльності кафедри історії України та всесвітньої історії і є пріоритетним напрямком науково-дослідної роботи Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка. Об'єктом дослідження є міжнародні відносини у другій половині XIX ст. Предметом дослідження є розвиток російсько-британських відносин у 1856-1871 рр. Хронологічні рамки роботи охоплюють 1856-1871 рр., від підписання Паризького трактату 1856 р. до закінчення роботи Лондонської конференції 1871 р., на якій було прийняте рішення про відміну нейтралізації Чорного моря. Мета дослідження - на основі аналізу джерельної бази, зокрема надрукованих джерел (що включають пресу, мемуари державних і політичних діячів, урядові та дипломатичні документи тощо), а також враховуючи результати вивчення порушеної проблеми вітчизняними та зарубіжними вченими, дослідити особливості еволюції російсько -британських відносин у період 1856-1871 рр. Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання: - з'ясувати стан дослідження проблеми вітчизняними та зарубіжними істориками та ступінь її джерельного забезпечення; - розглянути становлення російсько-британських відносин; - охарактеризувати причини, хід і наслідки британо-російських протиріч у 1856-1871 рр.; - проаналізувати вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії; - дослідити місце та роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин у 1856-1871 рр. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що: - вперше в сучасній українській історіографії зроблена спроба дослідити еволюцію російсько-британських відносин 1856-1871 рр.; - здійснено аналіз позицій вітчизняних та зарубіжних істориків у висвітленні розвитку російсько-британських відносин у досліджуваний період; - розглянуто становлення російсько-британських відносин; - охарактеризовано причини, хід і наслідки британо-російських протиріч на Балканському півострові; - проаналізовано вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Санкт-Петербурга та Лондона; - досліджено місце та роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин у 1856-1871 рр. Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичні принципи наукового пізнання. Принцип історизму передбачає висвітлення минулого в його історичному контексті, з урахуванням тих змін, які відбувалися не тільки з предметом (об'єктом) дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами та явищами. Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (суб'єктивних, внутрішніх та зовнішніх, геополітичних та регіональних, економічних, політичних та військових), які впливали на формування російсько-британських відносин. Принцип всебічності спрямований на визначення зовнішніх та внутрішніх взаємозв'язків та взаємообумовленості явищ, що аналізуються. Зазначені принципи реалізовувалися за допомогою використання загальнологічних методів аналізу та синтезу, дедукції та індукції, узагальнення, поєднання історичного та логічного аналізу; методів емпіричних досліджень -вивчення та аналізу документів (контент-аналіз), використання статистичних даних; а також історико-порівняльного та проблемно-хронологічного методів. Практичне значення полягає в тому, що її положення і висновки, а також фактичний матеріал можуть бути використані дослідниками історії міжнародних відносин, при викладанні вузівських курсів та спецкурсів з нової історії, а також у практичній діяльності МЗС України. Апробація результатів дослідження відбувалась через обговорення змісту магістерської роботи на засіданнях кафедри історії України та всесвітньої історії Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка, на Всеукраїнській науково-практичній інтернет-конференції «Сучасність, наука, час. Взаємодія та взаємовплив» (м. Київ, 22-24 листопада 2007 року), на Всеукраїнській науково-практичній інтернет-конференції «Україна наукова» (20-22 грудня 2007 року), а також на щорічній студентській науково-практичній конференції, присвяченій Дню науки (СумДПУ ім. А.С. Макаренка, м. Суми, 22 квітня 2008 року). Публікація. Основні положення магістерського дослідження відображені в одній публікації. Структура магістерської роботи відповідає поставленим меті та завданням дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох глав, висновків, (117 стор. - основний текст) списку джерел та літератури (10 стор., 127 найменувань). РОЗДІЛ 1 ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ Джерельну базу роботи складають різноманітні за своїм характером джерела, які умовно можна поділити на чотири групи. Основу документальної бази магістерської роботи складають офіційні публікації документів, які були видані в Росії та Великобританії у різні часи. Одне із перших офіційних видань Російської імперії було укладене під керівництвом Ф.Ф. Мартенса. Воно вийшло під назвою «Зібрання трактатів та конвенцій, укладених Росією з іноземними державами» і включало п'ятнадцять томів, які були опубліковані в останній тритині XIX - на початку XX ст. Публікація включає в себе різні за своїм характером документи: записки, складені у Міністерстві закордонних справ Російської імперії; телеграми, листи, донесення та депеші російських дипломатичних представників зі столиць провідних європейських країн, тексти договорів, конвенцій та інших документів, присвячених зовнішній політиці Росії у XIX ст. [54, 55, 56]. Велику кількість документів містить «Збірник, виданий на згадку двадцятип'ятиліття керування Міністерством закордонних справ державного канцлера, ясновельможного князя Олександра Михайловича Горчакова», виданий у Російській імперії у 1881 р. [90]. Важливі офіційні договори, конвенції, трактати, меморандуми, як двохсторонні, так і підписані шістьма великими державами, опубліковані радянськими істориками у «Збірнику договорів Росії з іншими державами. 1856-1917.» [89]. Другу групу джерел складають мемуари, щоденники, спогади та листування видатних державних та політичних діячів європейських країн. Вони дають можливість глибше проникнути в атмосферу досліджуваних подій, та передають колорит тієї епохи. Цінним джерелом є спогади відомого державного діяча Російської імперії Дмитра Олексійовича Мілютіна. їхня цінність у тім, що це - спогади досвідченого державного діяча, який добре орієнтувався у міжнародній ситуації в Європі. Вони містять чимало фактичного матеріалу. В «Спогадах» докладно описані російсько-британські відносини у досліджуваний період [61, 62, 63, 64, 65,66]. Із закордонних джерел варто виділити «Спогади» Отто фон Бісмарка, які несуть у собі відбиття європейської історії другої половини XIX ст. В «Спогадах» О. фон Бісмарка можна знайти характеристики російських і британських державних діячів і докладний аналіз сутності зовнішньополітичного курсу Великобританії, спрямованого на підтримку протиріч між континентальними державами з метою втримання за собою домінуючої позиції в Європі. У той же час мемуари О. Бісмарка наочно підтверджують, що подібної політики дотримувалися всі великі держави того часу [4, 5]. До третьої групи джерел належать матеріали тогочасних періодичних видань. На шпальтах російської преси можна знайти статті про розвиток російсько-британських відносин, міжнародну політику великих держав на Балканах, тексти офіційних документів або витяжки з них, інтерв'ю відомих політичних діячів, кореспонденції з місця подій, листи редактору, що віддзеркалюють думку представників різних громадських та політичних кіл у зовнішньополітичних питаннях [3, 18, 19, 67, 68, 69, 77, 87, 88]. Окрему, четверту, групу опублікованих джерел складають історичні праці, автори яких були сучасниками подій, що досліджуються. Наприкінці XIX ст. вийшла у світ праця французького професора А. Дебідура. Особливої уваги заслуговує другий том, який пов'язаний з періодом, що досліджується. Ця праця регулярно перевидається і залишається актуальною до нашого часу [26, 