Культура України.Відповіді на екзамен. (ID:105617)

Білет №1 1. Методологічні проблеми визначення поняття культури. У сучасному суспільстві слово культура – одне з найчастіше вживаних. Ми його зустрічаємо на сторінках газет, журналів, наукових та філософських праць, чуємо у промовах політичних діячів. Останнім часом стали звичними заклики до підвищення культури політичних дискусій, до відродження духовної і національної культури і головне, на мою думку, те що зростає ризик занепаду загальної культури населення. Створюється багато політичних партій та громадських рухів, які спрямовують свої дії на піднесення культури. Проте, потрібно сказати що культура це не тільки широко вживане слово, а й важливе наукове поняття без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство. Тому, розглянемо визначення поняття культура детальніше. З'ясовуючи зміст цього поняття, на нашу думку, важливо врахувати два моменти: динаміку становлення і розвитку поглядів на культуру в історії філософсько-культурологічної думки та складність змісту культури як феномена суспільного життя. Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо. Культура об’єднує людей у суспільну цілісність. На сьогодні існує більше ніж 300 визначень для цього поняття. Виникає питання на якому з цих визначень варто зупинитися та взяти його за основу? Певну ясність у розуміння поняття «культура» внесла Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО 1982 року. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань. Але потрібно зауважити, що у загальному слововжитку термін «культура» означає щось значно більше, ніж сукупність предметів культури чи видів діяльності з їх виробництва. Ми розрізняємо живопис і культуру живопису, тобто культуру творення предметів живопису та культуру їх сприйняття, розуміння, вживання у повсякденному житті. Ми розрізняємо побут і культуру побуту. Ми розрізняємо музику як сукупність творів різних жанрів і музичну культуру цього суспільства, тобто здатність творити і сприймати музику. Ще дві головні складності у визначенні поняття «культура» полягають в розумінні «національної культури» та поняття «нація» як такого. Національна культура є основою поняття нації. ,а нація як нам відомо пов’язана з мовою та територією. Але не завжди правильно опиратися на українську мову як необхідну ознаку української культури. Тому що, не вся культура втілюється в мові. Навіть такі сфери культури, як література, далеко не завжди спираються на національну мову. Нарешті, мова змінюється, і було б помилкою вилучати з історії української культури якийсь період тільки тому, що мова тих наших предків відрізнялася від сучасної. Тому ,доречними буде розуміння «нації« В'ячеслава Липинського, який пише пише про те, що «нація складається тоді, коли з’являється національна еліта, що виробляє національну ідеологію, що направлена на розвиток держави», тобто нація з’являється тоді, коли з’являється держава. 2. Братський рух в Україні. У XVI ст., на тлі посилення боротьби між реформацією та контрреформацією, за умов перебудови правових підстав русько-литовського суспільства і підготовки до утворення конфедеративної держави, загального культурного прогресу в Речі Посполитій та загострення соціальних і національних протиріч, необхідність реформування православної церкви і пов’язаної з нею системи культури й освіти стала нагальною. В багатьох містах українці терпіли всякі обмеження. Саме ці обмеження примусили міщан створити свою власну організацію – церковні братства. Братства — релігійні та культурно-просвітницькі неофіційні, неформальні організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV — XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. В XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько-політичного і національно-культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення — звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації. У середині братства були свої закони та правила. Вступити у братство міг кожен, хто записався. Записуючись платили укуп, а потім постійну вкладку. Із братської каси давали допомогу зубожілим міщанам, хворим, закладали притулки для бідноти,що звалися шпиталями. Статут утверджував рівність старших і молодших братів, визначаючи їх особливі обов’язки перед громадою, вводив кари для всіх. Справи братські не можна було виносити за межі братства, всі братчики мусили з’являтися на погріб членів братства і на засідання, де мали читати священні книги і скромно один з одним розмовляти. Брат був зобов’язаний донести громаді на іншого брата, який припускався гріха. А головне, братства мали право відлучати від церкви, обирати священика в своєму храмі і визначати, чи не говорять священики єресі. Розгорнувши активну діяльність по створенню шкіл і шпиталів, енергійно втручаючись у справи церковні з метою викорінення корупції й відродження старохристиянської моральної та ідейної чистоти, братства одразу вийшли з-під контролю церковної ієрархії й почали боротьбу за ставропігію, тобто пряме підпорядкування константинопольській патріархії й незалежність від місцевих владик. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості. Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване в 1453 р. Наприкінці XVI — на поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорізьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним. З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони організовували навчальні заклади, які багато зробили на ниві просвітництва, підтримували книгодрукування, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Найстаршою та найкраще уладженою була грецько-слов’янська школа, або гімназія відкрита при Успенському братстві у Львові наприкінці 1585 р, яка мала елементи вищої освіти. На початку XVII ст. численні братські школи існували по всій Україні. Іншою важливою сферою діяльності Львівського братства, як і деяких інших братств, було книгодрукування. Перший підручник грецької і книжно-української мови та просодії (віршознавства) склав ректор школи грек Арсеній, еласонський архієпископ. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки — братство). Коли до Львова приїхав Іван Федоров братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка «Апостол». У 1612р. Львівське братство видало «Буквар язика словенськог» і дешеві «часовнички шкільні». Отже, подвижницька діяльністю братств сприяла національно-культурному відродженню України наприкінці XVI ст. Вони зміцнили українське суспільство, яке тепер могло опертися на мережу шкіл, друкарень. Білет № 2 1. Поняття національної культури. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. Світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-культурний прогрес. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту. Поняття “національна культура” виникло від сполучення дефініцій “нація” і “культура”, кожне з яких є предметом гострих дискусій. І в сполученні один з одним вони не мають однозначного тлумачення. Поняття “нація” (від лат. nаsci – народитися) напочатку пов’язувалося з місцем народження, спільністю походження. Згодом, збагачуючись, скидаючи свою попередню оболонку, це поняття набувало етнічного змісту і ототожнювалося з поняттям “народ”, а потім почало застосовуватися для характеристики етнічної, соціально-економічної і культурної спільноти нового типу. Липинський В’ячеслав говорить про те, що «нація складається тоді, коли з’являється національна еліта, що виробляє національну ідеологію, що направлена на розвиток держави». Сучасне трактування національної культури полягає в розумінні її як сукупності властивих даному етносу (“етнос” – древньогрецького походження, використовується у значенні “народ”, “національна спільність”) духовних, матеріальних, інтелектуальних і емоційних ознак, що виявляються в менталітеті, системі цінностей, традиціях і віруваннях, мистецтві та способі життя. Поняття “національна культура” синомічне поняттю “культура нації”, оскільки не існує нації без культури, тоді як культура виникає саме в етнічній формі. Національна культура – це особлива сфера і форма діяльності, пов’язана зі світоглядними позиціями усвідомлення духовної цілісності нації, художньою творчістю, усталеними нормами поведінки. Національна культура визначає загальний рівень розвитку конкретного суспільства і виступає як специфічна система норм, цінностей, що відрізняє одне суспільство від іншого й сприяє його інтеграції, надаючи йому самобутності. “Національна культура – “це абстракція, яка віддзеркалює стиль життя, все те, що створене людьми, оточує й об’єднує людей”.