Метафора у творчості Юрія Андруховича та Василя Шкляра (ID:352519)

Вступ Українська мова, а відтак і українська література, сповнена образів, символів та глибинного змісту слів. Поети і письменники із року в рік плекають українську мову та збагачують її оказіоналізмами, неологізмами та строкатими словосполученнями, які додають літературній мові особливого змісту, форми та оригінальності. Митці словесності користуються тропами, які у літературознавстві чітко розмежовуються за своїм значенням та функціями. Існують такі тропи: епітет, порівняння, риторичні запитання, перифраза, метафора тощо. З усіх інших тропів метафора відрізняється особливою виразністю, образністю. У неї майже необмежені можливості у зближенні різноманітних предметів і явищ, що дозволяє по-новому осмислити їх суть. Відомий філософ П. Рікер пише: «Метафоричне значення полягає не тільки в семантичному конфлікті, але й у новому предикативному значенні, що виникає з руїн буквального значення, тобто значення, яке виникає при спиранні тільки на повсякденні або поширені лексичні значення наших слів. Метафора є не загадкою, а рішенням загадки»[1]. Метафорою користуються для опису і пояснення складних явищ, у процесах наукового дослідження. В результаті сформувався цілий клас наукових метафор. Крім того, люди широко застосовують метафори у повсякденному житті, інколи навіть не усвідомлюючи ці процеси. Відомі дослідники Дж. Лакофф і М. Джонсон у своїй роботі «Метафори, якими ми живемо» відмічають: «В усіх сферах життя (не тільки в політиці або коханні) ми визначаємо реальність мовою метафор, а потім починаємо діяти відповідно до них. Ми виводимо наслідки, визначаємо цілі, приймаємо зобов'язання, реалізуємо плани - і все це на основі часткового структурування досвіду, що свідомо чи несвідомо здійснюється нами через метафори». [2] Сьогодні постмодернізм диктує свої правила письменства. Новітня література відрізняється якісно новими відмінними формаціями творів. Тому актуальність дослідження полягає у виокремленні метафори як абсолютно самостійного, повного варіацій та концепцій художнього засобу у Творчості Юрія Андруховича та Василя Шкляра, як представників сучасної літературної еліти. У даному дослідженні ставиться мета з позиції комплексного підходу до оцінок літературних та мовних процесів в Україні, з урахуванням сучасних досягнень у галузі мовознавства, літератури дослідити феномен метафори як засобу образності у творі та форми самовираження письменників. Реалізація зазначеної мети передбачає розв’язання таких завдань: • з'ясувати домінанти функціонування метафори як художнього засобу; • розкрити шляхи реалізації художньо освоєних Юрієм Андруховичем та Василем Шклярем проблем та ідейно-естетичних концептів у їх творчості за допомогою метафори; • дослідити специфіку функціонування метафори у поезії і прозі; • розглянути вектори дослідження метафори у діахронному аспекті; • виявити найпоказовіші риси образної системи, особливості моделювання конфліктів, прийоми сюжетотворення та засоби характерів, виражені метафорами у творчості Юрія Андруховича та Василя Шкляра; • окреслити основні прийоми використання метафори та її художню функціональність у творах Юрія Андруховича та Василя Шкляра; • адекватно ідентифікувати місце метафори у творчості Юрія Андруховича та Василя Шкляра. Об'єктом дослідження є метафора у творчому доробку Юрія Андруховича та Василя Шкляра. За предметом дослідження існують проблемна сфера, естетична природа, жанрово-стильова специфіка зображального засобу «метафора», твори новаторські в дослідницькому аспекті, що вкладаються в художню систему творчості Юрія Андруховича та Василя Шкляра. Методи дослідження: • лексичні; • порівняльно-історичні; • генетико-типологічні; • системно-естетичні; • компаративістські; • описові. Розділ І. Метафора як зображальний засіб Метафора – це явище, яке викликає різноманітні дискусії протягом всієї історії лінгвістичної науки. На даному етапі розвитку ця тема цікавить велику кількість вчених. На думку А. Рижкова, перша метафорична діяльність людини розпочалась ще в древні часи, тому що вона намагалась показати себе з кращої сторони, аніж її створила природа. [5]. Вчені вважають, що саме з того моменту, коли людина почала мислити метафорично, почався розвиток