Болгарське Відродження в царині літератури на матеріалі творчого доробку Паїсія Хилендарського та Івана Рильского (ID:352331)

Вступ «Історія повторюється», - сказав хтось із мудрих. Проте, чомусь не задумуються люди, чому так відбувається. На мою думку, можна провести кілька паралелей: людина щодня повертається додому, навіть, коли Григорій Сковорода мандрував світом, йому хотілося побувати на батьківщині, мудрість ми черпаємо у найдавніших книгах, так і час, історія, можна застосовувати будь-яку дефініцію, йде, минає і повертається до того ж, звідки все починалося. Але ж ми не можемо постійно ходити по колу. Це дійсно так. З кожним разом людство набирається досвіду та сприймає повернення до джерел з новими ідеями, проте з колишнім запалом. Вище коротко проілюстровано початок епохи Відродження. Перші відгуки цього періоду чутно в Італії в XIV ст. Розвій Відродження приходиться на кінець ХV – початок ХVІ століть. Першим назву «Відродження» або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво. Актуальність дослідження полягає в аналізі тенденцій Відродження світового ХІV – ХVІ століть загалом та болгарського Відродження зокрема для виокремлення основних аспектів доби для розуміння широкого спектру літератури і подальшого її розвитку в сучасності з урахуванням попередніх надбань мудрих віків. Темою дослідження є болгарське Відродження в царині літератури на матеріалі творчого доробку Паїсія Хилендарського та Івана Рильского. Мета заклечається в системному аналізі провідних мотивів творчості Паїсія Хилендарського та Івана Рилского як представників літературного болгарського Ренесенсу. Досліджуючи дану тему я ставила перед собою такі завдання: • Дослідити Відродження як напрям у літературі; • Розкрити особливості доби у болгарській літературі; • провести порівняльний аналіз творчого доробку Паїсія Хилендарського та Івана Рилского; • проаналізувати внесок митців у болгарську та світову літературу. Об'єктом дослідження є творчість Паїсія Хилендарського та Івана Рилского Предметом дослідження є проблематика трактування жанрів, мотивів та ідей Відродження у болгарській літературі. Методи дослідження: • порівняльно-історичні; • описові; • компаративістські; • біографічні. Розділ І. Відродження – новий подих літератури. У ренесансному світогляді сформувався культ людської особистості, людське «Я» утверджувалося як богорівне. Через цікавість до людських потреб митців доби Відродження їх називали гуманістами. Важливою рисою творчості гуманістів було відкриття світу й людини, прагнення до пізнання всього, що пов'язане з людиною, пошуки шляхів до щастя людини. Гуманісти обстоювали право людини радіти й бути щасливою у цьому, земному житті. 1.1. Європейське відродження У середині ХІV століття в Італії починається Епоха Відродження ("Ренесанс"). Це перехід від середніх століть до культури Нового часу. Культура Відродження - міська культура, її розвиток прямо пов'язаний з розвитком міст. Це культурно-історична епоха найвищого розквіту. Хронологічні рамки в різних країнах різні. Італія - середина ХІV століття, триває кілька століть. В інших країнах інший час. Англія - остання чверть ХVІ століття й перша чверть ХVІІ. Відродження носить різний характер: Італія - культура, поезія, Німеччина - філософія, богослов'я, ідеологічний характер, Англія - театр. Відбувається формування нових буржуазних відносин. Економіка й розвиток Італії був попереду інших країн. Формування націй доводиться на епоху Відродження. Починається пошанування античності – починають осягатися грецькі цінності. Яскраві моменти: формування нового типу людини. Відродження - дуже важкий період, з’явились нові уявлення. Особливий тип особистості - титан Відродження. Багато талантів. Люди приходили в титани із самих низів суспільства. Багатогранність особистості стала прикметою епохи. Термін "Відродження" уперше був ужитий в 1550 - Джорджо Вазарі "Життєпис славнозвісних живописців, скульпторів і зодчих". Але слово з'являється раніше. Девіз: "Щоб іти вперед треба оглянутися назад", досягти античного рівня в культурі, треба відродити античні цінності. Середньовіччя вивчало античність вибірково, тільки те, що підходило до церковної догматики - Вергілій, Платон (вибірково), Аристотель (вибірково). Інші автори - уривками. Епоха Відродження звернулася до античності як до комплексу знань, навіть трохи перебільшувала її значення. Це перше тлумачення терміна. 