27]. Також, наприкінці XIX - на початку XX ст. вийшло дванадцятитомне видання під редакцією французьких істориків Е. Лависса і А. Рамбо під назвою «Загальна історія з IV століття до нашого часу», перші вісім томів якої були одразу перекладені російською мовою. Останні томи були перекладені радянськими істориками і опубліковані восьмитомним виданням у 1938-1939 pp. під назвою «Історія XIX століття». Найбильш цікавими, для нашого дослідження, є пятий і шостий томи [41, 42]. Підсумовуючи аналіз опублікованих джерел, варто відзначити, що частина з них, головними чином британські та радянські офіційні публікації документів мають велику цінність для дослідників. Інші ж, в основному мемуари відомих державних діячів, є аналітичними, але часто мають тенденційний характер. Лише одночасне залучення опублікованих джерел дозволило всебічно розглянути еволюцію російсько-британських відносин. Історіографія питання досить чисельна. її складають роботи, авторами яких були вчені, політики та журналісти різних країн. Російська дореволюційна історична наука мала давні традиції у вивченні історії міжнародних відносин і особливу увагу приділяла дослідженню зовнішньої політики великих держав Європи у Східному питанні. Інтерес російської громадськості до проблеми проток і національно-визвольному руху на Балканському півострові - все це визначило появу великої кількості досліджень по ісорії міжнародних відносин повязаних зі Східним питанням. У дослідницькій роботі вчені не були вільні від впливу суспільної думки, боротьби ідейних течій другої половини XIX - початку XX ст. Теорії слов'янофілів і західників, суперечки про шляхи розвитку Росії, про її місце у світовому історичному процесі і її історичній місії безпосередньо відображалися в зовнішньополітичних концепціях. Учені, які досліджували історію близькосхідної політики Росії, знаходилися під впливом поглядів слов'янофілів, що бачили в акціях російського уряду на Балканах й у Східному питанні насамперед природній обов'язок до братів- слов'ян. Багато робіт російських дореволюційних істориків створювалися в період, коли Східне питання було однієї з найбільш гострих проблем. У цьому плані досить примітна робота «Росія і Європа» М.Я. Данилевського, історика й соціолога, що розділяв панславістські погляди. Сутність Східного питання він зводив до боротьби двох історично сформованих типів - греко-слов'янського й романо-германского, кожен з яких мав особливий шлях розвитку. М.Я. Данилевський призивав до активізації дій Росії на Сході, ратував за створення єдиної слов'янської федерації під скіпетром російського царя. [25]. Серед дореволюційних російських істориків важливе місце у вивченні російської політики в Східному питанні належить С.С. Татіщеву. Його книги написані на значному фактичному матеріалі із залученням джерел із приватних архівів й іноземної документації. Концепція С.С. Татіщева багато в чому споріднена з поглядами М.Я. Данилевського. Розподілом політики Росії на західну й східну в роботі «Імператор Олександр II. Його життя та царювання» автор хотів підкреслити особливу роль, яку відігравала Росія на Сході. Релігійна боротьба між християнством і мусульманством, на думку С.С. Татіщева, є основним джерелом конфліктів між Росією і Портою. Таким чином, він наповнює Східне питання релігійним змістом. Перегукуючись із панславістами, С.С. Татищев виправдує агресію Санкт-Петербургу на Близькому Сході, прикриваючи її міркуваннями про необхідність допомоги слов'янам. Його книги, написані після поразки Росії в Кримській війні, після невдач російської дипломатії на Берлінському конгресі, у період ослаблення впливу Росії на Балканах в 80-ті рр. XIX ст., мали зовсім певну антианглійську спрямованість. Критикуючи політику західноєвропейських держав, автор протиставляв їм «безкорисливість» російського царя. В усіх невдачах зовнішньої політики царського уряду він обвинувачував окремих історичних особистостей, і в першу чергу дипломатів-іноземців на російській службі. Ця «охоронна» концепція була піддана критиці ще сучасниками С.С. Татищева [98]. Серед російських дореволюційних істориків не було єдиного погляду на сутність Східного питання, хоча традиційна схема «Схід-Захід» у тій або іншій інтерпретації присутня й у їхніх роботах. В оцінці зовнішньої політики Росії дореволюційні історики виступали з ідеалістичних позицій, трактували політику багато в чому з погляду елемента «випадковості» і впливу окремих історичних особистостей. Оригінальна концепція сутності Східного питання відображена у працях С.М. Соловйова, представника державницької школи істориків. У ній знайшли вираження його теорії «органічного розвитку» і «сильної держави». Включаючи Східне питання в загальну схему боротьби між «степом і морем», С.М. Соловйов ототожнює його для Росії із прагненням до Чорноморського узбережжя й проток [94]. Особливий інтерес представляє робота В. Уляницького, написана на основі матеріалів російського МЗС, яка містить великий документальний додаток. Автор показав, що в XVIII ст. вплив національних і релігійних мотивів був ще невеликим, і політика Росії на Близькому Сході диктувалася насамперед інтересами безпеки південного кордону й економічного розвитку південноруських окраїн, тісно пов'язаного із судноплавством і торгівлею через чорноморські порти [101]. Наприкінці XIX - на початку XX ст., коли в правлячих колах Росії обговорювалося питання щодо доцільності перегляду статусу Проток, з'явилися й нові історичні роботи. Професор Московського університету С. Жигарьов опублікував історико-юридичне дослідження про російську політику в Східному питанні. Він справедливо вказував, що Росія не може залишатися осторонь від рішення цієї міжнародної проблеми, з якої її пов'язують істотні матеріальні й моральні інтереси. Простеживши російську політику в Східному питанні в XVI-XIX ст., автор прийшов до висновку, що ні сам її напрямок, ні способи здійснення не сприяли рішенню національних завдань країни. На думку С. Жигарьова, Росії варто було б домовитися з іншими державами про відкриття Проток для вільного торговельного й військового судноплавства всіх націй. Також, С. Жигарьов спробував наділити протиріччя в Східному питанні релігійними формами й відокремлював східну політику Росії від інших напрямів політики держави [32, 33]. В 1907 р. з'явилося дослідження про Чорноморські протоки С.С. Горяінова «Босфор і Дарданелли», написане на основі архівних матеріалів російського МЗС. Метою автора було довести безумовну обов'язковість закриття Босфору й Дарданелл для військових судів не тільки Росії, але й всіх держав. Це дозволило б їй зосередитися на своїх внутрішніх проблемах. При цьому він визнає правомірність втручання іноземних держав у режим Чорноморського басейну. На думку С.С. Горяінова, режим проток повинен був регламентуватися шляхом багатосторонніх європейських угод. Подібна концепція автора викликала заперечення в сучасників, що відзначали однобічність його джерельної бази й тенденційність висновків [21]. Великий інтерес викликає дослідження A.M. Зайончковского, яке вийшло у двох томах у 1908 p., присвячене Кримській війні. У ньому аналізується не тільки сам період Кримської війни (1853-1856 p.), але й міжнародне становище Росії, її взаємини із Великобританією й Францією в 30А0-ві pp. XIX ст. Це дозволяє одержати уявлення про позицію Британії і її роль у розв'язанні Східної війни. Але автор зображує миколаївську Росію безневинною жертвою, хоча подібне трактування є не зовсім вірним [34, 35, 36]. У 1911 р. у полеміку з С.С. Горяіновим вступив відомий правознавець й автор історичних робіт Б.Е. Нольде. Останній підкреслював важливість режиму Проток не тільки для Росії, але й ще у більшій мірі для самої Порти. Тому він не погоджувався із традиційним трактуванням цього питання як історії боротьби між Росією й західними державами й стверджував, що вона «є насамперед і головним чином історія російсько-турецької боротьби». Інша справа, що Османська імперія вела її за допомогою західної дипломатії, а часом і західних військ. Б.