Зразок роботи
Пафос драми «Патетична соната»
За словами сучасника драматурга Ф. Вольфа, драма «Патетична соната» написана на рівні «Фауста» Гете, «Пер Гюнта» Ібсена. У творчому доробку письменника це єдиний твір, у якому він звертається до трагічних сторінок громадянської війни в Україні – періоду національного розбрату, оманливих ілюзій, невдалих пошуків політичних ідеалів, а ще – навіяної віри в соціальну гармонію [19,с.104].
Драма «Патетична соната» мала 3 редакції(перша - 1924 р., друга -1925 р., третя -1929 р.). Спочатку він задумував роман як багатоплановий епічний твір. Але йому це не вдалося і він перейшов до жанру драми, в якому і написана остання редакція твору.
П’єсу «Патетична соната» визначають як романтичну трагедію (В. Працьовитий) та ліричну драму (Н. Кузякіна), проте романтичний ліризм оповіді, зокрема ремарок, пов’язаний з тим, що фабулу подано очима одного з персонажів, якого можна позначити маркером «романтик». Романтичний дух може бути оманою, у яку нас вводить персонаж, користуючись своїм винятковим становищем. Із цього можна зробити висновок, що драма має за Працьовитим романтичний пафос, а за Н. Кузякіною – драматичний. На думку Миколи Кодака, у тексті драми найперше впадає в око акцентований пафос усього твору, з мотто починаючи.
Я. Голобородько зазначає, що трагедійний фінал «Патетичної сонати» нічого спільного не мав з фальшивим пафосом утвердження , що був визначальним у так званих оптимістичних трагедіях радянської доби. У драмі М. Куліша немає нічого оптимістичного: ідея тут не торжествує, а зазнає поразки [3, с.143].
У творі домінує драматично-революційний пафос. В основі твору лежать події революції і громадянської війни 1917 -1919 років. Під час повстання більшовиків Ілько рятує Андре в ім’я свого вічного кохання. Але це було фатальним кроком: молодий Пероцький забуває про свою обіцянку служити вільній Україні, він бере участь у білогвардійському заколоті. Оврама розстріляно, Зіньку також, Настя збожеволіла. Влада переходить до більшовиків — Марину заарештовують, вона гине від руки Ілька Юги. Гине і сам поет. Гине вчитель Ступай-Ступаненко, у передсмертні миттєвості залишаючись таким же милим і зворушливим, бо міркує, з якого боку куля. Цей калейдоскоп смертей — ознака жорстокого і складного часу, коли знецінилося саме людське життя. І саме ці подіє підтверджують драматично-революційний пафос драми.
Цей пафос формується із пафосів самих героїв драми, і тому ми й спробували проаналізувати їх.
Пафос головного героя Ілька Юги
У підвалі розігрується по суті й трагічна доля ідеаліста-мрійника, що ставали заложниками фальшивої ідеї, перетворюючись на знаряддя пролетарської диктатури, яка зрештою знищила і їх самих – фізично чи морально. Такими у «Патетичній сонаті» є Ілько Юга (Я), від імені якого ведеться розповідь. Проблеми – «кохання і революція», «інтелігенція і революція», «почуття і обов’язки» − проходять через «Я», через світосприйняття цього героя, через його дії і вчинки, через особисту драму і трагедію. Він закоханий у дівчину Марину, яка є для нього ідеалом, про це він пише у листах, які так і не міг надіслати. Можна сказати, що він був ідеалістом, який жив з любов’ю до неї, однак не помічав зневаженої і покривдженої людьми Зіньки, яка прагне знайти в ньому омріяного чоловіка[13, c.338-341].