як і мови, так і культури в цілому. Майже до початку вісімдесятих років метафору розглядали як прикрасу, інші лінгвісти стверджували, що вона лише прийом для ораторського та поетичного мистецтва, який спантеличує розуміння людини [5]. В літературознавчому аспекті метафора розуміється авторами як акт цілеспрямованого творчого мислення. На думку Дудченка М. Н., в процесі створення метафоричної моделі, «автор може передбачити можливі шляхи декодування метафори, поле можливої інтерпретації образу». Згідно з Геспером М., значення метафори є невичерпним, а її інтерпретація – нескінченною. Кацнельсон С. Д. вважає, що в людській пам’яті поняття зберігаються двояко, а саме, як власне змістовні поняття та як їх формальні дублікати. Змістовні поняття – це вся сума знань людини про даний предмет, а формальні дублікати – зв’язані зі значенням слова [3]. Дудченко М. Н. вказує, що створення метафори, а також її декодування та розуміння – процес узагальненого людського мислення [3]. З виходом роботи відомих лінгвістів Дж. Лакоффа та М. Джонсона «Метафори, якими ми живемо», в лінгвістиці заговорили про значення метафори в процесі нашої концептуалізації дійсності. В своїй книзі автори наголошують на тому, що метафора є частиною людського функціонування, завдяки їй будується розуміння нашого досвіду [5]. На думку вчених, концептуальна метафора не відображає реальність, а сама її творить. 1.1. Метафора – мовне явище У мовному спілкуванні людей важливу роль відіграють слова, що вживаються в переносному значенні. Серед них найбільша роль належить метафорі. Ще найвидатніший оратор Давнього Риму Ціцерон відзначав: «Нема тропа більш блискучого, що надає мові найбільшої кількості яскравих образів, ніж метафора». Метафора як мовне явище має свою історію розвитку і свої особливості, що залежать від уживання метафори в різних функціональних стилях мови. При цьому кожна відмінність функціонального навантаження метафори зумовлює й характер її словесної структури. Метафора, в сукупності з іншими образними засобами, сприяє розрізненню як функціональних, так і індивідуальних стилів мови. Нерідко саме метафора робить стиль автора самобутнім, оригінальним. Кожний період розвитку літературної мови характеризується певними тенденціями творення метафори, використанням тих чи інших асоціативних зв’язків. Є специфіка і у виборі, продуктивності синтаксичних типів, морфологічної будови слів, що утворюють метафори. Складовими елементами метафори виступають окремі частини мови — іменник, прикметник, дієслово, прислівник та ін. Метафоричні словосполучення спираються на несподіване асоціативне поєднання понять. Відбуваються словесні перетворення, при яких слово то набуває метафоричності, то знову її втрачає. При цьому, як відзначав О. О. Потебня, діє специфічна діалектика людського пізнання, в умовах якої «постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення постійно йде назад і перед»: слова з прямим значенням перетворюються в слова із значенням переносним і навпаки. У розкритті зв’язків між прямим і переносним значеннями слів О. О. Потебня виходив з переконання, що кожне слово народжується за допомогою образу і таким чином перетворюється у слово-поняття. 1.2. Метафора – літературне явище Художня проза, на відміну від ліричної поезії, — мистецтво епічного слова. У прозі завдання метафори спрямоване на відображення суті конфлікту, який розкривається у зіткненні персонажів. Не випадково філософ Гегель у своїй «Естетиці» вважав, що метафора, даючи естетичну насолоду, посилюючи почуття, разом з тим гальмує, уповільнює дію. На його думку, коли персонажі твору в пориві почуттів прагнуть діяти, не варто змушувати їх говорити метафорами. Слід, проте, мати на увазі, що метафоричнее мовлення не тільки гальмує дію, воно збільшує емоційну напругу художньої розповіді. Завдяки метафоричності точніше вимальовуються деталі загальної дії. Метафоричність стилю нерідко пов’язується з відображенням напруженості конфлікту. Важливою рисою структури метафори в сучасній художній прозі є широке використання різних шарів лексики. Яскравим прикладом можуть бути прозові твори М. Стельмаха, в яких метафоризація виростає з усно-розмовних джерел і служить засобом індивідуалізації мови персонажів. Ось, наприклад, метафори, що