Зразок роботи
2.3. Тоталітаризм і література: східноєвропейський контекст
Оскільки певні суспільні реалії завжди так чи інакше є базою для творення літератури, то в умовах нових тоталітарних країн література потрапила у досить складне становище. Існує навіть певний міф щодо того, що в той час справжня література як така взагалі не існувала. Але це не більше чим міф, тому що, незважаючи на складні і несприятливі умови, творення літератури все ж продовжувалося. Доцільно розглянути це на прикладі літературного процесу СРСР (включаючи і письменницькі здобутки тогочасної України).
З приходом до влади більшовиків, а також з пізнішим утвердженням Сталіна на чолі держави дійсно проводилися певні деструктивні акції щодо літератури. Чимало творів потрапили під клеймо «буржуазно-націоналістичних» та «шкідливих», а відтак були заборонені. Так само часто заборонялися та вилучалися з культурних надбань певні постаті письменників і поетів, або ж заборонялися лише окремі твори певного автора, що не співпадали з «лінією партії». Ось як про це свідчить Б.Антоненко-Давидович: «От не прочитав ти виступу одного з секретарів ЦК КПУ Попова, де сказано: «Ми ніколи не простимо Шевченкові його націоналістичних настроїв у таких творах, як «Розрита могила», «Якби ж то ти, Богдане п’яний» та інших», а ти й далі торочиш про «великого сина українського народу та його соціальне і національне значення» - і капець тобі: неодмінно попадеш в українські націоналісти…»[1. С. 171].
Крім того, існувало таке явище, як обов’язкове потрактування творів навіть минулих епох виключно з соціалістичної точки зору. Так, наприклад, конфлікт відомої повісті І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» радянськими критиками визначався як негативні наслідки існування приватної власності та проблеми «дрібновласницької психології». Для радянських критиків фактично не мали ніякого значення ні тогочасні історично-суспільні умови, ні суть твору, закладена в ньому самим автором та його індивідуалістичні риси. Таким чином, єдина критика, що могла бути вираженою та опублікованою у радянському суспільстві – це критика, що була схвалена партією та особисто «вождем». Зрозуміло, що в такому випадку не могло іти й мови про об’єктивну оцінку творів письменства та дослідження їх ідейно-естетичних начал. Все, що визнавалося партією – мало право на існування, невизнане ж «не існувало», незважаючи на об’єктивну дійсність.
«Неправильне» ж потрактування творів вело до засудження партійними організаціями та репресій. Сфера гуманітарних наук (і наукові дослідження, і особливо викладання в різних навчальних закладах) були під особливими спостереженням. Серед діячів, що працювали у цій сфері, чи не найбільша кількість репресованих та фізично знищених людей. «У всіх інших науках можна зробити політичну помилку, навіть у природознавстві можуть недостатньо висвітлити теорію еволюції, діалектику природи та іншу мудрацію, про яку писав ще Енгельс; а що вже казати про історію або літературу, де стільки небезпек збочити від генеральної лінії партії і впасти в буржуазну єресь: приміром не викрив буржуазного характеру Великої французької революції, забув про класову суть усіх війн, поверхово огудив Троцького з його перманентною революцією, замість засудити його і відмежуватись»[1. С. 171].
Подібний підхід був прямим вираженням тоталітарної ідеології в СРСР, крім того, він вписував радянське комуністичне суспільство в еволюційний хід культури і історії, демонструючи, що всі попередні надбання були лише передумовою та «нещасливими епохами» перед появою «комуністичного раю», кращого за який нічого не має і бути не може. Це був шлях до свідомого та підсвідомого «правильного виховання» громадян, а також викриття і знищення можливої опозиції.
Що ж стосується процесу написання нових літературних творів, то під тиском репресивної моделі митці слова змушені були обирати – чи ставити свій талан на службу партії та писати «правильні ідеологічні твори», чи залишатися вірними собі і створювати правдиві високомистецькі твори. Чимало митців обрали шлях еміграції, бо тепер тільки за кордоном вони мали можливість вільно творити без загрози своєму життю.
Явище еміграції не є винятково українським, воно торкнулося більшості народів Радянського Союзу, в контексті якого найвідомішими також є російські інтелігенти та митці (зокрема, друга хвиля російської еміграції 1940-1950-х рр.). Головною ціллю емігрантів було написання високохудожніх творів та викриття справжньої суті тоталітарного режиму на покинутій Батьківщині. Творилася і емігрантська критика, що подавала об’єктивні відгуки на твори радянської літератури. Через свої ідейні постулати та вільну тематику творів в СРСР емігрантська література була заборонена, тому, фактично, масовий читач не був обізнаний з нею.
