Зразок роботи
РОЗДІЛ 1. Сакральна лексика в системі сучасної української літературної мови
1.1. З історії досліджень християнської (конфесійної) лексики в українському мовознавстві.
Одним із досягнень науки про мову є визначення структурно-функціональних стилів і дослідження основ застосування їх у мовній діяльності суспільства. Однак дотепер лінгвістика не має єдиного й загальноприйнятого поняття стилю, що, у свою чергу, стало однією з важливих причин існування цілого ряду класифікацій з неоднаковою кількістю самих функціональних стилів та їх різновидів. За традиційною класифікацією виділяється п'ять стилів: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній та розмовний [11, 21]. Проте політичні й духовно-культурні процеси останнього десятиріччя в Україні стали поштовхом до виокремлення в сучасній лінгвостилістиці ще одного функціонального різновиду мови — конфесійного [11, 23].
Практично неможливо визначити час виникнення конфесійного стилю та чітко виділити окремі його етапи, оскільки про давні слов'янські вірування маємо дуже неповні й неточні відомості. Досить умовно зародження первинних елементів сучасного функціонального різновиду, що обслуговує сферу культу, відносимо до так званої індоєвропейської доби — найдавнішого періоду життя народів сучасної Європи, періоду вироблення мов, культур і вірувань.
В аналізованому часовому відрізку мовної історії чіткіше виділяється загальнослов'янська доба, яка глибше обстежена науково, хоч, однак, не дає вичерпних відповідей на численні питання.
Сучасні дослідження переконливо доводять, що в історії культури українців була Чорноморсько-дунайська доба, яка охоплювала приблизно IV-IX ст [12, 13].
З християнством, офіційне запровадження якого традиційно датується 988 роком, починається якісно новий період у розвитку конфесійного стилю. Проте це зовсім не означає, що до зазначеного часу він не мав християнських впливів. З усіх територій сучасної України найраніше проповідь християнства мала місце на півдні, бо тиверійці й уличі сусідили з грецькими колоніями на північному березі Чорного моря. Через постійні торговельні зносини християни-греки мали, безумовно, і культурні впливи. Отже, від них українські племена тиверців, уличів і полян знайомилися з християнством, унаслідок чого в давні вірування почали проникати нові елементи. Крім греків, іншими посередниками в поширенні нової віри серед названих племен були германські готи, які з'явилися на Дністрі й Дунаї на початку ІІІ ст. Тому приблизно з цього часу можемо говорити про появу синкретизму (двовір'я), котрий спостерігається й дотепер як у самих віруваннях українців, так і в релігійних назвах. На півночі проповідь Христової віри поширюється пізніше, ніж на півдні, близькім до Візантії, але й там вона була джерелом нової релігії [12, 14].
Більш послідовними християнські впливи стають у IX-Х ст., про що свідчать численні наукові розвідки. Так, митрополит Іларіон (І.Огієнко) зазначає, що існували руські переклади Біблії ще до появи перекладів Костянтина (Кирила), адже в Києві вже за 150 років до офіційного прийняття християнства не могли не використовувати місцеву розмовну мову (койне) для релігійних цілей: «Безумовно, християни в Києві мали свої Богослуження — бодай у приватних домах із дуже давнього часу, але вже, певне, у першій половині ІХ віку. Думаю, що ці Богослуження правилися грецькою мовою і їх зовсім не розуміли київські християни. Ті священики, що жили в Києві, мали за обов'язок не тільки правити Богослуження, але й навчати нової віри» [12, 15].
Християнство, яке прийшло в Русь-Україну, являло собою сформований культ і досить струнку й відлагоджену систему догматики, закріплені візантійськими церковними канонами та статутними положеннями. Однак у міру утвердження на українських землях воно змінювало свої зміст і форму, поступово втрачало окремі візантійські риси, адаптуючись до особливостей духовного світу слов'ян, обростаючи елементами їхньої культури.
Усі ці культурно-релігійні явища позначилися й на розвитку конфесійного стилю. Ще з давніх вірувань відомі терміни бог, господь, молитва, молитися, небо, рай, пекло, жертва, храм, свято, святий. Дохристиянська релігійна лексика наповнювалася новим християнським змістом, а формою залишалася незмінною [9, 47]. Одиниці грецької термінології приходили в нашу мову лише тоді, коли в стародавній вірі українців не було відповідного поняття: ангел, ікона, літургія, просфора, апостол і под.
Сучасний стиль, що обслуговує сферу релігії, пережив багатовікову історію становлення. У його розвитку виділяються два тривалі періоди: дохристиянський (язичницький) і християнський.