Е. Нольде робив висновок, що вирішити питання про Протоки на користь Росії можна, лише розв'язавши Східне питання в цілому. Робота Б.Е. Нольде, перевидана в 1915 р., була останнім помітним дослідженням питання в російській дореволюційній історіографії [74]. У своїх роботах представники російської дореволюційної історіографії перебільшували вплив російського уряду на Балканському півострові та практично не торкалися питань зовнішньої політики Великобританії, та британо-російських відносин. Стосовно Великобританії вони носять різко негативний характер. Великим недоліком цих робіт є їх фактично описовий характер без глибокого аналізу історичних фактів. У радянській історіографії науковці трактували Східне питання як міжнародну проблему кінця XVIII - початку XX ст., породжену внутрішнім розвитком Оттоманської держави, колоніальною експансією європейських держав на територію Османської імперії, боротьбою за капіталістичний розділ її володінь, а з кінця XVIII ст. - за переділ світу на сфери впливу. У радянській історіографії виникнення Східного питання відносили до другої половини XVIII ст., що було пов'язано, з одного боку, з посиленням капіталістичних протиріч у Європі, з іншого боку - із занепадом Османської імперії й початком визвольного руху народів Балканського півострова. В радянській історіографії проблеми, що досліджується, можна виділити три періоди. Перший період (20А0 рр. XX ст.) характеризувався публікацією робіт, що торкалися лише деяких аспектів російсько-британського протистояння на Балканах та на Сході. Першим радянським істориком, який спробував вирішити проблему Східного питання був М.М. Покровський. Його концепція протягом життя автора перетерпіла значні зміни. М.М. Покровський датує виникнення Східного питання періодом утвердження турок в Європі, хоча й відзначає, що серйозна політична боротьба держав на Близькому Сході почалася в XVIII ст. Важливо підкреслити, що М.М. Покровський розглядав Східне питання як комплекс міжнародних проблем, які торкалися колоніальної боротьби європейських держав в Османській імперії. М.М. Покровський указував на постійне прагнення царського уряду до захоплення Босфору й Дарданелл [78]. Погляди М.М. Покровського вплинули на ціле покоління радянських істориків, що безпосередньо займалися вивченням історії зовнішньої політики європейських держав та їх інтересів на Близькому Сході. У роботах радянських сходознавців М.П. Павловича-Вельтмана, В.О. Гурко-Кряжина досліджувалися внутрішнє становище країн Близького Сходу й Балканського півострова, характер колоніальної експансії й суперництва західних держав у цьому регіоні земної кулі [6, 24]. У книгах Б.А. Дранова й А.Ф. Міллера дається нова періодизація історії боротьби за сприятливий режим Чорноморських проток. Особлива увага приділяється дослідженню російсько-турецьких і російсько-британських відносин у другій половині XIX ст. [29, 60]. У своїх роботах Ф.А. Ротштейн вказує на причини та описує хід подій у двох прусських війнах (австро-прусській та франко-прусській), а також розглядає ставлення великих держав до результатів цих війн. Ф.А. Ротштейн розглядає зовнішню політику європейських країн на Балканах у другій половині XIX ст. і досліджує корені протеріч між Росією та Англією, Францією та Австрією [82, 83]. Історія російсько-британських відносин знайшла відображення в загальних працях, присвячених історії Росії, її зовнішньої політики та міжнародним відносинам. Академіки Є.В. Тарлє, В.М. Хвостов й О.Л. Нарочницький у фундаментальній праці «Історія дипломатії» визначили сутність російсько-британських протиріч у Середній Азії та на Ватіканському півострові, показали основні напрямки політики європейських держав у цих регіонах із середини XVIII ст. до 1917 р. [45]. Центральне місце у вивченні міжнародних відносин 50-х pp. XIX ст. належить академіку Є.В. Тарлє, у монографії якого досліджується дипломатична й військова історія Кримської війни. Використавши величезний архівний і друкований матеріал, автор показав складний клубок міжнародних протиріч, що зложився в Європі й Малій Азії до середини XIX ст. Приводячи докази агресивності планів західних держав і Росії на Близькому Сході, історик розглянув їхні економічні позиції в цьому районі, відзначаючи рішучу розбіжність інтересів, у першу чергу, Англії й Австрії з політикою Росії. У праці Є.В. Тарлє детально з'ясована закулісна дипломатична боротьба ворогуючих сторін, з якої Англія й Франція вийшли переможцями. У той же час показані розбіжності між цими державами. Багато нового автор вніс в опис воєнних дій. Є.В. Тарлє зупиняється й на значенні війни як прологу до змін усередині Російської імперії [96, 97]. Серед досліджень другого періоду (50-70-х pp. XX ст.) з'являються публікації в яких радянські історики використовують більш широке коло джерел при вивченні російсько-британських відносин. У статті Р.І. Рижової було розглянуто історію російсько-французьких відносини 1858-1859 р. і була досліджена проблем російсько-французької угоди про нейтралітет Росії у зв'язку з війною Франції й Сардинского королівства з Австрією. Як відомо, для Росії головним було питання про перегляд принизливого Паризького миру 1856 р., на що Наполеон III не погоджувався. Тому, Р.І. Рижова приходить до висновку, що це зближення для Росії було позитивним лише у напрямку узгодженої політики російського та французького урядів на Балканах [85]. Вагомий внесок у дослідження історії об'єднання румунських князівств та участі великих європейських держав у цих подіях зробив В.М. Віноградов Цікавою є біографічна робота С.М. Сєманова «О.М. Горчаков російський дипломат XIX ст.» у якій простежується життєвий шлях О.М. Горчакова від початку і до закінчення його карєри [91]. Л.М. Шнеерсон і С.В. Оболенська приділили досить багато місця питанню зовнішньої політики Росії та боротьби її уряду за відміну нейтралізації Чорного моря в роки франко-прусської війни 1870-1871 рр., хоча ряд найважливіших документів російсько-прусської та російсько-французької дипломатичної переписки (особливо для 1867-1868 рр., а також і для 1870-1871 рр.) не були ними використані [75, 110]. У працях Н.С. Кіняпіної розглянуто російсько-турецькі відносини, зв'язки Російської імперії з балканськими країнами та її роль у створенні незалежних держав на Балканах. Н.С. Кіняпіна на основі аналізу внутрішнього та зовнішнього становища Російської імперії приходить до висновку, що у другій половині XIX ст. Санкт-Петербург намагався відновити свій вплив на Балканах, втрачений після Кримської війни, але не мав чіткої програми розподілу Оттоманської держави [47]. Спробі Росії вирішити на свою користь проблему проток в 30—40-ві рр. XIX ст. присвячена монографія В.А. Георгієва. У ній досліджуються боротьба Росії за підписання Ункяр-Іскелесійського договору, встановлюються причини ослаблення позицій царату на Близькому Сході в другій половині 30-х рр. XIX ст. і як результат цього ослаблення аналізуються підписані Лондонські конвенції 40-х років [17]. Дослідження Л.С. Семенова розкриває особливості торгівельно-економічних відносин Британської й Російської імперій у середині XIX ст. При цьому автор неодноразово відзначає, що, незважаючи на політичні протиріччя з Росією, британське керівництво (незалежно від того, яка політична партія знаходилася при владі) прагнуло зберегти Росію в якості вигідного економічного партнера [92]. Важливий матеріал для дослідників, які працюють над проблемою російсько-британських відносин, зосереджений в праці К.Б. Віноградова. Автором даний докладний аналіз британської історіографії кінця XIX -першої половини XX ст. [15]. Ряд нових проблемних питань було поставлено у радянській історіографії третього періоду (80-початок 90-х рр. XX ст.). Велике коло питань освітлене у періодичному виданні «Балканські дослідження», що включають авторські роботи й документальні матеріали. У них розглядається процеси внутрішнього розвитку балканських народів, які були основою для національно-визвольних рухів, розкриваються місце й роль Балкан у зовнішній політиці європейських урядів наприкінці XVIII -на початку XIX ст. У статтях І.С. Достяна, В.М. Віноградова, О.Л. Нарочницького й інших авторів розглядаються дипломатична та військова боротьба Росії за надання внутрішньої автономії Дунайським князівствам, Сербії, розкриваються форми прояву російсько-балканських зв'язків [3]. В останнє десятиліття існування Радянського Союзу було видано ряд колективних праць, у яких був даний комплексний аналіз зовнішньої політики європейських країн на Балканському півострові. Значна увага приділялася висвітленню кризи Османської імперії, піднесенню визвольного руху ватіканських народів, а також ролі Росії в процесі утворення незалежних держав та автономій на Балканах [57, 58, 59, 103]. Проблема боротьби російської дипломатії за відміну обмежувальних статей Паризького трактату 1856 р. розглянуто Л.І. Нарочницькою. Автор ретельно досліджує переговори Росії з Францією та Пруссією стосовно відміни нейтралізації Чорного моря у 1866-1870 рр. [72]. Серед робіт російських істориків 1990 — початку 2000-х рр. треба відзначити дослідження В.М. Виноградова, В.М. Хевроліної, Л.М. Ніжинського, А.В. Ігнатьєва, О.Б. Широкорада та Л.Г. Захарової в яких переглянуто деякі усталені факти щодо місця балканської проблеми в зовнішній політиці Російської і Британської імперій [8, 9, 10, 11, 12, 13, 37, 38, 104, 105, 106, 111]. На особливу увагу заслуговує колективна монографія «Історія зовнішньої політики Росії. Друга половина XIX ст.» під редакцією М. Хевроліної. Автори, залучаючи новий архівний матеріал, розглядають зовнішню політику Росії як систему взаємозалежних дій і процесів, розкриваючи вплив економіки й внутрішньої політики на зовнішню політику царського уряду [43]. Проблемі режиму Чорноморських проток присвячене колективне монографічне дослідження під редакцією Л.М. Нежинського й А.В. Ігнатьєва. Значення режиму обумовлюється геостратегічним положенням Росії, потребами її торгівлі, та оборони її Чорноморських території. Тому, автори розглядають цю проблему як складову Східного питання і вказують на її особливе місце у зовнішній політиці Росії [80]. У своєму дослідженні, розрахованому на широке коло читачів, О.Б. Широкорад викладає історію військового, економічного і політичного аспектів конфлікту Британської та Російської імперій [111]. Л.Г. Захарова у своїх статтях, залучаючи нові джерела (важливі секретні повідомлення й записки самих довірених й впливових російських дипломатів, кореспонденцію з представниками царської родини), а також аналізуючи позначки Олександра II на цих документах, робить висновок, що Олександр II іноді проводив паралельно з О.М. Горчаковим окрему зовнішньополітичну лінію [37, 38]. Сучасні історики РФ досліджують російсько-британські відносини другої половини XIX ст. переважно у рамках концептуальних узагальнюючих робіт з історії зовнішньої політики Росії. Також збільшилася кількість біографічних досліджень [1, 2, 12, 13, 37, 38, 28, 46]. Таким чином, аналізуючи російську історіографію з проблеми, що досліджується, слід зазначити: питання, пов'язані з вивченням британо-російських протиріч на Балканському півострові розглянуті явно недостатньо. Характеризуючи британську історіографію, присвячену дослідженню зовнішньої політики Великобританії та Росії можна стверджувати, що вона налічує значну кількість робіт. В британській історіографії проблеми, що досліджується, можна виділити чотири основних періоди. Перший охоплює проміжок часу від останньої третини XIX ст. до закінчення Першої світової війни, коли кожна з публікацій у тій чи іншій мірі віддзеркалювала лише офіційне ставлення британського уряду до відносин з Російською імперією. Другий період тривав протягом 20-60-х рр. XX ст. Саме в цей час у британській історичній науці почалася боротьба прибічників різних напрямків, які почали дискусію про принципи та методи зовнішньої політики Великобританії. Характерною рисою третього періоду (70-80 рр. XX ст.) було подальше продовження дискусії між представниками різних напрямків, а також використання ними при написанні своїх робіт не лише західних документальних джерел, але й документальних матеріалів з радянських архівів. З 90-х рр. XX ст. розпочався четвертий період, головною ознакою якого є залучення британськими істориками нових документальних матеріалів з російських архівів та перегляд ними деяких усталених фактів. В британській історіографії досліджуваного питання можна відзначити три головних напрямки - консервативний або апологетичний, ліберальний та радикальний. Представники консервативного напрямку не мають єдиного погляду на сутність і походження Східного питання. Повне невтручання у справи Османської імперії наприкінці XVIII - першій третини XIX ст., поступова зміна цієї політики у зв'язку з агресивністю царського уряду, послідовний захист інтересів Порти, боротьба за створення «справедливого» режиму Чорноморських проток - так зображується представниками цього напрямку зовнішньополітична лінія Великобританії на Близькому Сході. Представники апологетичного напрямку (М.С. Андерсон, С. Бакстон, М. Берроуз, П. Хопкірк) підтримують версію про «російську загрозу Індії», тезу про Великобританію - «захисницю» Османської імперії, про намагання Росії у XIX ст. захопити Стамбул і Чорноморські протоки, а також провести територіальний розподіл Оттоманської держави. В оцінці позиції Росії всі прихильники консервативного напрямку виходять із того положення, що царат протягом усього XIX ст. прагнув до розділу «спадщини хворої людини» -Османської імперії. Основа їхньої концепції протиставлення «охоронної» й «миролюбної» політики Англії на Близькому Сході загарбницькій політиці Росії. Крім того, британо-російські протиріччя розглядалися ними у контексті боротьби Заходу та Сходу, причини якої історики цього напрямку бачили у політичних, економічних та культурних розбіжностях між Росією та країнами Західної Європи. [107, 112, 113, 114, 115]. Автори більшості книг, що видавалися в XIX ст. в Англії на теми про світову політику мали описовий характер, оскільки доступу в архіви історики не одержували. Мало хто замислювався над питанням про зв'язки зовнішньої й внутрішньої політики або над проблемами економічного суперництва між державами. Одним з небагатьох прикладів серйозного дослідження, у якому робилася спроба подивитися на політику під іншим кутом зору, можна вважати двотомний трактат С Бакстона «Фінанси й політика 1789-1885» [114, 115]. В 1895 р. з'являється книга М. Берроуза «Історія зовнішньої політики Великобританії» - одна з перших спроб створення узагальнюючого нарису. Автор не обмежується побіжним оглядом, а веде систематичний виклад історії зовнішньої політики XVIII - другої половини XIX ст., з докладним трактуванням «морських» сюжетів, однак і в його роботі простежується певна тенденційність - притаманна консервативним історикам. Резюмуючи всі положення які раніше фігурували у політиків і публіцистів, він стверджував що у Європі Англія незмінно захищала інтереси найслабших країн від загрози підпорядкування найсильнішим [113]. У роботах П. Хопкірка та М.