Саме в Радянському Союзі виникло таке унікальне мистецько-літературне явище, як «соціалістичний реалізм» (існував у 1930-1980-х рр). «Соціалістичний реалізм – варіант масової культури, що існує в умовах репресивного соціалізму» [44.]. Твори, що писалися в рамках цього напряму, покликані були описувати виключно «щасливу радянську дійсність» (творення міфу про щасливе радянське життя). Торкаючись літературних питань Сталін вимагав писати «виключно правду», але в даному випадку поняття правди у літературі стає скоріше предметом вимислу та чималого прикрашання. Не можна було правдиво описувати всі дійсні реалії у суспільстві та піднімати будь-які «гострі» питання через загрозу репресій. «Соцреалізм є своєрідним уловлювачем та трансформатором майбутнього. На неідеальне та суперечливе життя – якщо не сказати більше – він накладає суцільну проективну сітку. Ця сітка існує у двох вимірах – ідеальному та реальному. Ідеальний вимір фактично є Планом – п’ятилітнім, будівничим, архітектурним. Тоді як реальний виражається в уже закінчених проектах, «справжній» зміст яких так само є ідеальним» [44.].
Серед головних принципів соцреалізму можливо виділити три основних:
1) народність (тобто орієнтація літератури на «простого», масового читача, в даному випадку основним джерелом натхнення був простий трудящий народ);
2) ідейність (відповідність комуністичним постулатам через зображення звичайного і влаштованого народного побуту, мотиви пошуків шляхів до «ще кращого життя» (конфлікт доброго та ще кращого) та героїчних подвигів на благо партії, народу та всього людства загалом);
3) конкретність (зображення у дійсності процесу історичного розвитку, що призводить до зміни людської свідомості та світогляду);
Важливим було також те, що в основу нового методу був поставлений реалізм та створені в його дусі здобутки світового мистецтва. Але це не передбачало «автоматичне копіювання», навпаки, заохочувалось нове творче осмислення. «Метод соціалістичного реалізму визначає глибокий зв’язок творів мистецтва з сучасною дійсністю, активну участь мистецтва в соціалістичному будівництві. Завдання методу соціалістичного реалізму вимагають від кожного митця істинного розуміння сенсу подій, що відбуваються в країні, вміння оцінювати явища громадського життя в процесі їх розвитку, в складній діалектичній взаємодії» [44.].
Державна влада всіляко підтримувала та стимулювала розвиток нового методу. З цією метою письменникам робили державні замовлення на певну літературу, нагороджували літераторів преміями та гонорарами, відправляли у спеціальні творчі відрядження. Інколи ідеологізована критика використовувалася не тільки з метою репресій, але і в якості «стимулу» для навернення на «правильний творчий шлях». Письменники, що «виправлялися», могли більше не переживати за власне життя і майбутнє, але часто траплялося так, що служба на користь партії ставала згубною для власного мистецького хисту (як це, зокрема, трапилося з П.Тичиною). Часто також літератори самостійно і свідомо обирали такий шлях задля убезпечення власного майбутнього та захисту родини. В такому випадку поширеними ставали твори фактично повністю пронизані хвалою на честь партії та особисто Сталіна, які водночас відзначалися дуже низькою мистецькою вартістю (далеко не рідкістю були і зовсім бездарні твори письменства, творці яких всіляко вихвалялися владою).
Еміграційні письменники як висловлювачі об’єктивної критики в більшості своїй дуже негативно ставилися до літератури соцреалізму. Емігранти вважали, що справжня творчість як така в умовах Радянського Союзу взагалі не може існувати, тому що література перебуває повністю під контролем влади. Показовою є думка російського письменника і публіциста І.Шмелева: «Я рідко переглядаю «радянську», з дозволу сказати – «літературу». Не має сенсу витрачати час: знаєш, що не вловиш живої, вільної творчості. Ну, хіба можна серйозно розмовляти про літературу там? Огрубіння, забруднення найбільш неймовірне понад усе в житті, знищення всього духовного, його висміювання і удушення – все це впливає і на зображення навіть дозволеного» [48. С.177-178]. «Існує агітація, є «класова пропаганда», є «виробничі завдання» - все, що робиться за вказівкою, відповідно до загальних схем, що протиставляються іншим схемам, які є ворожими до них. Але ніхто і ніколи в світі ще не називав це літературою» [48. С.178].
Письменники-емігранти часто вживають по відношенню до літератури соцреалізму такі визначення, як «вкрай низькопробна», «порочна», «вульгарна», «ідіотична», «брехлива», «антихудожня», «непереконлива» і т.д.
Такий критичний підхід є цілком правомірним, але, з іншого боку, він є занадто категоричним. Незважаючи на обмеження методу соціалістичного реалізму все ж серед радянських письменників є постаті, що змогли створили високомистецькі твори, деякі з яких навіть стали гідними бути вписаними у світовий літературний процес. Це, насамперед, творчість М.Шолохова, М.Островського, П. Тичини, Ю.Яновського, О.Довженка, О. Забужко і т.д.
Важливо також пам’ятати і про існування «вільної літератури» навіть в умовах радянського тоталітаризму. Тут цікавим є такий факт, що в певних творах допускалися деякі мотиви «інакомислення». Наприклад, відомо, що комуністичні критики не схвалили відомий роман Шолохова «Тихий Дон» через значну кількість описів «білого руху» та відсутність навернення головного героя до більшовицьких рядів. Але роман було схвалено та допущено до друку після того, як його особисто прочитав Сталін.