характеризують одного з персонажів «Правди і кривди»: «Пришелепуватий! не голову, а баняк дірявий викапустив на плечах! — визвірилась головиха й одним оком І мене поїдає, а другим вулицю пантрує». Часто метафори у прозі мають фразеологічний характер Вони органічно вплітаються в контекст, відтворюючи образність, колорит і яскравість народного мовлення. Фразеологічні метафори вживаються переважно для характеристики негативних персонажів. Для зображення позитивних персонажів більш характерними є індивідуально-авторські метафори. Напр.: «І тільки після цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами землянок, скорботними пам’ятниками печей» (М. Стельмах); «Славиться Микола тим, що, мабуть, найраніше з усіх у Комишанці встає, про нього й мати Порфирові каже: «Оце ранній! Це такий, що не проспить росяні блакитні світанки» (О. Гончар). Метафора в прозі може бути й поетичного характеру. Наприклад: «Я дивлюсь на вишні, і в них справді то тут, то там паленіють розпуклі щічки» (М. Стельмах); «Ось, бачиш, сьогодні літечко торкнулось руками до ягід, і вони почали паленіти» (М. Стельмах). Розділ ІІ. Метафора у творчості Юрія Андруховича 2.1. Постмодерніст Юрій Андрухович Юрій Андрухович — сучасний поет, прозаїк, перекладач, есеїст, творчість якого пов’язують із напрямком постмодернізму, що прийшов на зміну модернізму ще на початку 80-х років XX ст., і це має свою точку відліку — 1985 рік, коли Ю. Андрухович разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснували поетичну групу «Бу-Ва-Бу» (Бурлеск-Валаган-Буфонада). Зміни в суспільному житті країни відбились і в розвитку літератури: почали з’являтися нові теми, змінився підхід до творчості. Коли досліджують українську літературу кінця XX ст., наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що знайшов яскраве втілення у творчості Юрія Андруховича, — це і поєднання тенденцій різних стильових течій, опозиційність до традицій, позачасове й позапросторове зображення подій, зміна функцій автора та героя, поява незалежної особистості, часом іронічність чи пародійність тощо. Ці особливості ми спостерігаємо в поетичних творах збірок: «Небо і площі», «Передмістя», «Екзотичні птахи і рослини» та ін. Як послідовний митець постмодерністського напряму Андрухович оригінально поєднує патетику з іронією, часом захоплюється стилістичними прийомами або ж ніби замінює ліричного героя якоюсь новою «маскою». Твори поета й прозаїка внесли в українську літературу своєрідну стихію вільного мислення, не обтяженого сумнівними умовностями, і найперше, що привертає увагу, — у них постає новий образ вільної творчої особистості. У творі «Пісня мандрівного спудея» автор навмисно використовує архаїзми «черленяться», «отець», «соловій» і зокрема слово «спудей», аби надати цьому слову того глибокого значення, що мала назва молодих людей, які вивчали науки. За часів Сковороди й трохи пізніше абихто не міг стати «спудєєм», отже, це були люди високоосвічені, талановиті, творчі. 2.2. Матафора у романі «Рекреації» Роман Юрія Андруховича «Рекреації став одним із найцікавіших і найвизначніших явищ сучасної української літератури. Величезна кількість критичних публікацій і точок зору на прозу Андруховича в українській періодичній літературі 90-х років - яскраве тому підтвердження. Стосовно прози письменника навіть було вжито жанрову дефініцію «новий український роман». Через своє особливе ставлення до дійсності, що характеризується щирістю та іронізуванням над будь-яким моралізаторством автор роману заперечує загальноприйняте в нашій літературі зображення талановитої творчої особистості як безгрішного пророка, а представника сучасного суспільства - як чесного робітника, якого хвилюють лише проблеми голодуючих у Гватемалі. Такі стереотипи спростовуються. Однак це зовсім не означає заперечення естетичної вартісності творчості зображених у романі поетів, які виявляються несхожими на зразкових громадян. Як вже було зазначено, з часу своєї появи твір не виходить з кола уваги літературознавців і критиків. Цікавою є точка зору М.