Уже з середини ХІІ — кінця ХІІІ ст. в Київській Русі функціонував український різновид східнослов'янської редакції старослов'янської мови, яку з ХІІІ ст. почали називати церковнослов'янською мовою. Упродовж багатьох років за нею закріпився статус апостольської (профетичної, посланницької, пророчої) мови. Церковнослов'янська мова є сакральною, тобто богослужбовою. Притаманні їй риси — архаїчність, стандартність (консервативність), урочистість — у всі часи зберігають особливе ставлення до неї. Проте історичний розвиток української літературної мови теж засвідчує можливість і навіть необхідність проникнення її у всі сфери життя народу.
Незважаючи на мовну політику синоду та Київської митрополії, яка збіглася з русифікаторською політикою царизму, уже в 60-х рр. ХІХ ст. з'являються перші намагання ввести українську мову в релігійну сферу. Священик І. Бабченко писав, що його проповіді мали успіх тому, що він їх виголошував селянам «на общепонятномъ языке малоросийскомъ», адже для них це «родной, близокъ къ сердцу языкъ» [47].
Становлення сакрального стилю української мови відбувалося не тільки в перекладах богослужбових текстів, Святого Письма тощо, а й у живому спілкуванні з Богом, тобто на Службах Божих.
Ідея необхідності вироблення і розвитку сакрального стилю української мови знаходить велику підтримку громадськості і науковців. У 1871 році вийшло перше видання Євангелія в перекладі П. Куліша та І. Пулюя. Згодом у 1903 році у Відні був опублікований повний переклад Біблії українською мовою П. Куліша — І. Пулюя — І. Нечуя-Левицького, що мав п'ять перевидань. П. Житецький твердив, що в стилі П. Куліша немає єдності й цілісності, настрою, якому має підлягати підбір слів і виразів, а замість цього переважає певна надуманість і штучність мови, замкненої в умовні формули. Дорікаючи за важкість стилю, дослідник не схвалює й того, що власні назви П. Кулішем передаються українською фонетикою [47]. 1909 рік ознаменувався також виходом у світ перекладу українською мовою Нового Завіту О. Бачинського, який був надрукований у Львові греко-католиками паралельно з церковнослов'янським текстом.
Живу українську літературну мову на рівень сакральної підняла Українська автокефальна православна церква, яка в 1919 році відправила першу службу Божу українською мовою. Ця конфесія і стала власне рушієм у створенні конфесійного стилю української мови і започаткувала тенденцію максимальної орієнтації на внутрішньомовні (власне українські) ресурси.
Багато зусиль для становлення сакрального стилю української мови зробив І. Огієнко (митрополит Іларіон), який, будучи міністром віросповідань Української Народної Республіки, 24 вересня 1919 року розіслав наказ, в якому говориться, що Євангеліє в церквах, де є змога, повинне читатися українською мовою: «всі Служби Божі, всі читання і співи в церкві, всі треби неодмінно правити з українською вимовою, себто так, як було на Вкраїні довгі віки» [32].
Українська лінгвостилістика кінця ХХ — початку ХХІ ст. продовжує започатковані ще в кінці ХІХ ст. два напрямки у виробленні сакрального стилю: 1) орієнтація на церковнослов'янську спадщину і 2) на внутрішньомовні (власнеукраїнські) ресурси.
У часи вилучення сакрального стилю української мови в Україні (1930-90 рр.) його все ж продовжують досліджувати окремі мовознавці діаспори. Історичний аспект цього питання зацікавлює П. Коваліва у праці «Молитовник, служебник: пам'ятка ХІV ст.», де йдеться, зокрема, і про окремі стилістичні ознаки тексту; використання тавтології, риторичних запитань, що зумовлено впливом народнорозмовної мови [32].
О. Горбач звертається до історії церковно-музичної термінології, визначає джерела її походження, здебільшого грецьку мову [9, 213]. Збереження цих грецьких форм, на думку дослідника, служить для наповнюваності текстів глибинним змістом.
Об'єктом лінгвостилістичного аналізу дослідника стають перші переклади Біблії на українську мову — І. Пулюя, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та ін. О. Горбач вживає переважно усталену в сучасному українському мовознавстві термінологію, проте дещо в іншому значенні: «довгі форми прикметників» називає «архаїзмами», «поетизмами», до архаїзмів зараховує таке слово, як глава. Найбільш «поетичними є поеми, що характеризуються живомовними ознаками варіантів: фонетико-словотвірними, морфологічними (сюди дослідник зараховує «довгі та стягнені форми прикметника»: свята — святая), словотвірними («пестливо-здрібніннєві» форми: дитинка), синтаксичними («інверсивний словолад»), лексичними (тут наводяться переважно синонімічні ряди слів: отець — батько, добрий — хороший — красивий — гарний)». Як неологізми
О. Горбач класифікує слова віяння — веяння, напрямки — прямування [9, 140].
