Зразок роботи
Розділ III. Психологічні риси у драмі І.Франка «Сон князя Святослава»
Одним з найвизначніших драматичних творів Франка є п’єса «Сон князя Святослава». Цей твір цікавий не тільки своїм психологізмом, але і історичною тематикою.
Відомо, що письменник був дуже зацікавлений у минулому українського народу як науковець та літератор. Про це свідчать його наукові дослідження історії українського народу та його стародавніх пам’яток літератури(наприклад, історична праця «Причинки до історії України-Руси», дослідження апокрифів та творчості таких письменників як Шевченко, Котляревський, Леся Українка та чимало інших праць), а також власна літературна творчість, в якій Франко часто спирався на народно-історичну основу(наприклад, твір «Захар Беркут»). Прикладом такого твору є драма «Сон князя Святослава».
Дещо спірним є питання про визначення жанру цього твору. Сам Франко у підзаголовку до нього пише, що це – драма-казка. Пізніше це визначення сприймається і визнається істориками літератури. Але також з’являється і інше визначення, відповідно до якого «Сон князя Святослава» - це історична драма. Існує і визначення, що це – драматична поема. Відповідно до цього, найбільш поширеним є визначення, що це віршована історична драма.
Фактично, усі ці класифікації є правильними, проте «розглядають» твір під різними кутами зору. Авторське визначення є більш вдалим, бо прямо вказує і підкреслює основну суть-особливість твору – його алегоричність, проте таке визначення є досить умовним. Друге визначення вже є більш науковим, та чіткіше вказує на жанрово-класифікаційну та тематичну спрямованість твору.
В основу твору автор поклав довільно взятий епізод з історії доби Київської Русі. В центрі цього твору стоїть епоха князювання великого князя київського Святослава, а також таке розповсюджене на той час явище, як численні князівські міжусобиці. Проте Франко зовсім не дбає про історичну вірогідність описаних ним подій, у драмі акцент зводиться на іншому.
У творі розповідається про змову проти великого князя київського, яка була очолена найближчим воєводою князя - Гостомислом, який прагнув віддати Київ нов¬городському князю Всеславу.
Для розуміння сильного психологізму та напруженості у драмі перш за все потрібно звернути увагу на її передісторію. Ця передісторія починається з того, що вірний своєму князю боярин Овлур вбиває боярина Добриню після того, як почув від нього про підготовку зрадницької змови, метою якої є вбивство князя Святослава. Його злочин розкривається, Овлура судять, але на суді він не пояснює справжньої причини такого вчинку, оскільки немає певних доказів щодо цієї змови і не хоче неславити пам’ять мертвого Добрині. Його милують, заміняючи смертну кару на вигнання. Ставши ізгоєм Овлур змішується з розбійницькими ватагами, починає розбійнічати разом з ними, нападаючи на боярські та купецькі валки.
Його дружина Предслава, що залишилася у місті жебрачкою разом з малими дітьми, також чула про змову Добрині і Гостомисла про вбивство Святослава в день суду. Рішуча і стурбована жінка не може лишатися осторонь, скоює мужній вчинок – вривається до княжої опочивальні, щоб попередити князя про небезпеку. Їй вдається домогтися розмови зі Святославом наодинці, поки ж у покої наявний слуга, вона балакає лише про долю свого чоловіка Овлура. Святослав рішуче заявляє, що не хоче і не буде порушувати традицій суду і справедливих княжих законів. У відповідь на це Предслава гостро критикує бояр і навіть самого князя, які, незважаючи на своє високе становище у суспільстві, все ж і самі «візьмуть на душу гріх»[17. с. 225], вона благає князя вислухати її, але Святослав не вірить їй і не слухає і, більше того, відсилає її до ранку у гридницю.
Саме з цього починається зав’язка драми. Поява Предслави саме на початку дії п’єси є своєрідним сильним поштовхом до подальшого розвитку дії, надає певного тону всій подальшій частині драми, є своєрідним «маяком» до привернення уваги читача та збудження у ньому інтересу до дійства. Такий початок твору є вдалим творчим рішенням письменника, бо відразу справляє на глядача/читача необхідний психологічний ефект. Крім того, такий початок подає нам певну експозицію до зображення образу князя.
Далі подається сильна за внутрішнім характером психологічна сцена. Це сцена переживань і роздумів самого княза, його почуттів та переживань. Залишившись на одинці Святослав перебуває під сильним враженням від розмови з Предславою. Він міркує про її долю, долю жінки боярина-вигнанця, яка раніше була його улюбленою вихованкою. Ця сцена також надає князеві приємного, «теплого» забарвлення, бо показує його як «батьківську фігуру», наділену душевним теплом.
Далі автор знову надає руху драматичній дії. Від тяжких роздумів князя відриває боярин Гостомисл, який зайшов попрощатися перед від’їздом до свого замку. Роль Гостомисла у цьому епізоді також у тому, що він дає нам змогу побачити Святослава саме як князя, «державного мужа». Ключем до цього є нагадування князеві про ситуацію з розбійницькими нападами у лісах, Святослав ніби знову згадує про свій князівський обов’язок підтримувати порядок у власній державі. У цій сцені ми бачимо князя як патріота своєї землі і держави, що опікується її долею. Він пишається своєю вітчизною, неначе знову оглядає її неосяжні простори. Ось так каже сам князь, описуючи свої землі:
«…По тихих хуторах,
По городах укріплених народ,
Працює, здобува добро. З далеких
Сторін, із Греції, з-за моря їдуть
Купці до нас, з Венеції, з Морави,
Заморські скарби і достатки йдуть
На Русь…»[17. с. 226].
Магістр