Павлишина, який відзначає не скандальність «Рекреацій», а важливість цього твору в плані відображення ним змін в українській культурі, пов'язаних з процесом виходу країни з колоніальної залежності: «У «Рекреаціях» осмислюється кінець парадигми національної культури як засобу боротьби за виживання нації і початок парадигми національної культури як нормального місцерозташування багатоманітності сучасного життя», - стверджує літературознавець на початку своєї статті "Що перетворюється в "Рекреаціях» Юрія Андруховича?» , і далі за допомогою категорій «постколоніальність», «колоніальність» та «антиколоніальність» він доводить своє твердження. Роман «Рекреації» можна розглядати з кількох точок зору, що не виключають, а взаємодоповнюють одна одну. І хоча тут згадано лише незначну кількість статей, присвячених твору Ю.Андруховича і його прозі взагалі, інші дослідження також не вичерпують можливих тем. Зокрема, аспекту, в якому досліджуємо роман ми, окремої розвідки не присвятив ніхто, і лише М.Павлишин та М.Скаліцкі торкнулися його в своїх студіях. Розділ ІІІ. Метафоризація Василя Шкляра 3.1. Василь Шкляр – батько українського бестселлера Василь Шкляр народився 10 червня 1951 року під волоським горіхом у Холодному Яру (село Ганжалівка Лисянського району Черкаської області). 1963 року родина переїхала до міста Звенигородка, де 1968-го закінчив середню школу зі срібною медаллю. Того ж року вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, де завершив навчання 1973-го. Водночас навчався (за обміном студентів) на філологічному факультеті Єреванського державного університету – студіював вірменську мову й літературу. Після навчання рік працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. Відтак довший час займався журналістикою, завідував відділом прози в журналах «Ранок» та «Дніпро». На порі становлення нашої незалежності у 90-х роках був прес-секретарем Української республіканської партії. Тривалий час перебував на творчій роботі, обіймав посади головного редактора видавництва «Дніпро» та заступника голови Національної спілки письменників України. Василь Шкляр – член НСПУ, член Асоціації українських письменників, лауреат багатьох престижних літературних премій, володар гран-прі Всеукраїнських конкурсів на кращий роман «Золотий бабай» та «Коронація слова», лауреат премії «Золоте перо», міжнародної премії «Спіраль століть», австралійської премії «Айстра», премії Ліги українських меценатів «Ярославів Вал» та ін. Улюблена літературна відзнака Шкляра – «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів». 2011 року Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка присудив Василеві Шкляру цю найвищу літературну нагороду за роман «Чорний Ворон» («Залишенець»), однак письменник відмовився отримувати премію на знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти українофоба Табачника. 3.2. Метафора у романі «Залишинець» Одним з основних об’єктів сучасної когнітивної лінгвістики є вербалізований концепт. Увагу лінгвістів привертають перш за все основні, «базові», концепти, що найтісніше пов’язані з культурою народу і найяскравіше відбивають специфіку його колективної свідомості. Одним з них є концепт «чоловік». Автора роману називають Петро Павловича батьком українського бестселера. Він є переможцем літературної премії імені Тараса Шевченка 2010 року з романом «Залишенець. Чорний ворон». Первинна назва твору «Залишенець», тобто, той, хто до кінця залишився вірним девізу, написаному на чорному бойовому прапорі повстанців Холодного Яру «Воля України або смерть!». Саме під цією назвою роман здобув першу премію Ліги українських меценатів за кращий історичний роман. Потім з’явилась назва «Чорний ворон» за ім’ям псевдоголовного героя. За містичність і загадковість твору відповідають чорний ворон (птах), що спостерігає за подіями і все розуміє, сліпа ворожка, загадкова дівчина, яка приходить на ніч до Чорного Ворона (людини), юродивий Варфоломій, що не гине, як не стараються «безбожні москалі». Як відомо, авторське бачення дійсності втілюється в контексті тексту та пропагується читачам за допомогою категорії оцінки. Оцінне значення є істотним компонентом смислу тексту. Отже, аналіз роману виявив негативне ставлення В. Шкляра до представників радянської ради. Так, на позначення чоловіків-більшовиків письменник використовує синонімічний ряд з пейоративним забарвленням: кацап’юга, вилупок, кацапидло, приходень, заброда, бебех, нахаба, йолоп, голодранець, ледацюга, крикун, босота, шельма, навіжений, десятихатник, орел