1.2. Болгарське Відродження. Від XVII ст. в Болгарії поширюється література релігійно-сентенційного змісту. Збірки подібних творів ("дамаскіни") написані розмовною мовою. Така література була зрозумілою широким верствам населення. З XVIII ст. в "дамаскінах" все виразніше чуються й соціальні мотиви, наприклад у збірці ченця Рильського монастиря Йосифа Брадатого (перша половина XVIII ст.). За умов занепаду освіченості та кризи літератури великого значення набував фольклор. Одним із найпопулярніших жанрів народної творчості XVI—XVIII ст. є гайдуцькі пісні. На них виховувалися цілі покоління болгар. У цих творах особливо проявляється ненависть до гнобителів, містяться заклики до боротьби з турками, а також з іншими поневолювачами — грецькими купцями, єврейськими лихварями, болгарськими феодалами-потурченцями. Тяжко позначилося османське володарювання й на болгарській архітектурі. Загарбники забороняли християнам споруджувати будинки та храми, вищі чи більші за турецькі. Як наслідок — у болгарському зодчестві XV—XVIII ст. поширилися нові форми. Церкви своїми розмірами нагадують звичайні будинки й не дуже вирізняються серед них орнаментом. Зазнав своєрідної кризи й живопис. Іслам забороняв зображувати живі істоти, й над творами живопису нависала небезпека мусульманського фанатизму. З усіх видів малярства в XV—XVIII ст. фактично збереглося тільки іконописання, але й воно за своїми достоїнствами поступалося іконописові попередньої доби. Незважаючи на помітний занепад культури в XV — першій половині XVIII ст., в цей період поступово виникли певні передумови для болгарського національного Відродження. Розділ ІІ. Ренесанс. Сторінками болгарського письменства. Болгарське національне відродження (болг. Българското национално възраждане) — період болгарської історії (кінець XVIII—XIX ст.), пов'язаний з утворенняс новочасної політичної болгарської нації та її боротьбою за звільнення від османського гніту. Цей політико-культурницький рух характеризувався зростанням національної свідомості, зверненням до своєї історичної минувшини, увагою до сучасного національного просвітницького процесу, формування болгарської освіти, літературної норми болгарської мови, відображенням болгарських традицій у професійному мистецтві тощо. У цей час зароджуються нові форми культурної діяльності — світські школи, читалиште, аматорські театри. З'являються перші учбові посібники, газети й часописи, що друкувалися по-болгарськи. Спершу їх видавали у Румунії та Австро-Угорщині, а вже згодом — і в самі́йОсманській імперії. Важливою складовою національного відродження була боротьба за самостійність Болгарського екзархату. 2.1. Паїсій Хилендарський Преподобний Паїсій Хилендарський народився в 1722 році в Банско в благочестивій родині. Один брат преподобного - Лаврентій був ігуменом Хилендарського монастиря, а інший був відомий як щедрий благодійник православних храмів і монастирів, а сам преподобний Паїсій проходив послух в Рильському монастирі. У 1745 році, у віці 23 років, святий Паїсій перейшов до брата в Хилендарську обитель на Афоні, де прийняв чернечий постриг. На Святій Горі подвижник зростав духовно, глибоко вивчив Святе Письмо та був удостоєний священного сану. У 1762 році преподобний Паїсій написав "Історію славяноболгарську"- книгу, що зміцнила християнську віру і пробудити національну самосвідомість поневоленого болгарського народу. Серед темряви іноземного гніту преподобний знову запалив світильник Православ'я, запалений колись святими рівноапостольними Кирилом і Мефодієм (пам'ять 23 травня). Час і місце блаженного спочинку преподобного до цих пір невідомо. 2.3. Іван Рильский Святий Іван Рильський, преподобний болг. Иван Рилски, близько 876—18 серпня 946 - знаменитий болгарський святий та патрон болгарського народу, суровий чернець-самітник та подвижник на территорії сучасних Болгарії і Македонії. Святий Іван Рильський жив біля болгарської гори Рила. Близько 900 року пішов у Рильські гори й оселився там у відлюдному місці. Пам'ять 18 серпня та 19 жовтня. Мощі Івана, «времени не малу прешедшу», були віднайдені нетлінними і перенесені до Софії, звідки, під час війни були захоплені угорцями, але в 1187 році знову повернені до Софії. Цар Іван II Асень в 1195 переніс їх в Тирново, а в 1469 вони були перенесені в Рильський монастир, де залишаються і понині. Він вважається покровителем слобідського міста Рильська Курської області. В його честь в місті побудована церква Івана Рильського і названа найбільш висока частина берегової височини — «Гора Івана Рильського», на якій стояла в древності Рильська фортеця і найбільш давня частина міста Рильська. Іван Рильський помер 18 серпня 946 року, залишивши по собі невеликий монастир, зведений на скелястій височині. Спочатку цар Петро поховав святого в катедрі, а пізніше його тіло перенесли до Рильського