Природа, характер та прийоми й засоби комічного у повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького (ID:352347)

ВСТУП Загальновизнано, що гумор – “одна з найсильніших, найцікавіших особливостей” таланту І. Нечуя-Левицького. Найвиразніше ця риса творчого стилю письменника виявилася в його повісті “Кайдашева сім’я”. Нечуй-Левицький зумів підмітити й передати найособливіше в народному характері, зокрема погляд на життя з усмішкою, гумористично-іронічне ставлення до складнощів життя. Змальовуючи побут родини Кайдашів, автор використовує засоби народної сміхової культури, узявши з неї не лише окремі елементи, а й ідейно-стильову багатозначність народного сміху. У народній культурі сміх різний: доброзичливий, жартівливо безтурботний, гумористичний, ліричний, елегійний, сумний і навіть печальний, дошкульний, сатирично-знущальний. Таким багатогранним є сміх і в “Кайдашевій сім’ї”. Найперше, що привертає увагу під час читання “Кайдашевої сім’ї”, – це поєднання ліричного й гумористично-сатиричного пластів зображення. Тонкий ліризм та іскрометний гумор властиві і мові автора, і мові персонажів. Картини природи, зображені дуже лірично, настроюють на спокій, тишу, радісне сприйняття світу і цим контрастують із неспокоєм у сім’ї Кайдашів, посилюють безглуздість суперечок і баталій. Останнім часом з'явилося чимало праць, в яких увагу приділено засобам комічного у творах. Цій темі присвячено дисертаційні дослідження Д. Грибовської "Своєрідність комічного у поетичній творчості І. Франка" (2006), О. Долгушевої "Типологія комічного в художній прозі І. Нечуя-Левицького і Марка Твена" (2002), В. Кисіля "Пародійна творчість К. С. Буревія: еволюція образу автора в пародіях Едварда Стріхи, політичний та естетичний дискурс, поетика комічного" (2003), О. Шумейко "Мовні засоби творення комічного в сучасній українській поезії" (2007) та ін. У праці В. Костюка та В. Денисенка "Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, гіпертекстуальність)" (2002) В. Денисенко в розділі "Сміх в українській модерністичній прозі" розглянув теорії комічного та іронічного в європейській традиції, гумор і сатиру в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Багато майстрів слова є в українській літературі. І одним із них виступає творець української побутової повісті Іван Нечуй-Левицький. Письменник усе своє життя був пов'язаний з простим народом, глибоко знав його життя. Він уважно "наглядав" за життям земляків (а народився він, на Черкащині), його спостережливе око вбирало і бачило всі барви- від трагічно-чорних до яскраво-комічних. Серед його творів особливе місце посідає неперевершена повість "Кайдашева сім'я". У цій повісті автор так майстерно створив своїх персонажів, що вони ніби живі, сходять зі сторінок книжки. Усі дійові особи дуже колоритні, по-своєму оригінальні, неповторні. Повість "Кайдашева сім'я" включає в себе соціально-побутові та сатирично-гумористичні елементи. Тема дослідження: природа, характер та прийоми й засоби комічного у повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Мета дослідження: • виконати системний аналіз природи, характеру та прийомів й засобів комічного як предмету літературознавства; • визначити домінантні ознаки природи, характеру та прийомів й засобів комічного у повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Реалізація зазначеної мети передбачає розв’язання таких завдань: • з'ясувати природу, характер та прийоми й засоби комічного у літературному творі; • розкрити комедію та сатиру як явище в українській літературі; • дослідити диференційні риси ідіостилю І. Нечуя-Левицького; • розглянути комічне у повісті «Кайдашева сім’я». Об'єктом дослідження є творчий доробок І. Нечуя-Левицького через призму прийомів та засобів творення комічного у літературному творі. За предметом дослідження існують проблемна сфера, естетична природа, жанрово-стильова специфіка прози митця, твір новаторський в дослідницькому аспекті, що вкладаються в художню систему творчості І. Нечуя-Левицького. Методи дослідження: • біографічні; • порівняльно-історичні: • генетико-типологічні; • системно-естетичні; • компаративістські; • описові. Актуальність дослідження: у роботі проводився історико-біографічний опис, проблемно-тематичне прочитання змісту творів у діалогічному зв’язку з історичною добою, використані прийоми зіставно-типологічного аналізу художніх текстів у силовому полі тогочасного письменства. Наукова новизна дослідження: в роботі представлено художньо-естетичну концепцію творчих та життєвих