губчека, покруч, головоріз, нетяга, катюга, виродок, здохляк, роззява, безбожник, драпіжник, курдупель, нелюдь, жмикрут, самозванець, горлоріз, каратель, перевертень. Висновок Художні концепти метафори надзвичайно різноманітні. Функціонування і синкретизм з іншими тропами – новаторський і непередбачуваний. Цікаво і складно досліджувати питання художнього засобу із широким полем характеристик. Проте, можна зробити висновок, що література постмодернізму презентує абсолютно нову генерацію митців. Вони експериментують не просто «пальцем у небо». Сьогодні письменник освічений і різнобічно розвинений. Тому він здатний базуватися на попередниках розумно і виважено. Крім тривалої дослідницької байдужості й спорадичності до метафористики, спостерігаємо брак належної теоретичної свідомості щодо природи метафоризму; номенклатурно-описовий підхід до нього в так званих робочих аналізах художніх текстів; відставання теорії метафори від мистецької практики; ізоляцію літературознавчої метафорології від здобутків суміжних дисциплін — філософії, психології, психоаналізу, лінгвістики, герменевтики та ін. Тому нагальним сьогодні видається питання інтегрованого осмислення феномена метафори, узагальнення досвіду вивчення його різними галузями наукового знання. Існує потреба окреслити метафору як структуро- і смислотвірний елемент мистецького твору й комплексів творів (напрямів, течій), органічну властивість образної свідомості, розглядаючи яку можна з'ясувати суть останньої. Особливого значення набуває аналіз метафорики романтичних і реалістичних парадигм, зокрема естетичних систем української літератури. З огляду на множинність самого феномена, метафора не може бути предметом лише риторики, стилістики, тропології. Дуже важливим є герменевтичне розуміння метафори як техніки інтерпретації тексту, надання знакам смислу. Вельми продуктивними для літературознавства видаються спостереження психоаналітиків про закоріненість метафори в несвідомому, про пов’язаність її з дотепністю, про метафоризм сновидінь (З. Фройд); про метафоричне й метонімічне структурування несвідомого в мові (Ж. Лакан). Висновки психоаналітиків, як і нейролінгвістів та дослідників функцій великих півкуль головного мозку, вказують на гетерогенність людської свідомості, на присутність у ній двох принципово різних способів відображення та вироблення нової інформації — метафори й метонімії. Отже, метафору в цілому й поетичну зокрема справді можливо й доцільно розглядати в розлогому контексті філософських проблем пізнання й мови, психології сприймання людиною світу. Список використаних джерел 1. Бондаренко И. В. Что лежит в основе концептуальных метафор? / И. В. Бондаренко // Когнитивно-коммуникативные аспекты филологических и методических исследований. – Калининград: Изд-во Калин. гос. у-та, 2001. – С.19 – 21. 2. Грузберг Л. Концептуальная метафора [Електронний ресурс] / Л. Грузберг // Научно-методический, культурно-просветительский ЖУРНАЛ «Филолог» Пермского государственного педагогического университета. – 2004. – № 5. 3. Дудченко М. Н. Поэтическая метафора и способы ее воссоздания в украинских стихотворных переводах (на материале украинских стихотворных переводов англоязычной поэзии) : автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. филол. наук : спец. 10.02.04 «Германские языки» / М. Н. Дудченко. – К., 1974. – 31 с. 4. Лакофф Дж. Метафоры, которыми мы живем [Електронний ресурс] / Дж. Лакофф, М. Джонсон. 5. Рыжков А. Специфика концептуальной метафоры в кинодискурсе / А. Рыжков // Когнитивные аспекты изучения языковых явлений в германском языке. – Самара: Самар. у-т, 2000. – С.105 – 113. 6. Чудинов А. П. Россия в метафорическом зеркале: когнитивное исследование политической метафоры / А. П. Чудинов. – Екатеринбург: УГПУ, 2001 – 238 с. 7. Бондаренко О. С. Концепти «чоловік» і «жінка» в українській та англійській мовних картинах світу : [автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук] / О. С. Бондаренко. – Донецьк, 2005. – 20 с. 8. Волковинський О. І. Поетика епітета: пролегомени до теми / О. І. Волковинський // Воркачев С. Г. Методологические основания лингвоконцептологии / С. Г. Воркачев //Теоретическая и прикладная лингвистика. – Воронеж, 2002. – Вып. 3. – С. 79–95.