Зразок роботи
Актуальність теми. Як відомо, провідні науковці та дослідники в царині історії давно вже визнали національно-визвольні процеси доволі унікальним та своєрідним феноменом ХХ століття, що по суті стимулював створення як демократичних, так і тоталітарно-репресивних політичних режимів. Цей пасаж є не безпідставним, оскільки саме часовий проміжок минувшого віку проілюстрував реальне значення національного питання для самоідентифікації й світогляду етносів, розвитку їхніх уявлень щодо форм організації суспільства та фундаментального сприйняття політичних режимів, який би забезпечував головні аспекти життєдіяльності й функціонування держави на основі консолідації історичної ретроспективи і самобутніх атрибутів народів. Поряд з традиційним устроєм світ зазнав радикальних перетворень і трансформацій, які невідворотно вплинули фактично на кожного мешканця планети. Глибоке переосмислення взаємодії націй і держав, шляху отримання деякими народами режиму сприяння з боку певних груп, а також осучаснена інтерпретація звичних ідеалів є вкрай вагомим та об’єктивно важливим явищем, яке потребує всебічного й всеосяжного дослідження.
Слід пам’ятати, що початок Новітнього часу співпадає з тими ж рамками XX віку. Цей період насамперед характеризується корінними змінами й пертурбаціями в устрої та житті цілих регіонів: відбулися соціальні і національно-визвольні революції, дві світові війни, зникли одвічні імперії та на їхньому місці виникли нові держави, встановлюється стійка тенденція до інтеграції, конвергенції, глобалізації. Було створено міжнародні організації та наддержавні утворення (співтовариства, співдружності), метою діяльності яких стало співробітництво й полівекторна взаємодія між державами, народами, етносами у політичні, економічній, соціо-суспільній, гуманітарній сферах.
Після Першої світової війни, в міру того, як на місці нещодавно могутніх імперій поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний порядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав загальне визнання, він, однак, застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі народи здобули державність. Західні українці, колишні піддані Габсбурзької монархії, прагнули до самоврядування. Однак їх сподівання наштовхнулись на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали. Завоювання західними українцями міжнародно-правового визнання за таких умов було архискладним завданням, бо на шляху його вирішення стало зіткнення інтересів
Плоди і підсумки стрімкої сублімації систем цінностей Європи та провідних держав світу по суті заклали підвалини балансу на міжнародній арені сьогодення. Звідси очевидною є потреба у аналізі й визначенні еквівалентних тенденцій саме через призму окремих народів, ставлення й політика стосовно яких згодом власне оформились в ті постулати й принципи, які лягли в основу майбутнього становлення соціально-державної та політико-територіальної дійсності на засадах мотивів демократизму, рівності, верховенства права, взаємно корисного розвитку, розробки й реалізації спільних і сумісних стратегічно гострих задач тощо.
З точки актуальності ледь не ключовим аспектом залишається національне питання в межах політики Ю. Пілсудського. Прагнення Польської держави цілком і повністю полягало в намірах асимілювати поконвічні етноси Західної України в єдину могутню Польщу, де б меншини перебували під егідою заборони. Заперечення самовизначення та постійні утиски в результаті спотворити життя не одному поколінню людей цих регіонів. Концепції й перспектива розвитку Польщі за керівництва Пілсудського нівелювала національне питання або в підпілля, або у виключно косметичні зрушення та поступки. Проте в обраних хронологічних рамках можна прослідкувати і деякі позитивні сторони. Тому дослідження й ґрунтується на об’єктивному визначенні векторів українського питання в діяльності польського уряду незалежно від їхнього змісту.
