Переборення «енківщини» у творчості Миколи Хвильового (ID:548319)

Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». У 1925 році М. Хвильовий написав свого листа до «молодої» молоді, де порушує питання мистецтва, стверджуючи, що масовість у літературі — це дуже низький рівень. З цього і почалась літературна дискусія. Він у циклі памфлетів «Камо грядеш», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?» висловив свої думки щодо розвитку української літератури XX століття. Один із основних літературних принципів — це високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка письменника, бо без цього «політична правильність — ніщо» [11, c. 34]. М. Хвильовий виступав за орієнтацію на кращі зразки європейського мистецтва, науки, філософської думки і застерігав від російського культурного впливу, що спонукає українських письменників до копіювання. Письменник запропонував назву нового творчого методу 20-х років — «романтика вітаїзму», тобто життєстверджуючий романтизм У своїй дискусії М. Хвильовий багато місця відводить Європі та «просвіті». Він зауважував, що коли поняття «просвіта» уособлює тут усе відстале, то Європа трактується як психологічна категорію. Наголошував на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від «російського диригента». Крізь його памфлети проходить три тези: кінець малоросійському провінціоналізмові, українське мистецтво прилучається до світового, і в першу чергу, західноєвропейську, кінець російській гегемонії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі. «Росія самостійна? — самостійна. Ну так і Україна самостійна, українське мистецтво має власну велику місію, вона започатковує новий великий культурний рух, що йому Хвильовий дав умовну назву «Азіатський ренесанс». Політичний злам у літературній дискусії стався після появи «Апологетів писаризму» навесні 1926 р. Тут Хвильовий вдався до рішучого протесту проти «диригентської палички Москви», яка постійно паралізувала національне життя Україні. Зокрема, у 13 розділі «Московської задрипанки» він, уживаючи засіб синекдохи, наполягав: «Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати».