Школи України в окупації (ID:352354)

ВСТУП Епохальною подією в історії українського народу стала Друга світова війна, що змусила переглянути систему попередніх цінностей, відмовитись від ілюзій минулого і навчитися жити за новими законами. Війна не тільки призвела до величезних матеріальних, людських втрат, вона вплинула на свідомість, моральний стан мільйонів людей, залишила глибокий слід у їхній пам’яті. Після війни українське суспільство, як і все радянське, стало іншим. За оцінкою О. Зубкової, це було суспільство, що вийшло із війни, а разом з ним прийшли нові механізми суспільної поведінки, зміна почуттів і настроїв людей [1, с. 14]. Проголошення незалежності України, зміни в усіх сферах суспільного життя держави значно активізували інтерес до вивчення вітчизняної історії. Головне завдання, яке повинні виконати сучасні українські історики – це подолати штампи, нашарування і стереотипи радянського типу, відмовитись від старих підходів до оцінювання подій війни, які домінували в історіографії минулих років. Сьогодні існує велика кількість різних, іноді діаметрально протилежних підходів до трактування певних моментів історії Другої світової війни. Радянська історіографія обмежувала проблему Другої світової війни переважно політичними і військовими подіями, залишаючи осторонь культурне життя на окупованих землях, а це формувало загальну уяву про характер того драматичного етапу в українській історії. Радянські історики, що досліджували культурні процеси, які відбувались на окупованій Україні, вивчали їх через призму ідеологічних стереотипів і не могли об’єктивно й неупереджено підійти до вивчення проблеми німецької освітньої політики в Україні у роки Другої світової війни. Не знайшла вона належного висвітлення і в зарубіжній історичній думці, хоч саме окупаційна політика нацистської Німеччини та її союзників у різних регіонах України була предметом окремих досліджень [2, с. 8]. У розвитку суспільства важливе значення має система освіти, що закладає підвалини формування особистості, її світогляду, системи моральних і духовних цінностей. Більше того, кваліфікація і освіта ведуть до високої продуктивності праці і, отже, впливають на матеріальні умови існування людини. У сучасних умовах розвитку духовності і національної свідомості людини постала необхідність формування нової виховної і навчальної парадигми. Для досягнення поставленої мети необхідно звернутись до історії української школи. На теперішньому етапі розвитку історичної науки, коли з’явилась можливість працювати з архівними документами, які раніше забороняли для опрацювання дослідниками, побачили світ наукові праці, присвячені різним аспектам окупаційного режиму, зокрема освітній політиці окупантів. Зокрема проблемою розвитку освіти займались такі дослідники, як М. Коваль [3; 4; 5], Б. Єржбакова [6; 7; 8], В. Косик [9; 10; 11], В.В. Ленська [12]. Тема курсової роботи: школи України в окупації. Мета курсової роботи: • виконати системний аналіз освітньої системи України в умовах окупації; • висвітлити практичний аспект функціонування шкільної системи України в період окупації. Заявлена мета передбачає виконання таких завдань: • проаналізувати окупаційний режим в історії України; • розглянути стан освітньої системи в умовах окупації; • окреслити шкільну систему в період німецької окупації (1941-1944); • виявити найпоказовіші риси трансформації предмету «Історія України» в роки окупації; • показати актуальні проблеми вчителів та дітей в період окупації. Об'єктом курсової роботи є шкільна система України в умовах окупації. Предмет курсової роботи – предмет «Історія України». Методи курсової роботи. У роботі використана комплексна методика дослідження, зокрема, порівняльні, історичні, аналітичні, структурні методи аналізу. Теоретичне значення курсової роботи визначається подальшою розробкою таких проблем, як освітня система України в умовах окупації. Практична цінність курсової роботи визначається можливістю використання його результатів під час підготовки практичних занять із історії України, а також у подальших студентських наукових дослідженнях. І РОЗДІЛ. ОСВІТНЯ СИСТЕМА УКРАЇНИ В УМОВАХ ОКУПАЦІЇ 1.1. Окупаційний режим в історії України Окупована Україна стала одним із найважливіших районів німецької колоніальної експансії. Не дивлячись