Зразок роботи
II. Явище тоталітаризму і література
2.1. Проблема літератури та тоталітаризму в загальносвітовому аспекті
Феномен тоталітаризму мав глибокі впливи на всі суспільні сфери, особливо на культуру та, відповідно, розвиток і існування літератури. «Тоталітаризм зазіхнув на свободу думки так, як ще ніколи раніше не можливо було уявити. Важливо віддавати собі звіт щодо того, що його контроль над думкою переслідує не лише заборонні цілі, але й і конструктивні. Забороняється не тільки виражати – навіть допускати – певні думки, але й диктується, про що саме потрібно думати; створюється ідеологія, яка повинна бути прийнята особистістю, намагаються керувати її емоціями та нав’язувати їй форму поведінки. Вона ізолюється, наскільки це можливо, від зовнішнього світу, щоб замкнути її у штучному середовищі, позбавивши можливості зіставлень. Тоталітарна держава обов’язково намагається контролювати мислення та почуття своїх підданих щонайменше так само ефективно, як і їх вчинки» [23. С.245].
Англійський письменник і публіцист Д.Орвелл зазначав, що в таких умовах існування літератури є категорично неможливим. «Адже творчість – це насамперед почуття, а почуття не можна піддавати зовнішньому контролю. Легко визначати установки, відповідні даному моменту, але література, що має хоч якусь цінність, може існувати лише за умови, що письменник відчуває істинність того, про що він пише; якщо цього немає, то зникне творчий інстинкт… В Італії література була знівечена, а в Германії її майже немає… Навіть в Росії так і не сталося певний час очікуване відродження літератури, видатні російські письменники накладають на себе руки, зникають в тюрмах…»[23. С.246].
Проте не можна сказати, що в тоталітарних суспільствах літературний процес взагалі не існував як такий. Але через особливості тоталітарного суспільства він мав свою визначальну специфіку. В широкому контексті література тоталітаризму поділяється на дві основні течії:
- та, що повністю відповідає ідеології режиму та виконує виховально-пропагандистську функцію
- література з «вільним» ідейно-тематичним спектром, яка виражала правду про тоталітаризм або просто не входила у «стандарти», які визначав режим
В культурно-літературному аспекті виражається також ще одна важлива риса тоталітаризму, яка відрізняє його від авторитарних європейських та східних режимів. Головною ознакою є те, що на відміну від тоталітарного режиму ці системи влади були статичними у своєму розвитку, а якщо і змінювалися, то дуже повільно. «У середньовічній Європі церква диктувала, у що саме треба вірити, але хоча б дозволяла притримуватися одних і тих же вірувань від народження до смерті. Вона не вимагала, щоб сьогодні вірили в одне, а завтра в інше… В деякій мірі коло його мислення вже апріорі обмежене, але цього кола він притримується протягом всього життя. А на його почуття ніхто не зазіхає. Тоталітаризм означає прямо протилежне. Особливість тоталітарної держави в тому, що контролюючи думку, вона не фіксує її на чомусь одному. Висуваються догми, які не підлягають обговоренню, але які при цьому змінюються з дня на день. Догми потрібні, оскільки необхідна абсолютна покора підданих, проте неможливо обходитися без коректур, які диктуються потребами політики можновладців. Проголосивши себе непогрішною тоталітарна держава разом з тим відкидає саме поняття об’єктивної істини» [23. С.245]. Це яскраво ілюструє політика нацистської Німеччини – до 1939 року велася активна пропаганда неприйняття та ворожості до більшовизму, а після 1939 р. (підписання пакта Молотова-Ріббентропа) німецький народ мав сприймати його з захопленням та співчуттям.
На ранньому етапі свого розвитку тоталітаризм був основою для утворення такого нового літературного жанру, як «антиутопія». Даний жанр виник також як повна протилежність жанру «утопії», який описував ідеальні та щасливі моделі суспільства (Т.Мор, Ф.Бекон, С.Батлер, О.Хакслі та інші). Натомість антиутопія показує суспільство, у процесі розвитку якого домінуючої ваги набрали негативні тенденції (тобто тоталітарні риси). Відомими письменниками-антиутопістами були Д.Орвелл, Є.Замятін, брати Стругацькі, Р.Бредбері, Ф.Дік, В.Винниченко (роман «Сонячна машина») та інші. Спільною рисою для обох жанрів є те, що суспільства в них описуються в них з позицій наукової фантастики, а фабула творів розгортається зазвичай у далекому майбутньому.
У цьому аспекті цікавою є така функція та особливість літератури, як її «передбачувальна місія». Чимало антиутопічних творів були написані ще до утворення могутніх тоталітарних режимів, проте реалії, описані в них, пізніше були практично повністю втілені в дійсність. Так, зокрема, у романі Є.Замятіна «Ми» описується суспільство, в якому громадяни навіть не мають власних імен – лише певний реєстраційний номер. Це співпадає з принципом більшовицького тоталітаризму, в якому «всі люди – лише гвинтики однієї машини».
Яскравою алюзією на радянський тоталітаризм є роман Д.Орвелла «1984». Ось як, наприклад, описує в романі письменник реалії тоталітаризму:
«Ідеали встановлені Партією були чимось величезним, жахливим і блискотливим — світ сталі і бетону, жахливих походів військ і страхітливої зброї — нація воїнів і фанатиків, що марширують уперед у досконалій єдності, усі думають однакові думки, носять однаковий одяг і кричать однакові гасла, безупинно працюють, борються, святкують, піддаються гонінням — триста мільйонів людей і усі з однаковим обличчям. Дійсністю ж були гнилі й брудні міста, де недогодовувані люди перетасовувалися вперед і назад у промоклому взутті, у латаних будинках XIX сторіччя, в яких завжди смерділо капустою і поганими туалетами. Здавалося, він бачить видіння Лондона, великого і зруйнованого, міста мільйона урн для сміття…»[22. С.53].
З феноменом тоталітаризму пов’язаний також такий філософський напрям, як екзистенціалізм. В літературі він найповніше втілився у творчості таких письменників, як Ж.-П. Сартр, А.Камю, К.Абе, С. Беккет, В.Голдінг та інших.
В центрі уваги екзистенціалістів була самотня та покинута світом особистість, яка зазвичай проживає абсурдне, часто наповнене стражданнями життя, яке по суті не осмислюється і прикривається оманливими цілями. Істинна суть дійсності відкривається людині, коли вона потрапляє в якусь кризисну ситуацію, яка часто ставить її на межі життя і смерті (тяжке захворювання, смертельна небезпека, втрата коханої людини і т.д.). Саме тоді людина усвідомлює відсутність сенсу в повсякденній реальності та власну самотність. Після прозріння особистість має зробити вибір щодо подальшої парадигми власного життя і бути готовою нести за це відповідальність. Важливою є і концепція страху, яка екзистенціалістами визначалася у позитивному аспекті, оскільки він дає можливість прозріти, побачити Істину буття.
З позицій екзистенціалізму філософські есе А. Камю, твори К. Ясперса виражали критику марксизму, соціалізму та націоналізму в контексті світової історії та вічної філософської проблеми свободи та сенсу людського буття.
Показовим є також роман А. Камю «Чума». Сам автор визначав його як боротьбу європейців проти поширення нацизму та фашизму. Образ «чуми» має два смислові пласти: «коричнева чума» (європейська назва фашизму) та чума як зло і абсурд, що є невіддільною від екзистенції буття.
Магістр