Власне стилістичними ознаками мови перекладів, за спостереженням О. Горбача, є 1) «народно-пісенні епітети» (вітром буйним); 2) «тавтологічно-плеонастичні» або «кобзарсько-думові» (пай паює); 3) «синонімічно-парні присудки» (хвалити — прославляти) [9, 174].
З 1990-х років відроджується вивчення сакрального стилю і в межах України. У колективній монографії «Жанри і стилі в історії української літературної мови» публікується стаття К. Симонової «Українська мова у конфесійному письменстві ХV ст. (на матеріалі «Четьї» 1489 р.)». Дослідниця визначає основні характеристики стилістичного синтаксису пам'ятки і стверджує, що «наближенню тексту церковнослов'янського оригіналу до української живої народно-розмовної мови сприяє насичення його колористичними синтаксичними конструкціями, що включають риторичні запитання, пряму мову із звертаннями» [9, 204].
Важлива роль у вивченні історії сакрального належить відомому українському мовознавцеві В. Німчукові, який у серії статей «Українська мова — священна мова» аналізує функціонування української мови в сакральній сфері життя, починаючи від українського різновиду східнослов'янської редакції старослов'янської (церковнослов'янської) мови і до сучасності. Мовознавець наголошує на таких періодах розвитку конфесійного стилю: 1) від 20-х рр. ХVІІІ ст. до 20-х рр. ХХ ст. (у цей час офіційне православ'я нічого не зробило для розвитку української мови (в тому числі для сакрального стилю); 2) 1919-30-ті рр. ХХ ст. (1919 рік знаменується початком уведення живої української мови у релігійну сферу життя — відбулася перша служба Божа українською мовою; діяльність УНР). Аналізується дослідником і писемна форма сакрального стилю, насамперед переклади Біблії І. Пулюя, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, П. Морачевського, М. Лободовського. Про стиль П. Куліша зауважено, що він «прагнув виробити урочисто-конфесійний стиль української мови. І це йому вдалося, незважаючи на те, що він часом занадто захоплювався менш уживаними словами і архаїзмами». В. Німчук уживає терміни сакральний стиль, сакральна мова [31].
Проблеми перекладу богослужбової літератури, історія розвитку стилю, його функціонування в сучасній українській літературній мові порушуються на Всеукраїнській науковій конференції «Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій» (Львів, 1998 р.) та на науковій конференції «Християнство та українська мова» (Київ, 2000 р.).
Окресленою проблемою зазначених конференцій є взаємодія сакрального і художнього стилів української мови (доповіді М. Крупи, Л. Гнатюк, І. Лучука, К. Гриньків, Ю. Стежки та ін.). Акцентують увагу на цьому також автори збірника «Біблія і культура» — Н. Сологуб, Н. Гуйванюк, В. Антофійчук, В. Шинкарук, а також учені української діаспори.
Проблеми лексичного рівня сакрального стилю знаходять своє розв'язання в дослідженнях Н. Пуряєвої. Вона зауважує, що «Слово (молитви, виголоси, піснеспіви, читання) супроводжує кожну богослужбову дію: доповнює, пояснює, наповнює змістом, освячує її» [36, 8], а також констатує, що в українському мовознавстві ще не утвердилася єдина поняттєва основа у вивченні стилю.
З огляду на історію вивчення сакрального стилю можна сказати, що в українській лінгвостилістиці залишається чимало нерозв'язаних проблем. Не усталеною є поняттєва основа стилю, адже тільки для його називання вживається цілий ряд ідентичних термінів: сакральний стиль, конфесійний стиль, богословський стиль, релігійний стиль, священна мова, свята мова, культова мова тощо. Невивченими залишаються стилістичні характеристики стилю на всіх мовних рівнях, у різних жанрових різновидах. Проте основа вже сформована, напрямки визначені, підґрунтя є. Лінгвостилістика чекає продовження досліджень.
З давніх-давен людина усвідомлює священне, бо воно виявляється, виказує себе як щось цілком відмінне від мирського. Щоб охарактеризувати прояв священного, науковці навіть запропонували спеціальний термін «ієрофанія» (з грецької hierоs – святий та phainomai – проявлятися) «те, що виявляє себе як священне» [9, 320]. Зауважимо, що у сучасній науковій парадигмі досить поширеним є також термін «сакральне». Його зазвичай уживають як синонім до «священний», «святий» стосовно релігійної сфери, хоча сакральне – це одне з основних понять, на яке прагне спиратися суспільство.
Сакра́льний стиль, також конфесі́йний (від лат. sacrum — священне, присвячене богам) (інакше — конфесійний стиль) — стильовий різновид української мови, який обслуговує релігійні потреби суспільства [44, 546]. Не всі стилісти виділяють його як стиль, а більше як підстиль (так само як і епістолярний стиль).