на те, що головою міністерства окупованих східних територій був призначений А. Розенберг, який вважав можливим створення української держави під протекторатом Німеччини, Гітлер мало зважав на його думку. Щодо окупованих радянських територій був розроблений план «Ост» рис.1, в якому Україні відводилася роль німецької колонії. Сюди планувалося переселити до 10 мли німців, надавши їм кращі землі та адміністративні посади. Самі українці, як і всі слов'яни взагалі, розглядалися як люди «другого сорту», призначенням котрих було служіння "вищій" німецькій расі. Фашистське керівництво вважало, що українці не можуть посідати ніяких відповідальних адміністративних постів, а їх освіту слід обмежити трьома класами початкової школи. Рис.1 План «Ост» Вся територія України була розчленована окупантами на декілька частин. Львівська, Тернопільська, Станіславськая і Дрогобицька області на правах окремого дистрикту (округу) під загальною назвою «Галичина», увійшли до складу Генерал-губернаторства з центром у Кракові. Одеська, Чернівецька, Ізмаїл, а також частково Вінницька і Миколаївська області склали губернаторство "Трансністрія" і були передані під управління Румунії. Чернігівська, Харківська, Сумська області та Донбас, що розташовувалися у прифронтовій смузі, знаходилися в підпорядкуванні німецького військового командування. Решта всіх українських земель була об'єднана в рейхскомісаріат «Україна» із столицею в Рівному. Рейхскомісаром України був призначений відомий своєю крайньою жорстокістю Е. Кох. Всі керівні адміністративні посади в Україні зайняли німецькі чиновники і військові. Українці допускалися тільки до нижніх управлінських ланок. Вони могли бути бургомістрами у містах, зрозуміло під повним німецьким контролем, головами у районах, сільськими старостами. Окремо створювалася «допоміжна українська поліція», яка в основному займалася охороною громадського порядку. Будь-яка політична діяльність українців на території рейхскомісаріату була категорично заборонена. 1.2. Стан освітньої системи в умовах окупації Новоявлені колонізатори відчували, що український народ не здолати, доки він зберігає духовний потенціал, свою древню культуру. «Не сміємо дати українцям дійти до розуміння, що їхня раса є щось краще, тільки треба переконати їх у чомусь протилежному… немає сенсу говорити їм про прогрес… Якщо цього не зробимо, то допоможемо виховати майбутню опозицію проти нас.» [13]. Враховуючи расову теорію націонал-соціалізму, шкільна політика гітлерівців на тимчасово окупованій території України мала на меті фашизацію, онімечення і духовне зубожіння дітей. Німці зовсім не збирались всерйоз перейматися інтелектуальними запитами населення. Щодо морального стану населення, то тут нацистські окупаційні органи керувалися людиноненависницькими вимірами [3, с. 231]. На нараді, що відбулася 16 липня 1941 р. Рис. 5, Гітлер визначив основні принципи окупаційної політики: «Тепер перед нами стоїть завдання розчленити територію так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її» [14, с. 20]. Рис. 5. Гітлер в Україні, 1941 рік Про пріоритети шкільної політики окупаційної влади, свідчить стенограма висловлювань Гітлера у Вольфшанце (Східна Пруссія): «Якщо ми будемо навчати росіян, українців і киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас. Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання географії може бути обмежене однією фразою: «Столиця Рейху – Берлін». Математика і подібні дисципліни взагалі не потрібні» [15, с. 14]. Гітлер вважав, що «загальна освіта є розкладаючою отрутою. Тому кожен стан матиме свій рівень освіти. Широким масам рабів буде надане благодіяння бути неписьменними» [16, с. 13]. У звіті офіцерів таємної спецслужби про ситуацію в Україні чітко вказано, що головна небезпека для німецької влади полягає не у відновленні комуністичної ідеології серед населення, а у зростанні національної свідомості, яка безпосередньо пов’язана з рівнем освіти: «Масова освіта – це ризик для тоталітарних систем, бо в загальному вона готує людину до критичного думання, до реальної оцінки власного становища і характеру влади. Іншими словами вільна та необмежена освіта представляє реальну політичну небезпеку для тоталітарного режиму. Не будемо під нашим доглядом сприяти шкільному вихованню. Ми мусимо місцеве населення тримати в темноті» [17, с. 117]. ІІ РОЗДІЛ. ШКОЛИ УКРАЇНИ В РОКИ ОКУПАЦІЇ 2.1. Трансформація предмету «Історія України» в період німецької окупації (1941-1944) Навчання у школах в Україні під час окупації не припинилося, але пріоритетом для німецької влади стала початкова освіта та окремі напрямки середньої спеціальної освіти. Також було відновлено навчання у деяких вузах, проте їх спеціалізація свідчила, що німці сприяли переважно підготовці фахівців сільськогосподарського спрямування, окремих галузей промисловості та вчителів для початкових шкіл [2, с. 23; 9, с. 789]. Шкільною справою в окупованому місті займалися, як правило, відділ освіти міської управи та шкільна комісія «Просвіти» рис. 10 [15]. З перших же днів нацистської окупації вони зіткнулися з великими проблемами, адже в умовах війни кваліфікованих учителів бракувало через мобілізацію, евакуацію та просто винищення фашистами української інтелігенції. Якщо взяти дві протилежні точки української землі – Львівщину на заході та Донеччину на сході, то побачимо спільну картину. Наприклад, у Галичині восени 1941 р. було відкрито, відповідно до національного населення, українські й польські школи, причому перших майже 3 тисячі [8, с. 119], почали діяти 10 українських гімназій, з вересня 1942 р. видавався журнал «Українська школа» [7]. Рис. 10. Львівське товариство «Просвіта». 1943 р. На Донеччині ситуація склалася приблизно такою ж: з перших відносно мирних днів, коли фронт відкотився далеко на схід, активно почали відкриватися школи та спеціальні навчальні заклади. Наприклад, у Бахмутському районі 30 червня 1942 р. кінець навчального року відзначили 5 шкіл. До старших класів у цих закладах було переведено 877 учнів 1–3 класів, а з 4-х класів, які налічували 135 школярів, випущено з атестатами 113 учнів. У грудні 1942 р. у Бахмуті рис. 11 діяли вже 6 шкіл (з них 3 семирічки), в яких налічувалося 2500 дітей. Доля вчителів та учнів шкіл в окупації У часи окупації були поширені патріотичні уявлення про українську школу. В одній із маріупольських газет друкувалася навіть концепція української національної школи, в якій відзначалося, що виховання молодого покоління має бути націоналістичним, а мета його – виплекати гармонійний вольовий тип українця, здатного до активного творчого життя. У такій людині має поєднуватися воля, характер, розум. Основною рисою національного виховання є національність і за змістом, і за формою. Виховання має здійснюватися шляхом героїчної національної культури. Прагнення до героїзму (прометеївська самопожертва в ім'я нації) – провідний принцип національного виховання. У школі в усьому повинен панувати національний дух, національна культура. Зауважимо, що німецька влада не мала відношення до цих концептуальних формулювань. Як виявив сучасний дослідник П. Мазур [5, с. 2], їх продуцентами був колишній член уряду УНР М. Стасюк рис. 13, що редагував одну з маріупольських газет, та провідники українського антифашистського підпілля, яке на Донеччині очолював Є. Стахів. Всі члени маріупольського підпілля, як і М. Стасюк, були згодом знищені німцями. Фашистській владі, як і радянській, не потрібні були свідомі патріоти України. Рис. 13 Перший Генеральний Секретаріат Центральної Ради. Микола Стасюк стоїть посередині. У «Краматорській газеті» того ж часу містилися аналогічні погляди на українську шкільну справу. В одному з матеріалів краматорської районної управи за підписом В. Кириченка зазначалося, що не може бути жодних сумнівів у тім, що школа мусить бути суто українською, національною, що все навчання в ній провадитиметься тільки українською мовою, у процесі роботи дітям послідовно й невпинно має прищеплюватися любов до всього українського – до борців за визволення своєї батьківщини від більшовизму, до української літератури, мистецтва, слова і фольклору [3, с. 3]. Зрозуміло, що німецька влада не дала цим ідеям розвитку. Не для того німці прийшли в Україну, щоб відроджувати українську духовність, яку перед тим жорстко нищила інша тоталітарна влада – радянська. Аналіз легальної української преси в окупованій Східній Галичині провів В. Офіцинський, який серед багатьох аспектів дослідження зупинився на проблемах української освіти того періоду і прийшов до сумних висновків про дійсний її стан, зокрема, про те, що пріоритетний розвиток в освітній політиці окупаційного режиму отримували початкова та середня професійна освіта [7]. Отже, для німців важливою була початкова елементарна освіта для місцевого населення, а не середня і вища, оскільки їм потрібна була насамперед робоча сила. У початкових школах запроваджувалося вивчення української мови, німецької, арифметики, природознавства, географії, співів, гімнастики, каліграфії та малювання [2, c. 24; 17]. Про це ми свідчить свідоцтво, видане відділом освіти Харківської міської управи випускниці початкової народної школи № 13 Леонтині Алксніс 30 червня 1943 р. [11]. Впровадження в українських школах викладання предметів, програми яких хоч і затверджувалися німецькою владою, але все ж таки розроблялися українськими фахівцями, зі змістом, що будувався переважно на українському матеріалі, зовсім не означало, що німці підтримували відновлення української свідомості та самобутності серед населення рис. 14. ВИСНОВКИ Таким чином, помітно, що у різних регіонах України окупаційна влада по-різному ставилася до проблем підручникотворення і надавала авторам підручників різні права у цій діяльності, а також створювала педагогам неоднакові умови праці. У галицькому «Видавництві шкільних книжок» планувалося у перші роки війни видати шкільні підручники, передбачені навчальними програмами. Для вирішення проблеми підручників для вузів місцеві українські освітяни хотіли відкрити «Українське наукове видавництво». Воно мало видавати підручники, підготовлені українськими науковцями, а також наукову літературу зарубіжних авторів, перекладену українською мовою. Та далі планів робота не пішла. Згодом українці зрозуміли колоніальні наміри німців стосовно України. Народ побачив, що політика нацистської влади у Східній Галичині мала яскраво виражений антиукраїнський характер. Зазначений факт став головною причиною розгортання Руху опору у формі боротьби ОУН та УПА [7]. Приблизно така ж ситуація склалася і в інших регіонах. У Кіровоградській обл., наприклад, виникла розгалужена мережа націоналістичних підпільних організацій, які завдавали значних збитків німецьким окупантам. Саме в цей час німці вводять жорстоку цензуру змісту всіх видань, зокрема й навчальних. Важливим є питання про мову, якою видавалася навчальна література. Більшість дослідників стверджують, що викладання у школах окупованої України здійснювалося українською мовою [2; 6–8; 12; 13]. Проте Б. Равдін наводить приклади видання та використання румуномовних і російськомовних підручників на Одещині [10]. Крім того, спонукає до роздумів інформація про те, що на півдні, зокрема в Одесі, де на останньому етапі німецької окупації поширювалася гімназійна освіта, робилися спроби реформи шкільної освіти: передбачався перехід на роздільне навчання хлопчиків і дівчаток, розроблялися зразки шкільної форми, вводилися правила поведінки для учнів тощо [17, с. 144–145]. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Зубкова Е. Общественная атмосфера после войны (1945–1946) // Свободная мысль. – 1992. – № 6. – С. 4–14. 2. Ільницька Л.І. Західні області УРСР у Великій Вітчизняній війні (1941-1945): Покажчик літератури за 1971–1978 рр. – Львів: Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 1986. –176 с. 3. Коваль М.В. Україна в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.). – Т.12. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. – 336 с.; 4. Коваль М.В. Доля української культури за “нового порядку” (1941–1944 рр.) // Український історичний журнал. – 1993. – № 11. – С. 13–28. 5. Коваль М.В. “Просвіта” в умовах “нового порядку” (1941-1944 рр.) // Український історичний журнал. – 1995. – № 2. – С. 37–41. 6. Єржабкова Б. Освіта і німецька шкільна політика в Райхскомісаріаті Україна // Визвольний шлях. – 1986. – Кн. XI. – С. 1366–1379. 7. Єржабкова Б. Освіта і німецька шкільна політика в Райхскомісаріаті Україна // Визвольний шлях. – 1986. – Кн. XII. – С. 1479-1492; 8. Єржабкова Б. Освіта і німецька шкільна політика в Райхскомісаріаті Україна // Визвольний шлях. – 1987. – Кн. І. – С. 76–89. 9. Косик В. Україна в Другій світовій війні /Збірник німецьких архівних документів/. – Т. 3. – Львів, 1999. – 384 с.; 10. Косик В. Німецька шкільна політика в Райхскомісаріаті Україна (1941-1944рр.) // Визвольний шлях. – 1994. –Кн. 3;