С. Андерсона досить докладно показане протистояння Росії й Великобританії в Азії. Але при цьому Росія постійно обвинувачується у віроломстві й підступництві, а дії британських політиків і військових виправдовуються дотриманням національних інтересів і захистом азіатських народів від російської агресії [107, 112]. Інший характер мають дослідження британських істориків ліберального напрямку (Р. Маует, Дж. Гуч, Ф. Геделла, А. Уорд, Г. Темперлі, А. Тейлор, У. Мосс). Трактуючи в цілому зовнішню політику Росії так само, як й їхні консервативні колеги, ліберали не впадають, однак, у крайній суб'єктивізм, уникають грубої тенденційності, не заперечують економічних і політичних інтересів Англії на Близькому Сході і її прагнення, відстояти ці інтереси будь-якими способами. Крім того, їхньою улюбленою темою є «реформаторська» діяльність Великобританії в Османській імперії. Вони намагаються довести, що лише завдяки Великобританії - натхненниці внутрішніх перетворень - Оттоманська держава зберегла життєздатність [99, 100, 116, 118, 119, 120, 121, 123, 125, 126, 127]. 20-3 0-ті рр. XX ст. були періодом нових потрясінь у сфері міжнародного життя, тому інтерес британської громадськості до історії зовнішньої політики аж ніяк не зменшився. У першу чергу читачів хвилювали питання, пов'язані з Першою світовою війною. Однак і книги по історії дипломатії XVIII-XIX ст. користувалися великим попитом. Так, великою плідністю відрізнявся Р. Маует. У 1923 р. вийшла його книга «Історія європейської дипломатії 1815-1914 рр.». В 1927 р. Р. Маует уже довів виклад історії міжнародних відносин до 1925 р. Його книга мала науково-популярний і узогальнюючий характер із залученням незначної джерельної бази [121]. Российско-британські відносини другої половини XIX ст. описані в дослідженні Ф. Геделла, присвяченому діяльності видатних британських політиків Г. Пальмерстона й У. Гладстона, що мали різні погляди на взаємини Британії та Росії [116]. У 1922-1923 рр. за редакцією Дж. Гуча й А. Уорда вийшла у світ «Кембриджська історія британської зовнішньої політики» у трьох томах [125, 126,127]. У роботі охоплений період з 80-х років XVIII століття до завершення першої світової війни. Для свого часу тритомник представляв чимале досягнення. Це була велика, ретельно виконана зведена робота, у якій ураховувалися майже всі проблеми порушені англійськими істориками попередніх поколінь в області вивчення зовнішньої політики Великобританії з кінця XVIII ст. Автори переглянули велику кількість «синіх книг», мемуари та біографії політиків і дипломатів, заглянули в їхні особисті архіви, по періоду до 1870 року були використані й деякі матеріали архіву Форин оффісу. В окремих випадках залучалися важливі іноземні джерела. Автори кембриджського тритомнику захоплюються розповіддю про дипломатичні демарші й переговори, залишаючи в тіні багато важливих питань планування зовнішньополітичної лінії, експансіоністських цілей промисловців, фінансистів і колоніальних угруповань. Відомим представником ліберальної школи був Г. Темперлі. В 1936 р. вийшов перший том задуманої їм великої монографії «Англія та Близький Схід. Крим». У цій роботі зроблена спроба простежити головні етапи історії боротьби за турецьку спадщину протягом першої половини XIX ст., включаючи боротьбу великих держав у Східній війні. Дослідження засноване на першокласних архівних матеріалах. Перші розділи книги описують англійську близькосхідну і средиземноморську політику першої третини XX ст. Досить чітко викладено питання про «Святі місця». Але, у свою чергу, Г. Темперлі майже повністю заперечував загарбницькі наміри правлячих кіл Англії, що поступово підбиралися до багатств і земель ними ж «опікуваної» Османської імперії. Г. Пальмерстон зображується як рятівник Порти від Мухаммеда Алі й від «російської загрози». На його думку, Великобританія сприяла прогресивному розвитку народів Близького Сходу [124]. Одним з найвпливовіших представників ліберального напрямку був А.Дж.П. Тейлор. Як історик він сформувався в 30-ті рр. XX ст., багато працюючи у книгосховищах й архівах країн Центральної Європи. Вже перші книги А.Дж.П. Тейлора свідчили про ерудицію автора, прагнення оригінально трактувати здавалося б уже вирішені питання. Такою, наприклад, є його робота «Габсбурзька монархія 1809-1918» видана в 1941 р. У цій роботі найбільша увага приділялася політичним подіям і відносинам Австрії й Австро-Угорщини із сусідніми державами [100]. Розквіт наукової діяльності А.Дж.П. Тейлора почався в післявоєнний період, коли одна за одною почали публікуватися його монографії й узагальнюючі твори «Боротьба за панування в Європі 1848-1918 рр.», «Бісмарк» та ін. Блискучий стиль, нещадна іронія, гострі характеристики «діючих осіб», а головне - прагнення до парадоксів, багато з яких приголомшують читача - все це, поряд із суспільною діяльністю, досить активною участю в русі за розрядження міжнародної напруженості, створило А.Дж.П. Тейлору зовсім виняткову популярність [99, 123]. В монографії А.Дж.П. Тейлора «Боротьба за панування в Європі 1848—1918 рр.» досліджується зовнішня політика великих держав другої половини XIX - початку XX ст. з використанням документів з архівів Лондона, Парижа, Відня, а також мемуарної літератури та інших джерел. Автор пояснював хід подій на міжнародній арені теорією «рівноваги сил» у Європі. Інший представник ліберального напрямку У. Мосс у своїй праці «Встановлення та крах Кримської системи» розкриває основні причини розхитування Паризького миру 1856 р. і розвалу Кримської системи. Автор широко використав у ній ряд матеріалів британських архівів, парламентські виступи й англійську пресу [118, 119, 120]. До радикального напрямку британської історіографії належать роботи С Уолпола і Р. Сетон-Уотсона. Ці вчені наголошували на той факт, що політика Великобританії на Сході мала колоніальний характер і була помилковою. Прибічники радикального напрямку також стверджували, що Лондон повинен був підтримати національно-визвольну боротьбу балканських народів, а не перешкоджати розпаду Оттоманської держави. Радикальні британські історики також відзначали, що політика Росії не загрожувала геополітичним інтересам Великобританії [102, 122]. У 1882 р. в Англії була видана невелика книга історика Є. Уолпола, що містила загальний нарис зовнішньої політики країни. Вона була перекладена російською мовою і видана у Санкт-Петербурзі у 1885 р. У роботі С. Уолпола найбільший інтерес представляє глава «Політика Англії стосовно Росії». Критикуючи своїх співвітчизників у незнанні елементарних географічних істин, він спростовував твердження консервативних істориків «про російську загрозу Індії». Автор брався захищати «наступальний рух Росії» до проток, тому що «усякий великий народ прагне до свого природного виходу - до моря». Англія перешкоджала цьому руху. Під приводом підтримки балансу сил вона домагалася ослаблення Росії. С. Уолпол ставив під питання доцільність такого курсу. У його книзі ми знаходимо дуже важливе спостереження -традиційна політика Британії на сході Європи з 20-х років XIX століття полягала в тому, щоб народи, що виривалися з під ярма Туреччини, не могли утворити єдині життєздатні держави [102]. В 1937 р. з'явилася фундаментальна праця Р. Сетон-Уотсона «Британія в Європі». У якій мова йшла про великий огляд британської політики стосовно своїх суперників на материку - Франції й Росії. Головну увагу автор приділяв періоду з 1815 по 1874 рр. Робота з такими широкими хронологічними рамками не могла бути заснована на великій кількості архівних матеріалів, однак опубліковані документи, парламентські звіти, мемуари й монографії склали її досить солідну основу. Р. Сетон-Уотсон на відміну від багатьох ліберальних істориків визнавав, що союзи й угоди, на які йшла Англія, не мали нічого загального з якими-небудь ідейними й моральними міркуваннями. Так, він одним із перших досить критично поставився до політики західних держав 40-50-х років на Близькому Сході [122]. Отже, аналізуючи британську історіографію необхідно відзначити головне: всі її представники, які розглядали процес розвитку зовнішньої політики Великобританії