Зразок роботи
ВИСНОВКИ
Дослідивши танатологічні інтенції у новелістиці Василя Стефаника, ми дійшли таких висновків.
1. Образ смерті належить до вічних образів у літературі, оскільки ставлення до смерті є однією з головних проблем, з якою людина стрічається впродовж усього свого життя, воно розкриває об’єктивний сенс людини. Виявлення цих питань у художніх текстах є об’єктом зацікавлення літературознавчої танатології. Перші літературознавчі праці, предметом розгляду в яких стають образи смерті в художньому творі, з'являються в першій половині XX ст. Особливу увагу з-поміж досліджень у цьому напрямку ми приділили М. Бланшо, який вважав, що будь-який митець повинен мати не лише особливі відносини з буттям і досвідом, а й зі смертю. На його погляд, мистецтво – це зв’язок зі смертю, оскільки вона є межею всього. Серед учених XX століття, які присвятили прац розгляду проблеми танатологічного літературознавства, слід назвати В. Вараву, П. Гуревича, А. Демічева, Д. Матяша, Т. Мордовцева, М. Шенкао та ін.
2. Танатологічні інтенції мають архетипічну основу. При розробці типології танатологических мотивів необхідно враховувати специфічні елементи смерті, найперший з яких обумовлений самою природою смерті. З цієї точки зору, слід виокремлювати ненасильницьку (ненавмисну) і насильницьку (навмисну) смерть, іншими словами – «природну» смерть, вбивство або самогубство. Дані типи загибелі людини не тільки мають у культурі різні традиції сприйняття, але і по-різному втілюються в художній літературі як в семантичному, так і в структурному плані. Разом з тим, у літературі описується не тільки факт смерті, а певні її фази, у зв’язку з чим розрізняють «смерть зсередини» і «смерть ззовні». На сьогоднішній день є кілька типологій танатологічних мотивів, які взаємодоповнюють один одного і виділяються в залежності від їх семантики, структури та способів функціонування, проте одностайний підхід до цього питання відсутній.
3. Авторські художні втілення концепту смерті в українській ранньомодерній прозі досліджували Р. Ткаченко, М. Нестелєєв, Л. Суворова та інші науковці. Деякі танатичні аспекти образного світу раннього українського модернізму (зображення передсмертних станів та відчуттів; образи смерті як екзистенційного факту; відтворення психічних травм і межових ситуацій через танатичні образи; використання бінарної опозиції «життя» – «смерть»; семантика окремих образів як символів смерті; порівняльні аспекти відтворення трагічного; танатичні образи персонажів) представлені у працях Т. Гундорової, М. Ільницького, М. Ковалик, С. Кочерги, М. Крупки, Т. Лазер, Г. Левченко, Т. Матвєєвої, Я. Мельника, Т. Муранець, Н. Плотнікової, Я. Поліщука, К. Сізової, В. Сулими, Б. Тихолоза, А. Швець, Н. Шумило, С. Яковенка та ін.
4. На становлення світоглядної парадигми В. Стефаника суттєво плинули його біографічні чинники, які, за зізнанням самого новеліста, спонукали його вслухатися у «страшну мелодію смерті». У дитинстві він сам опинився перед лицем смерті: хотів вчинити самогубство після того, як його прилюдно образив учитель, крім того часто був свідком процесу людського вмирання, коли в молодості студіював медицину. Смерть близьких людей стала справжнім фатумом письменника, що переслідував його все життя. Мабуть, тому стільки болю в його невеликому за обсягом спадку. Більшість життєвих ситуацій, людських образів він справді взяв безпосередньо з життя, переважно – з життя найрідніших йому людей, друзів, односельців. Свідченням цього слугує Стефаникова епістолярна спадщина: в його листах можна простежити його творчі пошуки і знахідки, сумніви і переконання, У деяких листах можна побачити записи переказів, начерки майбутніх новел, безкінечні візії, з яких чимало нагадують сновидіння. Цілком слушно вважати окремі листи письменника оригінальними завершеними творами.