Українські території в складі тогочасної Речі Посполитої — Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Підляшшя й частина Полісся. Сумарно вони охоплювали приблизно третину її території (мається на увазі держави загалом). У 1931 р. на цих землях проживало 8,9 млн осіб, у тому числі українців, за різними оцінками, нараховувалося від 4,4 до 5,5 млн осіб (49,4–61,8%), поляків — близько 2 млн (22,5%), євреїв — 0,9 млн (10,1%). Українці складали майже 70% мешканців Станиславівського, близько 50% Тернопільського, майже 70% Волинського, близько 40% Львівського воєводств, у південних повітах Поліського воєводства перевищували показник у 80% мешканців. Коротка демографічна довідка ілюструє, що ототожнення українців до нечисленних етнічних груп і меншин в той період було беззаперечно дивним і нераціональним, оскільки можна стверджувати, що в цілому українці складали щонайменше половину людських ресурсів на зазначених локаціях.
Виняткового значення висловлені тези набули на тлі численних праць та доктрин, котрі засвідчили очевидний інтерес і необхідність у детальному висвітленні теоретичних і практичних аспектів сучасного відображення Українського питання з позиції боротьби за визнання й легальність. Зокрема, дискусійно-полемічні думки та погляди стосовно цього питання красномовно репрезентовані в публікаціях таких дослідників, як О. Ф. Андрійко, Ю. М. Белуга, С. А. Беляцкін, О. М. Берназ-Лукавецька, В. А. Власов, Т. А. Волошко, Р. К. Гусак, А. К. Ерделевський, В. Л. Журило, Л. А. Зашкільняк, І. А. Кедрин-Рудницький, Ю. А. Киричук, В. Л. Комар, Я. В. Комарницький, О. Ю. Назарина, Ю. М. Оборотов, Ю. Г. Озріх, В. О. Паруха, Л. Т. Присташ, Р. В. Пуйда, І. Я. Райківський, І. Л. Синякевич, Ю. М. Сливка, М. С. Студенікіна, Р. К. Тожевський, А. В. Токунова, Б. В. Фасій, Є. О. Харитонов, тощо.
Вивчення стану проблематики даного дослідження свідчить про те, що деякі її сторони залишилися не розглянутими в історичній літературі, а певні висунуті припущення вимагають подальшого поглиблення й уточнення. Наприклад, вкрай актуальним наріжним каменем залишається сама позиція суті етнополітичних протиріч на західноукраїнських земля у складі Польщі в межах 1926-1939 рр, зміст і сенс спроб налагодження обопільної співпраці та діалогу на заміну конфронтації й антагонізму між польським урядом та українськими представниками. Спираючись на раніше недоступні джерела, можна значно поглибити як минулі (взірцеві) дослідження, так і більш близькі до сьогодення доробки.
Різноплановість і багатоманітність існуючого матеріалу підтверджує доречність класифікації та узагальнення ідей, їхньої адаптації до актуальних позицій авторитетних науковців.
Об’єкт дослідження — історичний розвиток державного управління і механізмів забезпечення етно-соціальної політики Польщі у 1926-1939 рр; польсько-українські відносини крізь призму зрушень в цій сфері.
Предмет дослідження — державна політика польського уряду відносно української нації, комплекс національно-етнічних заходів органів публічної влади часів Ю. Пілсудського у міжвоєнний відтинок.
Мета цієї роботи — простежити, поглибити й розширити характеристику явищ та процесів, пов’язаних зі змінами та трансформаціями в питанні ставлення до української нації у складі Польщі і його регулювання через політичні програми уряду; зобразити ключові тенденції проурядових політичних сил у відношенні концепції «заспокоєння» національних меншин II Речі Посполитої завдяки головним категоріальним особливостям, апріорним та апостеріорним судженням, що застосовні до хронологічних рамок 1926-1939 рр.; створити власне припущення (гіпотезу) відносно прорахунків у політиці умиротворення з боку польського уряду через його конкретні прояви діяльності. Виходячи з поставленої мети, автором курсової роботи визначено наступні завдання:
1) Охарактеризувати становище поляків в складі Російської імперії в усіх сферах життя;
2) Дослідити становище Польщі під час революційних подій в Російській імперії в 1905-1907 рр.;
3) Проаналізувати імперську політику щодо польських земель під час подій Першої світової війни.
Магістр