монастиря. Монастир зведено навколо могили Івана Рильського. Зовнішні мури, висота яких 24 м, а товщина 2 м, роблять будівлю подібною на фортецю. Для зведення монастиря було використано білий і чорний мармур. Збудований у минулому століття як монастир-фортеця, він став духовним і військовим центром Болгарії, яка тоді перебувала під османським ігом. Творили цю обитель зодчі, різьбярі, ливарники та художники з усієї країни. А опісля доклали рук книгодрукарі, зброярі, вишивальниці, ювеліри. Колекції їхніх робіт, експоновані в монастирі, й сьогодні дивують знавців. Висновки Відмітні риси доби Відродження — світський характер культури та її антропоцентризм (тобто інтерес у першу чергу до людини та її діяльності). З'являється цікавість до античної культури, відбувається ніби її «відродження» — так і з'явився цей термін. Водночас література замість латини почала використовувати національні мови, з'явився інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними зразками. Для мистецьких творів цієї доби були характерні ясність естетичного мислення, простота і конкретність. Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну свідомість болгарського народу. Частина болгар прийняла іслам і через декілька поколінь втратила почуття національності. Інша частина, здебільшого жителі міст, поступово еллінізувалася. Цьому сприяла особлива політика грецького православного кліру та своєрідність системи освіти в Болгарії. Болгарські школи, як правило, контролювалися греками, й освічені прошарки болгарського суспільства еллінізувались, переймаючи грецькі звичаї та мову. Носієм національної свідомості виступало болгарське селянство, яке зберігало традиції своїх пращурів. Його чисельна перевага ставала гарантом того, що денаціоналізація не матиме незворотного характеру. У другій половині XVIII ст. з'являються перші ознаки національного Відродження південних слов'ян. У цей період тривало поступове становлення болгарської національної свідомості. Слово "болгарин", що до початку XVIII ст. мало презирливий відтінок і було по суті прізвиськом, тотожним російсько-українським "безголовий", "мужик", "скотина", набуває іншого, привабливішого значення. Представники різних соціальних верств, у тому числі торгівці й ремісники, з гордістю називають себе болгарами. Зростанню національної свідомості болгар сприяли: 1) культурно-просвітницький рух, успіхи в освіті, що викликали інтерес до минувшини народу; 2) кардинальні соціально-економічні зміни, що створили передумови для формування болгарської нації. Болгарська культура в другій половині XVIII ст. цілком відбивала становище народу. У ході бойових дій і наступних погромів було знищено величезну кількість пам'яток архітектури та мистецтва. У вогнищах пожеж згоріли давні рукописи, що розповідали про героїчну минувшину Болгарії. Позбавлення народу історичної пам'яті — таким було одне з головних завдань османів. За цих умов було досить складно зберегти й розвивати національну культуру. Особливу роль у збереженні культурних традицій відігравала православна церква. У войовничій мусульманській країні вона фактично стала офіційною опозицією режимові, а належність до християн, відвідування православних храмів у той час вважалося виявом певної мужності. У церквах, що були оазами колишньої Болгарії, навіть культові предмети нагадували про добу національної незалежності. Болгарське духовенство піклувалося про збереження цих речей, а також давніх рукописів і сприяло поширенню освіти серед народу. Справжніми центрами болгарської культури в перші століття османського володарювання стають монастирі, що врятувалися від руйнувань (Рильський, Бачківський, Хілендарський та ін.). При монастирях діяли школи, в яких не тільки викладали предмети канонічного циклу, а й навчали читати і писати. Тут також переписували релігійні книги. Саме такими книгами в XV—XVI ст. репрезентована вся болгарська література. Особливе місце в ній посідали житія святих, канонізованих за вірність православній церкві. Описані в житіях муки постраждалих за віру поставали моральним прикладом для всього болгарського народу. Список використаних джерел 1. «Българско възраждане» — Николай Генчев, Издателство на Отечествения фронт ДП «Д.Найденов», Велико Търново, 1988 г. (болг.) 2. Демиденко Л.А. Культура и быт болгарского населения в УССР. – К.: Наук. думка, 1970. – 139 с 3. Сохань П.С. Очерки истории украинско-болгарских связей. – К.: Наук. думка, 1976. 290 с. 4. Паїсій Хілендарського і неговата епоха. Софія, 1962. 5. Нікітін С. А. Паїсій Хилендарський і сучасна йому південнослов'янська історіографія / / Слов'янське джерелознавство. М., 1965.