Проте подібні вкраплення в ідеологічно правильне письменство не є справжнім виразником суті «вільної літератури». Це поняття об’єднує твори письменства, в яких автори прагнули виразити правду про суспільство, в якому вони жили. Даний літературний пласт розділяється на творчість «радянських письменників» та емігрантів через те, що тільки за кордоном митці змогли творчо осмислити власний досвід проживання в СРСР. До другої групи належить і В.Винниченко, який написав роман «Слово за тобою, Сталіне!» вже за межами СРСР.
«Правдиві твори», що були написані в Радянському Союзі, ще не є до кінця дослідженими. Через репресії їх авторів та заборону публікації багато літературних творів були або знищені, або «сховані в архівах» аж до часів Горбачовської «перебудови». Фактично тільки зараз відбувається процес повернення цих літературних здобутків до культурної спадщини не тільки українського, а й інших «пострадянських» народів.
Репресіям піддавалися не тільки ті митці, що прагнули показати справжню суть більшовицької влади, а і просто ті літератори, що намагалися виражати та утримувати творче індивідуальне начало у літературі та залишалися патріотами власного народу. Такі громадяни підпадали під клеймо «буржуазних націоналістів» та «ворогів народу», їх знищувала репресивна машина. Рідко кому вдавалося вижити в таких умовах і, тим паче, дожити до часу «хрущовської відлиги».
Ось як про це пише І.Багряний у своєму відомому памфлеті «Чому я не хочу повертатися до СРСР?»: «В роках 1932-1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу… Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Б. Антоненко-Давидович, Є.Плужник, Б.Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М.Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Епік, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші…і інші…Серед усіх замучених діячів українського мистецтва, літератури й науки багато великих імен, непересічних талантів, знаних і шанованих в Україні» [6.].
Масові репресії стали також основою для творення принципово нового літературного жанру – «табірної прози» (або «тюремно-табірної»). Табірна проза – це поняття, що об’єднує літературні твори українського, російського, німецького, білоруського, чеського та іншого національного письменства, створених впродовж 1930-1950-х рр., та які виникають внаслідок тоталітарної реальності концтаборів нацистів і системи ГУЛАГу. «Ідеться як про документальні свідчення (окремі з них були матеріалами звинувачення на Нюрнберзькому процесі, наприклад, "Медальйони" Зоф'ї Налковської та "Дими над Біркенау" Северини Шмаґлевської), так і про художньо-белетристичні твори, з яких більшість написані їхніми авторами по гарячих слідах пережитого і, безумовно, повинні сприйматися як суб'єктивно правдиві свідчення епохи» [28.]. В українському письменстві в цьому жанрі найвідомішими є І.Багряний (роман «Сад Гетсиманський») та Б.Антоненко-Давидович (цикл «Сибірські новели»), які перекликаються в цьому аспекті з відомими творами російських письменників О.Солженіцина («Один день Івана Дєнісовіча», «Архипелаг ГУЛАГ»), А.Рибакова (роман у трьох частинах «Діти Арбату»), Варлама Шаламова («Колимські розповіді») та іншими. Незважаючи на спільність жанру дані твори є досить розмаїтими в плані ідейно-тематичного аспекту. Наприклад, в «Сибірських новелах» Б.Антоненко-Давидович не тільки подає свідчення самовидця, але й розглядає власний табірний досвід як «каталізатор людських якостей» на відміну від позиції Шаламова, який вважав табір виключно нищівним та жахливим досвідом для людини. А.Рибаков у своєму романі «Діти Арбату» подає широкомасштабну картину радянського суспільства практично в усіх його аспектах охоплюючи період від зародження «сталінізму» до подій Великої Вітчизняної війни, включаючи філософсько-аналітичний підхід щодо дій партійної верхівки та особисто Сталіна.
Що ж стосується українського еміграційного літературного процесу, то він представлений значною кількістю талановитих та неординарних постатей. Письменники-емігранти піднімали в своїх творах ті теми, які були заборонені в СРСР. Звісно, що загалом ідейно-тематичний простір емігрантської літератури був дуже широким і торкався не тільки проблем тоталітаризму, але саме в цьому аспекті виділяються такі основні теми, як:
- насильницька колективізація та проблема Голодомору як трагедії українського народу (В.Барка «Жовтий князь», У.Самчук «Марія»);
- визвольні змагання українців у часи Другої Світової війни (І.Багряний «Огненне коло», У.Самчук «Чого не гоїть огонь»);
- революція та трагедія Крут (поезія Ю.Клена, Т.Осьмачки, Я.Славутича та інших);
- викриття тоталітарної суті СРСР та широкомасштабної репресивної моделі (І.Багряний «Сад Гетсиманський», «Тигролови», В.Винниченко «Слово за тобою, Сталіне!»);
Магістр