Зразок роботи
ВСТУП
Епоха Відродження подарувала світові нових самобутніх майстрів мистецтва слова. Творча спадщина деяких із них пережила свої творців і зробила безсмертними їхні імена. Серед них силою свого таланту піднявся над віками неперевершений іспанець Мігель де Сервантес Сааведра. Вся його творчість стала свіжим потоком у літературному струмені Іспанії. Однак справжнім шедевром по праву вважається роман «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Проходять роки, а інтерес до нього не згасає. Це настільки багатогранний і різноплановий твір, що літературознавці повсякчас будуть звертатися до нього й знаходити нові аспекти для досліджень.
У цьому романі висвітлено ключові засади ренесансного світогляду. Він просякнутий духом гуманізму. Головним носієм рис ренесансної людини став центральний персонаж твору – Алонсо Кіхана, він же Дон Кіхот. Проте роман лише цим не обмежується. В ньому детально й реалістично змальовано світ, у якому довелося жити героєві з його ідеалістичними поглядами. Тлом розгортання подій у творі стала Іспанія в переломний для неї момент. Дійсність, зображена у творі, далека від внутрішнього світу образу Дон Кіхота, що втілив у собі всі найкращі якості, що їх бачили в людині представники Відродження. Людина, яка має прекрасні пориви – викорінити зло, допомогти скривдженим, стикається з реальним світом обивательства, обмеженості думок, прагнень і почуттів, смирення перед злом, тупістю, жадібністю і грубою силою. Цікавим з цієї точки зору буде дослідити, чи зможе людина, створена уявою гуманістів епохи Відродження, знайти своє місце у такому світі, як буде взаємодіяти з ним, і чи вдасться їй бодай щось змінити в ньому на краще.
Тож, заважаючи на все це, в даній курсовій роботі буде зроблено спробу дати відповіді на ці та інші питання.
Об’єктом дослідження став роман М. де Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі».
Предмет дослідження: особливості взаємодії ренесансної людини і світу, що виявляються в цьому романі
Мета курсової роботи: розкрити особливості взаємодії ренесансної людини і світу в романі «Дон Кіхот».
Мета передбачає виконання таких завдань:
розглянути загальні засади епохи Відродження, більш детально
зупиняючись на особливостях іспанського Відродження;
ознайомитися з творчістю Мігеля де Сервантеса Сааведри як
основоположника нової іспанської літератури;
проаналізувати його твір «Дон Кіхот» як перший реалістичний
роман у європейській літературі;
з’ясувати, в чому полягає новаторство Сервантеса;
дослідити особливості взаємодії ренесансної людини і світу в
романі «Дон Кіхот»;
зробити відповідні висновки.
Для реалізації цих завдань дослідження використовуються методи: критичний аналіз літературних джерел, літературознавчий аналіз художнього твору, а також методи порівняння, систематизації та класифікації матеріалу.
Актуальність дослідження.
Робіт, присвячених розгляду творчості Сервантеса й аналізу його «Дон Кіхота» досить багато. Роман про хитромудрого гідальго досліджували
І. Тургенєв, А. Нямцу, А. Волков, С. Піскунова, А. Штейн, Н. Ейдельман,
Є. Сверстюк, В. Степанов та інші. Письменники й літературознавці приділяли велику увагу образу головного героя, який став традиційним, та його рецепції у творчості різних письменників «маніпейності» твору (М. Бахтін), біографічними мотивам у романі (Я. Кравець) або особливостям хронотопу
(Н. Копистянська). Також науковці досліджували образ рицаря в порівнянні з його зброєносцем. Проте, тема особливостей взаємодії ренесансної людини і світу в романі в сучасному літературознавстві розкрита не повністю.
РОЗДІЛ І. ІСПАНСЬКИЙ РЕНЕСАНС
1. 1. Загальні засади епохи Відродження. Періодизація та характеристика іспанського Відродження
Відродження – могутній європейський культурний рух, у ході якого виникла нова культура, звернена до прагнень і вищих можливостей людини, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.
Величезну роль у становленні й розвитку епохи Відродження відіграла античність. Звідси і назва доби: «відродження» у вузькому сенсі означає відродження культури античності, вивчення її пам’яток. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської культури. З неї черпали сюжети, образи, високі ідеали митці та мислителі Нового часу. У більш широкому сенсі термін «Відродження» можна трактувати як прояв інтересу до людини, відкриття людської природи, взаємин людини і світу. Синонімом Відродження є термін «Ренесанс» (від франц. Renaissance – розквіт).