поглядів Івана Нечуя-Левицького та репрезентовано творчий доробок письменника через призму прийомів та засобів комічного. І РОЗДІЛ. ПРИЙОМИ ТА ЗАСОБИ КОМІЧНОГО ЯК ПРЕДМЕТ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА 1.1. Природа, характер та прийоми й засоби комічного у літературному творі Комічне відіграє в художній літературі особливу роль. Проте, при своїй різносторонності цей феномен залишається маловивченим. Існують численні спроби науковців дослідити окремі аспекти комічного. Але не існує зрозумілого визначення поняття комічного. Тому, досліджуючи багатогранність комічного, його тлумачення, структуру, особливості функціонування у художньому тексті, ставимо собі за мету чітко окреслити межі складових досліджуваного поняття. Названа проблема важлива і цікава для різних галузей сучасної філології, особливо для теорії та практики перекладу. Проте це питання виходить за межі цієї науки і, насамперед, переплітається з естетикою та психологією. Мабуть, саме тому існує багато теорій комічного, але жодної узагальненої, оскільки науковці підходять до дослідження цієї проблематики з різних сторін. Психологи намагаються визначити, як проходить процес сприйняття комічного в мозку. Естетика пояснює досягнення комічного ефекту моральними та естетичними нормами суспільства. Філологи розглядають мовні засоби та прийоми, що створюють комічний ефект [1, с. 171 – 174]. Першим з видатних філософів, хто приділив увагу дослідженню комічного, був Платон, хоча він осудив це явище, тому що вбачав у його підґрунті злобу та ненависть. Пізніше до цього питання звернувся Аристотель. Він першим ввів поняття ефекту неочікуваності, яке знайшло свій розвиток лише за часів Канта та Шопенгауера. До проблеми комічного звертались Томас Гоббс та Херберт Спенсер, Зиґмунд Фройд та Анрі Бергсон, Джон Локк та Михайло Бахтін. У другій половині ХХ століття це питання досліджували Ю. Борев, Д. Ніколаєв, Б. Мінчин, Я. Ельсберг, Б. Дземідок. Комічне це категорія естетики, що виражає у формі висміювання історично обумовлену невідповідність певного соціального явища, діяльності та поведінки людей, їх традицій і звичаїв об’єктивному плину речей і естетичному ідеалу прогресивних громадських сил [2, с. 391]. 1.2. Комедія та сатира як явище в українській літературі Комічне є найяскравішою формою відображення естетичного світогляду народу, який формується на основі розвитку національної свідомості. Наприклад, на межі ХІХ-ХХ ст. в українській літературі переважали жанри малої сатиричної форми (оповідання, байка, новела, памфлет, пародія, епіграма та ін.), а також такі форми сатиричного узагальнення, як сатирико-гумористична повість або епічна повість із елементами комічного (Осип Маковей «Залісся», Лесь Мартович «Забобон», Михайло Павлик «Пропащий чоловік» та ін.). Це пояснюється тими обставинами, що літературі цього періоду притаманне політичне, антиклерикальне забарвлення, переважним є соціально-політичний аспект комічного [19, c. 77]. Цілком закономірним є те, що сучасна епоха позначена розвитком таких жанрових форм, які дозволяють викривати обстановку безкарності та вседозволеності, підміну реальної ситуації розмовами про успіхи. Цей життєвий матеріал, який лежить в основі комічного, що має мовно-національну специфіку (змальовує дійсність через призму національного світосприймання і втілюється через своєрідне мовне оформлення), позначається на особливостях форми його вираження та жанровій своєрідності гумористичного дискурсу. Дослідження комічного, його категорій, функцій, типів і жанрів із позицій функційно-комунікативного підходу до мовних явищ, який притаманний сучасній мовознавчій науці, є актуальною темою багатьох лінгвістичних досліджень. Сучасна епоха, що характеризується великою різноманітністю викривальних тем, бурхливістю і динамічністю суспільного розвитку, мобільністю та інформативною насиченістю, потребує лаконічних, містких, але водночас і змістовно вичерпних, показових текстових форм, а також відповідних мовних ресурсів. Гумористичний компонент може бути частиною будь-якого типу тексту. Сміхове ставлення до об’єкта можна спостерігати в газетних статтях, у публіцистиці, навіть цілком серйозні ліричні твори можуть містити уривки, написані в гумористичному плані. Категорія комічного в українській літературі вирізняється жанровою варіативністю. У визначенні поняття «жанр» немає єдності в поглядах, оскільки немає єдиних критеріїв для їх виділення, розподілу мовленнєвих і комунікативних жанрів, їх ієрархізації. Жанри класифікують і досліджують у різних аспектах – дискурсивному, стилістичному, культурологічному, риторичному, соціопрагматичному, загальнолінгвістичному та ін. ІІ РОЗДІЛ. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСОБІВ ТА ПРИЙОМІВ ТВОРЕННЯ КОМІЧНОГО ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО 2.1. Диференційні риси ідіостилю І. Нечуя-Левицького Своєрідність стилю Нечуя-Левицького полягає в тонкому поєднанні реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, праці, особливостей мови та поведінки персонажів із живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів: Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. У творах І. Нечуя-Левицького поєднується тенденція до предметності, локальності й конкретності — соціальної, етнографічної, географічної із прагненням художника до поетизації кращих сторін народного життя, до зображення селянського світу в рельєфних, пластичних образах. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афояському пройдисвіті» , він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя. У повісті «Кайдашева сім'я» яскраво постають сцени з життя села Семигори. Автор майстерно розкриває психологію дійових осіб у комічному діалозі між Карпом і Лавріном, у сценах сутичок, що відбуваються між свекрухою та Мотрею. Тут найповніше проявляються риси індивідуалізму, дрібновласницької психології, що робили нестерпним життя селянства. Таким чином, творчість Нечуя-Левицького взагалі, і майстерність у відтворенні життя українського села, зокрема, були новим кроком у художньому відтворенні дійсності. Мова творів письменника — переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим досвідом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію, повість належить до найкращих творів українського письменства. Змальовуючи людські характери, І. Нечуй-Левицький стверджує, що хліборобська праця для українця — культурно-моральна цінність, основа буття, світосприймання, принцип трудової етики, передумова щастя. 2.2. Комічне у повісті «Кайдашева сім’я» Сміхова культура є важливим елементом українського селянського світу, який постає зі сторінок повісті. Джерелом комічного, як правило, є якась невідповідність, життєва суперечність, наприклад, між метою і засобами її досягнення, формою і змістом, діями і обставинами. Сміючись над чимось, ми немовби підносимося над визначеними суперечностями, долаємо їх. Отже, на сторінках повісті «Кайдашева сім'я» сміх — це виклик безглуздості обставин, які формують самі для себе герої твору, що ведуть домашню війну. Саме цей сміх дозволяє читачеві піднестися над дріб'язковістю подібних обставин, уникнути їх, очиститися від життєвої скверни. Письменник використовує різноманітні засоби творення смішного. Прослідкуємо, наприклад, за розмовою-грою між братами Кайдашами, в якій вони обговорюють риси дівчат. Уся ця розмова побудована на контрастах, несумісності смаків та уявлень про красу: «Доладна, як писанка» — «ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить»; «повновида, як повний місяць» — «гарна... мордою хоч пацюки бий»; «тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист» — «лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять». Дотепні словесні характеристики підкреслюють критичність погляду хлопців, вдалі поєднання порівнянь викликають сміх. Отже, спостерігаємо тут використання такого засобу творення комічного, як словесна характеристика, дотепний вислів. «— Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована! — Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби. — То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка. — І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить. — То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. — Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо. — То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін. — Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє...» [8;127] ВИСНОВКИ Іван Нечуй-Левицький - великий майстер художньої прози, тонкий знавець народного життя. Картини селянського побуту, він відтворює з такою переконливою виразністю. Як яскраво описує він українську природу, українське село і людей, які мешкають у цьому селі. Перш за все, в цьому пересвідчуєшся коли знайомишся з образами повісті, такими колоритними, типово українськими. Письменнник змальовує їх з великою любов'ю і гумором, бо, незважаючи на всі труднощі життя, український народ завжди виявляв оптимізм, сміявся, сипав дотепами, глузував з ворогів. Нечуй-Левицький вклав у своїх героїв ті риси народного характеру, які вважав найільш притаманними українцям. Ось перед нами Омелько Кайдаш - чоловік працьовитий, майстер, людина з багатим життєвим досвідом, але якого губить пристрасть до чарки. Він немолодий, більшу частину свого життя відробив на панщині, яка "...