Найвиразніше сакральні тексти характеризує лексичний склад. Серед лексико-семантичних груп типовими є слова для найменування Бога та явищ потойбіч, світу (Небесний Отець, Божий Син, Святий Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, небеса, сатана, демони), стосунків людини і Бога (вірувати, молитись, заповіді, воскресіння, покаяння, викуплення, праведні, грішні, благодать) та ін. [44, 550].
Сакральна лексика творилася й на слов'янському мовному ґрунті, тому тут знаходимо велику кількість запозичень із старослов'янської мови: благословення, возвістити, хоронитель, прах.
У текстах сакрального стилю широко представлена синонімія, адже для сфери релігії характерне використання лексичних одиниць попарно: ласка, милосердя; непорочна, пречиста тощо [44, 551].
Однією з визначальних ознак сакрального стилю є використання перифразів: Цар небесний, Душа істини (Святий Дух); сіль землі (святі). До виразних стилістичних засобів належить використання слів із протилежним значенням: Усякого, хто слухає ці слова Мої й виконує їх, Я прирівнюю до чоловіка мудрого, що збудував свій будинок на камені… А всякий, хто слухає ці слова Мої й не виконує їх, прирівнюється до чоловіка нерозумного, що збудував свій будинок на піску…[9, 370]
Отже, для синтаксису сакрального стилю характерний інверсійний порядок слів, який підкреслює урочисту піднесеність мови. Поширені повтори слів, словосполучень і речень, з допомогою яких наголошується та чи інша думка. Мова культових творів, що апелює до душевних переживань людини, дуже образна, у ній багато епітетів, порівнянь, метафор, алегорій, символів, слів та виразів із переносним значенням.
1.2 Вплив церковнослов’янської мови на формування української літературної мови.
Багато лінгвістів не визнають існування єдиної давньоруської живої розмовної мови, але всі фахівці сходяться на тому, що східні слов'яни XI—XIII ст. мали спільну писемно-літературну мову: або давньоруську, або старослов'янську (церковнослов'янську) чи обидві разом.
Ми поділяємо погляди тих дослідників, які визнають наявність у давній Східній Славії двох писемно-літературних мов: 1) давньоруської, що сформувалася в Київській Русі на ґрунті живого мовлення при взаємодії із старослов'янською, і 2) принесеної з півдня Слов'янщини старослов'янської мови, яка під впливом місцевого мовлення набула виразних східнослов'янських рис, тобто старослов'янської мови давньоруської редакції [38, 38].
Питання виникнення й формування давньоруської писемно-літературної мови та визначення її основи є об'єктом роздумів і конкретних досліджень вже понад 150 років. Проблема ставилася й розв'язувалася в руслі провідних історико-культурних ідей кожного конкретного часу, на рівні розвитку східнослов'янської лінгвістики, розглядалася в плані як ретроспективному, так і проспективному. Однак досі немає одностайної думки щодо мовної ситуації в Київській Русі в різні періоди її розвитку, монолінгвізму, білінгвізму чи диглосії в державі, ендоетнічності чи алоетнічності літературно-писемної мови східних слов'ян у X—XIII ст. Проблема походження літературної мови якнайтісніше пов'язана з проблемою часу виникнення писемності у східних слов'ян, адже однією з головних ознак літературної мови є її функціонування у фіксованому вигляді [38, 40].
Протягом XIX і на початку XX ст. в науці провідною вважалася думка про те, що писемність у Східну Славію проникла тільки з християнством, а єдиною літературною мовою в Київській Русі була старослов'янська, перенесена разом із конфесійною літературною з Болгарського царства після офіційної християнізації держави (як відомо, кияни хрестилися в 988 р.). Дослідження східнослов'янських учених 40—80-х років XX ст. досить ґрунтовно заперечували арґументацію цієї думки. Однак вона знову знаходить своїх прихильників, у тому числі й серед українських дослідників, які схильні трактувати давньоруську літературну мову як стильовий різновид старословянської, з чим погодитися не можна.
У формуванні норми (узусу) давньоруської писемної мови старослов'янській (церковнослов'янській) мові належить важлива роль. По-перше, давньоруське письмо — це запозичене старослов'янське, правопис давньоруської мови склався під безпосереднім впливом старослов'янської норми. По-друге, для відносно молодої літературної мови старослов'янська з розвиненим словником, синтаксисом та фразеологією була зразком й органічним джерелом збагачення — адже йшлося про генетично споріднені мови. Крім цього, давньоруська писемна мова ще не мала у своєму складі явних архаїзмів — одного з засобів надання урочистого звучання висловлюваному (писаному). Старослов'янська ж до приходу на Русь мала двохсотлітню традицію, і деякі, колись спільнослов'янські лексичні і фразеологічні елементи її, можливо, сприймалися в Київській Русі як старовинні, тому використовувалися зі стилістичною метою [38, 43].
Магістр