5. Смерть у новелах В. Стефаника може несподівано з’явитись у момент народження дитини, внаслідок чого або помирає мати («Кленові листки»), або смерть загрожує немовляті («Пістунка»), може поєднуватися з весіллям, що завершується звірячим убивством гостей і самосудом над злочинцями («Суд»), іноді вона невідступно супроводжує свята («Святий вечір», «Лист») чи службу у війську («Стратився»), то нагло обриває дитинство і юність («Похорон», «Катруся», «Діточа пригода»), то щемким і жахливим болем супроводжує останні миті старих та немічних людей («Скін», «Осінь»). Герої Стефаникових новел двояко сприймають феномен смерті, їх умовно можна поділити на два типи: на тих, хто безпосередньо зазнає впливу смерті, відчуває її наближення, і тих, хто спостерігає за процесом вмирання. Спільним для обох типів є те, що смерть залишається таємницею, чимось незнаним. Мотив смерті у художньому світі новеліста трансформується і корелюється з іншими мотивами. Ми проаналізували такі основні мотиви, як мотив смерті як плоду життя, мотив спалення, згорання, мотив самотності як результат відсутності віри в Бога, мотив звільнення, очищення у смерті та ін., які трансформуються та корелюються з іншими мотивами у новелах В. Стефаника.
6. Прийняття смерті як невідворотності, закономірності, відсутність заперечень і незгоди з Божою волею є постійною характерною рисою практично усіх героїв новел письменника. Хоча, залежно від ситуації та ступеня самоусвідомлення героїв, можливі ситуації картання, нарікання на долю, природні прагнення уникнути смерті, але в усьому художньому доробку В. Стефаника немає жодного випадку, де герої переживали б відчуття страху саме перед смертю як такою. Розглядаючи проблему смерті та її роль у людському бутті, письменник вказує на причини відповідних ситуацій, що склалися, нерідко мотивуючи їх життєвими перипетіями. Новеліст звертається до підсвідомих чинників поведінки людини, поєднуючи імпресіоністичний пейзаж із внутрішніми, душевними переживаннями героя. Тяжіння до ритмічності оповіді, фотографічності подій, намагання відтворити швидкість руху підсвідомих переживань зумовили динамізм Стефаникових творів.
7. Концепт «смерть» вирізняється високою синкретичністю в новелах В. Стефаника, в яких автор використовує синоніми (загибель, загин, кінець, край, скін, сконання та ін.), деривати (смертний, смертельний, смертоносний; мертвий, мерти, померлий і под.), фразеологізми (смерть заглядає, до гибелі, смертна година, смертний час, смерть забрала тощо). За асоціативно-оцінними критеріями до семантичного поля на позначення смерті тяжіють слова-поняття скін, загибель, мука, страх; труп, могила, гріб тощо. У письменника сюжети, пов’язані з мотивами смерті, є експресіоністично напруженими, динамічними та вибуховими. Смерть у творах В. Стефаника багатолика та багатогранна, різна за характером і неминуча. Опис останніх хвилин життя людини супроводжується відтворенням відчуттів страху, жалю, суму, болю; водночас смерть, за Стефаником, несе спокій, умиротворення. В усіх новелах концепт «смерть» ототожнюється з важким життям, фатумом, тінню, яка супроводжує усіх героїв, незалежно від статусу чи віку. У багатьох новелах смерть зображена як процес, як предмет пошуків, бажань, до яких прагне персонаж. Також смерть виступає як наслідок фаталізму та безсенсовісті життя, результат насильницьких дій і розправи. Продуктивно письменник використовує фразеологічні одиниці з різними компонентами, концептуальний аналіз яких дає змогу дійти висновку, що смерть у світі Стефаникових героїв не антитеза життю, а його складник, що увиразнює саме буття.