наклала на нього свій опечаток". Працював він і після панщини, вже на себе, на свою сім'ю. "Він був добрий стельмах... і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря". Читаюччи це, співчуваєш старому, бо далі автор розкриває причину цього пияцтва. Він каже, що Кайдаш став заглядати в корчму, "запиваючи давнє панщинне горе". На прикладі старого Кайдаша автор показує, як кріпацтво зламало людину. І хоч воно не вбило в ній трударя, але перетворило на п'яницю. Автор в'їдливо насміхається над п'яним Кайдашем, бо пияцтво завжди осуджувалося в українській родині й суспільстві. Знайомлячись з його жінкою - Марусею Кайдашихою, насамперед помічаємо, що це сварлива жінка, гризлива свекруха, "наче люта змія". Вона має в характері чимало вад: пихатість, манірність, безпідставний гонор. Але висміюючи її манери, письменник водночас висвітлює у жінки і добрі риси, характерні для українок: охайність, хист гарної куховарки і господарки. Кріпаччина теж висушила її душу, знищила в ній добре, ніжне, ласкаве. Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довго працювала в панів і наслідувала у них пиху та зарозумілість, навчилася зневажливо ставитися до нижчих за себе, підпорядковувати їх своєму впливу. Саме Кайдашиха була заводієм усіх сварок у родині. Описав письменник і дітей колишніх кріпаків: Карпа і Лавріна. Зовні брати дуже схожі один на одного. Але кожен із них має свій характер та чітко окреслена індивідуальність. Карпо, старший син був суворий та непривітний. Упертий, гордий, не любив нікому кланятись, навіть власному батьку. На противагу Карпові, Лаврін був лагідної вдачі, чутливий до краси й ніжності, схильний до жартів і дотепів. Він у всьому баче хороше і добре, шанує людей, має ліричну душу і грає на сопілці, захоплюється красою природи. Коли брати одружуються, то гордий та впертий Карпо бере багату дівчину Мотрю, а веселий та добрий Лаврін - непримітну Мелашку. Жінки, як і брати абсолютно різні за характером. Один з найдовершеніших образів це образ Мотрі - жінки Карпа. Вона розумна, вродлива і чепурна жінка, з заможньої родини, але добра в селі ніколи не вихвалялась. Вона любила працю. "Діло ніби горіло в Мотриних руках". Ставши невісткою, вона довгий час змовчувала свекрусі на її докори. Зла свекруха звалила на неї всю хатню роботу. І лише тоді, як Мотря відчула себе наймичкою, а не господинею, її терпець увірвався. Щоденна гризня з свекрухою зробила Мотрю злою та сварливою жінкою, вона поступово втрачає почуття міри та в сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим. Мелашка - дружина лагідного Лавріна. Вона була дуже гарною, щирою, тихою, спокійною та лагідною жінкою з бідної родини. Мелашка мала поетичну душу. Ось як її описує письменник: "Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона у своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень". Мелашка терпіла всі образи Кайдашихи та старшої невістки Мотрі, але згодом, піддаючись впливу середовища, переймає звички, лайливу мову, грубість, що панує в цій сім'ї. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Волков А. Лексикон загального та порівняльного літературознавства .-Ч: Золоті литаври, 2001.- 636 с 2. Гром’як Р. Літературознавчий словник-довідник.: за ред. Гром’як Р. - К: Видавничий центр Академія, 1997, 451с. 3. Долгушева О.В. Типологія комічного в художній прозі І. Нечуя-Левицького і Марка Твена : Автореф. дис. … канд. філол. н. : 10.01.05 / О.В. Долгушева; КНУ ім. Т. Шевченка. – К., 2002. – 19 с. 4. Зеров М. Українське письменство / Упор. М. Сулима. – К. : Основи, 2003. – 1301 с. 5. Костюк В., Денисенко В. Модерн як поле експерименту : Комічне, фрагмент, гіпертекстуальність / В. Костюк, В. Денисенко. – К., 2002. – 176 с. 6. Коцюбинська М. Література як мистецтво слова. Деякі принципи літературного аналізу художньої мови. – К.: Наукова думка, 1965. – 324 с. 7. Літературознавчий словник-довідник. – К. : Академія, 1997. – 752 с. 8. Махновець Л. Давній гумор і сатира ХІХ ст. – К.:Держлітвидав1959 / Упор. і вступ. ст. Л.Є. Махновця. – 495 с. 9. Махновець Леонід. Сатира і гумор української прози ХVІ – ХVІІІ ст. – К.: Наукова думка, 1964. – 479 с. 10. Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім’я: Повісті, п’єси -К: Харків «Фоліо», 2007.-351с.