Його романтичні переживання показано в діалогах з другом Лукою, коли він пише листа: «…Можливо, що й цього порву, але пишу й писатиму, бо вірю в Петрарку і в вічну любов. У вічну любов. Між іншим, од золотих фігур в історії чорні тіні, од чернечої ж Петрарчиної золота й ясна — світінь вічної любові. Вірю і пишу. Ви граєте сьогодні щось нове, що саме — не знаю, але ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання. Там, у голубих вікнах, дівчина самітна: ліву брову трошки ломить, як усміхнеться, очі голубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч, чи одчине двері, прекрасні ворітця в країну вічного кохання!" (Крізь сльози й посміх). Ану, вгадай. Луко...» [14,с.173].
Однак жорстокі реалії доби зводять поета-романтика з «дороги кохання» на «дорогу революції». Запалені ідеями класової боротьби, нові друзі Ілька поведуть його за собою як вихідця з соціальних низів у вирій революційних потрясінь. Але рано чи пізно Ілько має відповідати за свій вчинок перед революційним трибуналом. Тому, вірний революційній присязі, юнак вимагає від Луки, щоб той його заарештував. Тут ми спостерігаємо, як під впливом партійно-пролетарських інтересів у цього вчорашнього мрійника виробляється психологія більшовизму: щоб зняти свою вину перед революцією, Ілько просить останньої зустрічі з Мариною – аби власноруч виконати вирок над колишньою коханою.
Входячи до підвалу, де ув’язнена Марина, Ілько не відчуває ні жалю, ні вагання: «десь миготить думка – постукати. Та чи не зайва тепер оця ввічливість? Адже я тепер у цілком одмінній ролі. У мене є ключ і од дверей, і од життя» [14, с. 254]. І де той ніжний закоханий романтик, що не наважувався передати дівчині листа? Про зміну життєвих принципів учорашнього мрійника-ідеаліста натякає і Марина, яка ще покладає на нього якісь надії: «Ви, не спитавшись, увійшли, − це привілей старців, закоханих і, здається, катів. Я ждала й вас. Не вагаючись. Тільки не з цього боку і не з цих дверей. Я ждала вас отам край віконця. Край голубиного вікна вічності» [14, с. 254].
Але не надія прийшла з Ільком до Марини, а смерть: відтепер класові інтереси для нього вище від будь-яких інших, навіть більше – національних («Моя нація тепер там, де клас. Де клас пригноблених. Там і буде моя нація» [14, с. 259]) і загальнолюдських (він вітає «диктатуру», в якій , за словами Марини, «більше крові, ніж молока» [14, с. 258]). Для Ілька Україна лише «плацдарм великого змагу ідей» [14, с. 259].
М. Куліш, відображаючи жахливі сторони класової боротьби, в образі поета Ілька Юги показав передусім трагедію інтелігенції, яку жорстокі реалії революції збили на криваву стежку братовбивства, знищивши тим самим у людині найсвітліше і найсвятіше – причетність до роду і нації. Про причину Ількового падіння говорить Марина перед розстрілом: «Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях в історії, а ви пропонуєте зректися себе заради соціалістичних експериментів і бути матеріалом до лабораторії. Яка трагедія!» [14, с. 259].
Засліплений жадобою помсти за покривджених і знедолених, за справді невинно убієнних (Зіньки, Оврама), усвідомлюючи рідну землю як «плацдарм великого змагу ідей» учорашній гуманіст-мрійник у своїй класовій ненависті міг закономірно бути одним із тих, хто (за визначенням Марини) перетворить Україну на тюрму, стане «катом національно ідеї». За всіє своєї віри в утопічну ідею соцреалізму він приречений, бо, вистреливши в минуле у Мрію, не має майбутнього. Розплата за скоєне чи, може, каяття залишаються за кадром [5,с.105]
Отже, на прикладі Ілька Юги М. Куліш показав еволюцію героя і повний моральний крах особистості. І виходячи з усього вище сказано, ми можемо зробити висновок, що пафос Ільки є романтично-драматичним. На початку він постає романтиком, який вірить у вічне кохання, але під час розгортання подій він еволюціоную,але не в кращу сторону, що і призводить до його загибелі.
Магістр