та Росії, намагалися збільшити роль Лондонського кабінету у відновленні миру в Південно-Східній Європі. У вітчизняній історіографії, останнім часом, приділяється багато уваги дослідженню історії міжнародних відносин. З'явилися роботи присвячені зовнішній політиці європейських держав під час загострення Східного питання на Балканах, а також боротьбі Британії та Франції за сфери впливу у Єгипті [20, 84, 22]. Таким чином, історіографічний огляд літератури дозволяє зробити висновок про те, що як вітчизняними, так і закордонними авторами протягом кінця XIX - початку XXI ст. освітлене досить широке коло питань, пов'язаних з розвитком російсько-британських зовнішньополітичних відносин у досліджуваний період. Практично немає робіт, що узагальнюють всі аспекти, досліджуваної нами проблеми. Крім того, для значної частини як радянських, так і закордонних дослідників на різних етапах була характерна ідеологізация тих або інших аспектів досліджуваної проблеми, тому їхні оцінки вимагають перегляду. Аналіз історіографії та джерельної бази свідчить, що, незважаючи на існування значної кількості праць, присвячених міжнародній політиці європейських країн, російсько-британські відносини у 1856-1871 рр. майже не висвітлені. В українській історіографії означена проблема практично не вивчалася, що, у свою чергу, робить необхідним її подальше дослідження. РОЗДІЛ 2 СТАНОВЛЕННЯ РОСІИСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1553-1856 PP. Багата історія російсько-британських відносин нараховує вже декілька століть: у 2008 р. виповнилося 455 років з часу встановлення дипломатичних відносин між Росією і Великобританією. Так, у 1553 р. корабель англійського «Товариства купців-шукачів країн, держав і володінь, невідомих і досі не відвіданих морським шляхом», намагаючись віднайти північний шлях до Індії, пристав до гирла Північної Двіни. Російський цар Іван IV запросив англійців до стольного граду - Москви, де їхньому капітану Річарду Ченслеру була вручена грамота — послання королю Едуарду VI. Іван IV правильно оцінив перспективи дружніх дипломатичних і торгових відносин Росії з Англією. Сучасники навіть називали його «англійським царем». Відносини між двома країнами довгий час зводилися в основному до торгівлі. Зацікавленість Англії у торгівлі з Росією була досить значною. Уже у 1555 р. у Лондоні була створена компанія, що отримала від парламенту монополію на торгівлю з Росією («Moscow Company»). У тому ж році Р. Ченслер знову прибув до Москви з двома агентами торгової компанії. Після офіційного прийому він провів переговори з І.М. Вісковатим (першим із відомих нам керівників Посольського приказу). Росія в умовах фактичної блокади її західних кордонів у той час готувалася до Лівонської війни. Тому прямі торговельні зв'язки з Англією були для неї дуже важливими. Цим пояснюється надання Іваном IV Московській компанії права на безмитну торгівлю, яке зберігалося за нею з деякими перервами до 1646 р. Торгівля з Росією мала велике значення для Англії не лише через значні прибутки, які вона приносила купцям Московської компанії, але, головним чином, внаслідок того, що вона давала їй матеріали (щогловий ліс, прядиво, льон, дьоготь), необхідні для оснащення морського флоту - основи її військової і торгової могутності. Відомо, що завдяки отриманим з Росії товарам Англія змогла побудувати флот, який зруйнував іспанську «Непереможну армаду». На цю обставину вказувала сама Московська компанія в одному зі своїх листів до королеви [57, 12]. Протягом усього XVII ст. торговельні зв'язки між Росією і Англією розвивалися досить активно, а тому Англія майже безперервно тримала у Москві свого резидента, який захищав інтереси її купців. Разом з тим, уже з 20-х рр. XVII ст. посилюються скарги російських торгових людей на їхнє розорення від безмитної англійської торгівлі, яка набула значних розмірів [57, 9]. У 1649 р., зважаючи на постійні скарги московських купців, що зазнавали збитків від іноземної, у тому числі англійської, конкуренції, та скориставшись вдалим приводом - стратою в Англії короля Карла І, російський уряд скасував усі привілеї, якими користувалися англійці в Росії. 1 червня 1649 р. був виданий указ «Про вислання англійських купців з Росії і приїзд їх лише до Архангельська, за їхні значні несправедливі і шкідливі для торгівлі російської вчинки, особливо за вчинене в Англії вбивство короля Карла І» [57, 10]. З того часу купці Московської компанії були позбавлені своїх виключних привілеїв, відновлення яких стало предметом клопотань англійського уряду і посольств, які він направляв до Росії. Таким чином, завдяки торгівлі з Англією Росія поступово втягувалася у сферу її політики. Значно пожвавилися російсько-англійські відносини у XVIII ст., початок якого ознаменувався для Росії Північною війною (1700-1721 рр.). Вони розвивалися у тісній взаємозалежності з загальною міжнародною обстановкою в Європі, що на початку XVIII ст. виявилась досить сприятливою для боротьби Росії за повернення земель на Балтійському узбережжі, захоплених шведами на початку XVII ст. Провідні західноєвропейські держави, у тому числі Англія, були зайняті підготовкою до війни за іспанську спадщину, що виключало можливість їх активного збройного втручання у боротьбу на Балтиці. З іншого боку, швидкий ріст у XVII ст. військової могутності Швеції, її загарбання на Балтійському узбережжі викликали невдоволення і занепокоєння прибалтійських держав (Данії, Польщі, Бранденбурга), що стали потенційними союзниками Росії. У перші роки війни за іспанську спадщину для Англії виявилася зручною та обставина, що Швеція, яка могла стати союзницею Франції, була зв'язана війною на сході Європи. Тому англійський уряд у 1704-1708 рр. категорично відмовлявся взяти на себе посередництво у примиренні Росії і Швеції, про яке наполегливо порушував питання Петро І. Полтавська перемога разом з корінним переломом у співвідношенні сил між Росією і Швецією, внесла такі ж кардинальні зміни і у російсько-англійські відносини. Саме після Полтавської битви і закінчення війни за іспанську спадщину відбулося різке посилення антиросійських настроїв серед англійських правлячих кіл, що виступили під лозунгом збереження рівноваги сил на Балтійському морі. Дипломатична боротьба між Росією і Англією особливо загострилася у 1716-1720 рр., коли британський уряд намагався створити спрямований проти Росії блок у складі майже всіх європейських держав й Османської імперії. Поряд з дипломатичними Англія використовувала і військові засоби тиску на Росію. Так, її флот тричі (у 1719, 1720, 1721 рр.) заходив у Балтійське море [57, 271]. У свою чергу, Петро І у відповідь на загрозу прямого виступу Великобританії на чолі антиросійської коаліції уклав договір з Францією, зав'язав відносини з ворожою Великобританії Іспанією і розпочав переговори з Карлом XII на Аландських островах. Чутки про укладення російсько-франко-іспанського союзу, спрямованого проти Великобританії, змусили уряд останньої зайняти більш стриману позицію щодо Росії. На момент завершення Північної війни дипломатичні відносини між Росією і Великобританією було розірвано. Британський представник був відкликаний з Санкт-Петербурга, а російський резидент - з Лондона. Спроби британського уряду відновити дипломатичні відносини в останні роки правління Петра І не увінчалися успіхом. Вони були відновлені лише у 1730 р. за часів правління Анни Іоанівни. У середині 40-х рр. XVIII ст. спостерігалося певне зближення Росії з Великобританією. Його причиною було загострення британо-французьких відносин. У війні за австрійську спадщину, що йшла між Австрією й Великобританією, з одного боку, і Францією та Прусією — з іншого, Росія підтримала британо-австрійський союз. У 1747 р. Великобританія і Росія підписали «субсидну конвенцію», що зобов'язувала уряд останньої за відповідну грошову субсидію виставити армійський корпус для захисту ганноверських володінь британського королівського дому [39, 354]. Поява російських військ на Рейні на допомогу Великобританії прискорила укладення Аахенського миру 1748 р., що завершив війну за австрійську спадщину. У 1755 р. російський канцлер Бестужев-Рюмін і британський посол Вільямс підписали нову «субсидну конвенцію». Згідно з її умовами Росія зобов'язувалася за 500 тис. фунтів одноразової і 100 тис. фунтів щорічної субсидії виставити проти ворогів Великобританії на континенті 80-тисячну армію [39, 332]. Підписуючи цю конвенцію, російський дипломат виходив з розрахунку, що вона могла бути спрямована лише проти Прусії. Однак у 1756 р. політична обстановка в Європі різко змінилася, у зв'язку з чим значно погіршилися російсько-британські відносини. Війна, що розпочалася між Великобританією і Францією, спонукала британський уряд укласти Уайтхольський договір з Пруссією, щоб гарантувати собі допомогу з боку останньої. Сент-Джеймський двір розраховував, що Росія, пов'язана з ним «субсидною конвенцією», приєднається до цього договору. Однак, побоюючись надмірного посилення Прусії, російський уряд підтримав австро-французький союз. Таким чином, «субсидна конвенція» 1755 р. з Великобританією не була реалізована, хоча і дипломатичні відносини з нею не було розірвано, оскільки обидві сторони були зацікавлені у збереженні торгівельних відносин. З приходом до влади Петра III різко змінився зовнішньополітичний курс Росії: з Пруссією було підписано не лише мир, а й союз. На короткий період правління Петра III російсько-британські відносини нормалізувалися. У 60-70-х pp. XVIII ст. Росію і Великобританію пов'язували спільні інтереси щодо Польщі: обидві держави були зацікавлені у збереженні політичної слабкості Речі Посполитої. Крім того, їх з'єднували і більш широкі політичні міркування: боротьба зі спільним противником — Францією. У ході ж війни американських колоній за незалежність британо-російські відносини значно загострилися у зв'язку з тим, що 28 лютого 1780 р. Росія виступила з відомою декларацією про морський збройний нейтралітет. Цей акт проголошував право нейтральних країн захищати зброєю своє судноплавство, уточнював поняття військової контрабанди, блокади і т.д. Принципи збройного нейтралітету викликали жорстку критику з боку Великобританії, проти якої вони і були спрямовані. Ще більшої шкоди зазнали російсько-британські відносини у період Східної кризи 1791 р., коли обидві держави були за крок від війни. «Володарка морів» підштовхувала Османську імперію до війни з Росією. Підписання ж досить поміркованого Ясського миру 1791 р. не влаштовувало британський уряд на чолі з Піттом молодшим. Великобританія була готова до оголошення війни Росії, а її флот — до відплиття у Балтійське море. Однак, російська дипломатія, спираючись на зацікавленість торгово-промислових кіл Великобританії у збереженні миру з Росією та заручившись підтримкою лідера британської опозиції Фокса, змогла відвернути розрив дипломатичних відносин [45, 115]. Початок Великої французької революції порушив стару європейську рівновагу. Боротьба з Францією постала у центрі всіх міжнародних подій і змогла на певний час зблизити Росію і Великобританію. На початку 1793 р. обидві країни приєдналися до І антифранцузької коаліції, а у 1798 р. - стали головними організаторами II коаліції. Та основні протиріччя між союзниками залишилися невирішеними. У вересні 1800 р. Великобританія, що однаково намагалася витіснити з Середземного моря як Францію, так і Росію, захопила о. Мальту, після чого Павло І розірвав союзні і дипломатичні відносини з Лондоном і взявся за організацію проти «володарки морів» нової Ліги збройного нейтралітету. Крім того, не дивлячись на участь у її коаліції, Росія переорієнтувалася на союз з наполеонівською Францією і навіть була готова надати Бонапарту збройну підтримку, наприклад, у його планах нанесення удару по Індії - головній британській колонії. Із Східного Середземномор'я конфлікт перемістився у Балтійське море, де Російська імперія підтримала Данію і Швецію, що протистояли росту британської могутності на Балтиці. Загалом подальший розвиток зовнішньополітичної лінії, наміченої Павлом І, неминуче призвів би до збройного зіткнення з Великобританією. Тож першим зовнішньополітичним актом Олександра І стало відновлення відносин з Великобританією [32, 35]. 5 червня 1801 р. була підписана російсько-британська морська конвенція. Вона носила компромісний характер: Росія відмовлялася від боротьби за право нейтральних держав вести торгівлю з воюючими, не рахуючись з блокадою узбережжя, а Британія, у свою чергу, відмовлялася від намірів залучити Росію до боротьби з Францією. У цей період спостерігається зіткнення російсько-британських інтересів в Ірані. Англійські дипломатичні агенти наприкінці XVIII ст. не раз приїдзжали в Іран, намагаючись втягти його в політику свого уряду. Іранський ринок вабив до себе англійський капітал, а крім того, Іран займав важливе стратегічне положення на кордоні Росії, Порти й на підступах до Індії й Середньої Азії. У 1800 р. Ост-Індська компанія послала в Тегеран капітана Джона Малькольма, який уклав у січні 1801 р. політичний і торгівельний договори з Іраном. Договори ці передбачали союз Ірану з Англією проти Афганістану у випадку нападу афганців на Індію й зобов'язання шаха не пропускати через свою територію до кордонів Індії війська якої-небудь європейської держави. Замість цього була обіцяна допомога зброєю й грішми з боку Ост-Індської компанії. Англійським купцям дозволявся вільний ввіз в Іран сукна, металевих виробів й надавалося право на поселення в іранських портах. Прагнучи перетворити Іран у знаряддя своєї політики, Ост-Індська компанія навмисне перебільшувала реальну можливість французького або російського вторгнення в Індію й залякувала шаха такою перспективою. Фатх Шах вирішив використати зближення з Англією для здійснення своїх завойовницьких планів. Після приєднання до Росії Грузії й ряду азербайджанських ханств він у 1804 р. напав на Закавказзя й почав війну з Росією. Новий шахський посланець був відправлений до Ост-Індської компанії з проханням надати зброю. Війна затяглася майже, на дев'ять років. Війна почалася невдало для Ірану, а Ост-Індська компанія не квапилася виконувати свої обіцянки. Олександр І в 1805 р. уклав союз із Англією й з Австрією проти наполеонівської імперії. Одночасно царський уряд продовжував політику приєднання до Росії азербайджанських ханств. Розгром російської армії під Фрідландом і підписання Тильзитського миру 1807 р. між Росією і Францією, який передбачав спільні дії двох держав проти всякої ворожої їм третьої європейської держави і приєднання Росії до континентальної блокади, призвели до розриву російсько-британських відносин і війни між недавніми союзниками і традиційними торговими партнерами. Війна проявилася у зіткненнях на морі, що, однак, не доходили до кровопролитних боїв. Так, британці блокували ескадру Д.Н. Сенявіна у Лісабоні. Також британський флот підтримав дії шведів на Балтійському морі під час російсько-шведської війни 1808-1809 рр. Та вже у вересні 1811 р. Великобританія, яка опинилася у стані майже повної міжнародної ізоляції, за посередництва іспанського посла Ф. Зеа Бермудеса звернулася до Олександра І з пропозицією «відновити колишні дружні відносини» і об'єднатися для спільної боротьби з Наполеоном [32, 84]. 6 липня 1812 р. у Стокгольмі було підписано британо-російський договір про мир і дружбу. У серпні сторони обмінялися ратифікаційними грамотами. Союз двох держав поклав початок утворенню нової шостої антифранцузької коаліції у ході Вітчизняної війни 1812 р. Але у цей період, досить активна дипломатична діяльність Британії в Ірані, спрямована проти Росії, не припинялася. У 1810 р. в Іран від Ост-Індської компанії прибула нова місія Дж. Малькольма з військовими інструкторами, зброєю й багатими подарунками. Іранський уряд боявся англійського вторгнення з Індії й намагався всіляко догодити Англії. Англійські інструктори давали поради шаху і спадкоємцю престола, який командував армією, Аббасу Мірзі, як краще вести війну з Росією, намагаючись не допустити встановлення з нею миру. До 1812 р. з Індії в Іран англійці доставили 50 знарядь й 12 тисяч рушниць [38, 87]. 14 березня 1812 р. був підписаний англо-іранський союзний договір, по якому Англія зобов'язувалася виплачувати Ірану щорічну субсидію в 200 тис. томанів, бути посередником у випадку війни Ірану з іншою державою й навчити іранську армію військовому мистецтву. Шах, у свою чергу, обіцяв не пропускати війська європейських держав на свою територію. Підписання у травні 1812 р. Бухарестського миру з Туреччиною й підписання англо-російського союзного Договору 18 липня 1812 р. значно посилило положення Росії. Незважаючи на це, шах й Аббас Мірза не бажали встановлення миру, вони сподівалися на підтримку Англії й на ослаблення Росії в результаті війни з наполеонівською імперією. Британська дипломатія вела в Ірані подвійну гру: Англія стала союзником Росії проти наполеонівської імперії, але зберігала в силі й договір з Іраном про надання йому підтримки проти Росії шляхом посередництва й допомоги грішми, інструкторами й зброєю. Однак уже в жовтні 1812 р. іранська армія була розбита російськими військами біля Асландуза, і ситуація докорінно змінилася. 24 жовтня 1813 р. був підписаний Гулістанський мирний договір, за яким Іран відмовлявся від зазіхань на Грузію, Дагестан і ряд азербайджанських ханств. За Росією закріплювалося виключне право мати військовий флот на Каспійському морі, а також російські купці отримали певні торгівельні пільги в Ірані. Після Гулістанського миру англо-російські торговельні й політичні протиріччя в Ірані ще більше загострилися. В 1814 р. англійський уряд уклав новий союзний договір з Іраном проти Росії й Афганістану з умовою виплати щорічної англійської субсидії, навчання іранської армії англійськими офіцерами й постачання її англійськими пушками й сукном для обмундирування. Англія зобов'язувалася допомогти Ірану домогтися перегляду Гулістанського договору, обіцяла не втручатися в ірано-афганські конфлікти й у внутрішні справи Ірану. Таким чином російсько-британське протистояння у цьому регіоні продовжилося. У вересні 1815 р. Росія, Австрія і Пруссія підписали договір, що отримав назву «Священний союз», у якому йшлося про взаємодопомогу всіх християнських государів, і до якого поступово приєдналися всі континентальні монархи, крім папи римського й турецького султана. Що стосується парламентарної Англії, то вона допомагала Священному союзу з першого моменту його існування, хоча англійського підпису й не було на самому акті про Священний союз. Але вже на початку 20-х рр. XIX ст. виявилося, що Британія не у всім і не до кінця хоче йти за Священним союзом. Після розгрому Наполеона і встановлення віденської системи міжнародних відносин провідна роль у вирішенні більшості європейських питань належала Великобританії і Росії. Однак інтереси держав-переможниць були дуже суперечливими. Росія протистояла британським домаганням панівної ролі на континенті. Британську дипломатію також турбувало укріплення позицій Росії в Європі. Наприкінці грудня 1818 р. статс-секретар Міністерства закордонних справ Росії І.А. Каподістрія подав царю записку «Про завдання російського міністерства після наради в Аахені», у якій підкреслював, що Великобританія продовжує залишатися найбільш сильним і небезпечним суперником Росії, оскільки «...претендує на абсолютне панування на морі й у торгових відносинах обох півкуль» [32, 157]. Особливо загострилося британо-російське суперництво під час Східної кризи 20-х рр. XIX ст., коли між Великобританією і Росією розгорілася боротьба за лідерство у врегулюванні греко-турецького конфлікту. Події на Балканах дуже непокоїли Лондонський кабінет, оскільки загрожували політиці збереження статус-кво в Османській імперії і відбувалися у небезпечному сусідстві з Іонічними островами, де вже давно визрівало невдоволення колоніальними методами управління Великобританії. Головне завдання британської дипломатії полягало у тому, щоб будь-якими засобами відвернути російсько-турецьку війну і перехопити у Росії ініціативу у врегулюванні конфлікту на Балканах. Російський уряд, у свою чергу, намагався взяти під свій політичний контроль цей стратегічно важливий регіон Європи. 23 березня 1826 р. у Санкт-Петербурзі було підписано британо-російський протокол з грецького питання. У ньому знайшли відображення інтереси кожної сторони: Росія погоджувалася на британське посередництво у греко-турецьких переговорах, а § 3 документу дозволяв здійснити «спільний чи односторонній» вплив на Оттоманську державу у випадку відмови султана від посередництва. Великобританія стала союзником Росії, але продовжувала вести свою подвійну гру виступаючи проти Росії в Ірані. Правляча феодальна верхівка Ірану не бажала відмовлятися від своїх завойовницьких задумів у відношенні Закавказзя й в 20-х роках стала готуватися до нової війни з Росією. Чимале значення при цьому мали англійські підбурювання й обіцянки «допомоги» з її боку. Війна почалася несподіваним нападом іранських військ на Закавказзя, але потім армія Аббаса Мірзи зазнала повної поразки, і вже в 1827 р. за підтримкою місцевого населення російські війська захопили Єреванську фортецю. Англійський міністр закордонних справ Каннинг запропонував Миколі І посередництво Англії, але цар через свого посла в Лондоні князя Лівена відповів, що «справи перські стосуються винятково інтересів Росії». Англійська місія в Ірані давала шахові поради не йти на поступки Росії й зверталася із пропозицією про посередництво до російського головнокомандуючого князя Паскевича. Щоб забезпечити успішне ведення переговорів, І.Ф. Паскевич зайняв Тавриз, де перебували арсенали, артилерія іранської армії й сім'ї багатьох вищих сановників. Однак війна Росії з Туреччиною, яка почалася в 1828 р., і втручання англійського посланника Дж. Макдональда ускладнювали становище. Переговори велися в Туркманчає і завершилися підписанням І.Ф. Паскевичем й Аббас Мирзою мирного договору на умовах переходу до Росії Єревана й Нахічевані, сплати Іраном 20 мільйонів рублів контрибуції, половина якої була внесена до підписання договору. По тому же договору російським підданим надавався привілей консульської юрисдикції, розмір іранських мит установлювався в 5 % вартості товару й підтверджувалася заборона Ірану мати військові кораблі на Каспійському морі. Царський уряд обіцяв визнати Аббаса Мірзу спадкоємцем престолу. Після Туркманчайского договору британський посланник умовив іранський уряд погодитися за 250 тис. томанів на скасування тих статей англо-іранського договору 1814 р., якими Англія зобов'язувалася бути посередником у прикордонних суперечках між Іраном і Росією й надавати йому допомогу у війні з Росією. Боротьба за вплив в Ірані й надалі продовжувалася між Росією й Англією. Погодженість дипломатичних дій Англії й Росії давала впевненість, що якщо Англія й не виступить на стороні Росії, то вона не буде й противитися російському просуванню. Царський уряд вирішив довершити справу звільнення Греції шляхом війни проти Туреччини. Ця війна мала на меті забезпечення для Росії свободи торгівлі через протоки й зміцнення її впливу на Балканах і Закавказзі. По закінченню російсько-турецької війни 1828-1829 рр. був підписаний Адріанопольський договір за яким Порта втратила чорноморський берег від устя Кубані до пристані Св. Миколая й частину Ахалцихського пашалику. Також до Російської імперії відходили острови в дельті Дунаю, південний рукав устя ріки ст