Духовною основою епохи Відродження є гуманізм (від лат. homo – людина, humanitas – людяність) – світогляд, у центрі якого знаходиться ідея людини як вищої цінності. Культурних діячів цього періоду відповідно називають гуманістами [2, с. 164].
Гуманісти поставили перед собою грандіозне завдання: пояснити людині, хто вона, якою вона повинна стати, який навколишній світ і яким світ може стати завдяки людині. У добу Відродження відбувається відкриття світу і людини.
Гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини, яке розвивало ідеї права людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних запитів, на земну, прижиттєву славу. Проголосивши людину вільною, гуманісти боролися з усім тим, що цю волю обмежувало, за духовне розкріпачення особистості [2, с. 165].
Ці принципи є гуманістичними, тобто вони утверджують людину. Виникає новий культурний ідеал – «універсальна людина», яка реалізує себе в різних сферах діяльності. Епоха Ренесансу оспівує гармонію.
Відкидається ідея гріховності людини і її тіла, що панувала в Середньовіччі. Тепер, як і в античності, краса людського тіла оспівується, художники і письменники повертаються до ідей гармонії духовного і тілесного в людині. Нова, ренесансна людина є творцем своєї долі і єдиної людини людства [2, с. 165].
Для доби Відродження мистецтво слова було дуже важливим, тому що слово розумілося як вищий прояв людської природи. Культура цієї епохи, власне, і почалася з проголошення літератури царицею всіх наук і мистецтв. «Відкриття світу й людини» відбувалося і в художній літературі. Письменники звернулися до реальності, почали відтворювати багатобарвний земний світ – штовханину міських вулиць, розмірене сільське життя, красу природи. Художня творчість стає засобом вироблення та поширення ренесансних ідеалів, уславлює нову людину – гармонійну, вільну, сміливу, творчу, всебічно розвинену особистість.
Основними ідеалами літератури Відродження є:
ідея національного мистецтва;
опора на народну літературну традицію;
світський характер літератури;
поетизація людини;
утвердження позитивних ідеалів;
пристрасний інтерес до реального світу;
пошук нових форм і стилів.
Жанри, характерні для епохи Ренесансу
В Іспанії епоха Відродження визначається такими хронологічними межами: кінець XIV – перші три чверті XV ст. Велике значення для формування іспанської літератури даного періоду мала антична література та набутки інших європейських країн. Зокрема, взірцем була культура Італії.
З самого початку в ренесансній літературі Іспанії визначилися два напрями:
І (провідний) – ґрунтувався на традиціях народної літератури;
ІІ (учений) – на використанні ідей античності.
У своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило раннє розчарування в гуманістичних ідеалах і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі [9, с. 279].
Періодизація іспанського Відродження:
Раннє Відродження (кінець XV – перша половина XVI століття).
Зріле і пізнє Відродження (друга половина XVI – перші
десятиліття XVII століття).
Одним з перших найбільш значимих явищ іспанської літератури раннього Ренесансу був твір Фернандо де Рохаса «Трагікомедія про Калісто і Мелібею», відомий також під назвою «Селестина». Це прозова розповідь, яка має ознаки роману, але подана вона в формі діалогу. Уперше твір виданий у 1499 p.
Доба Раннього Відродження (початок XVI століття) позначена італійським впливом, провідником якого став Гарсіласо де ла Вега (1503-1536), і розквітом іспанського лицарського роману. "Золотим віком" іспанської літератури прийнято вважати період із середини XVI по кінець XVII століття, коли творили такі митці:
Лопе де Руеда (між 1500-1510 - прибл. 1565),
Лопе де Вега (1562-1635),
Педро Кальдерон (1600-1681),
Тирсо де Моліна (1571-1648),
Хуан Руїс де Аларкон (1581-1639),
Франсиско Кеведо (1580-1645),
Луїс Гонгора (1561-1627)
Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) [9, с. 279 – 280].
В період Раннього Відродження набув своєї популярності лицарський роман. Він увібрав у себе риси середньовічного авантюрно-героїчного рицарського роману. Справжнім майстром цього жанру виявився Гарсі Ордоньєс де Монтальво. Його «Амадіс Гальський» не має собі рівних серед творів цього жанру. Роман миттєво отримав широке визнання публіки і став найвищим зразком авантюрного рицарського роману, який багато хто хотів перевершити, але виходило так, що ніхто не міг навіть досягнути його рівня.
З XV століття в Іспанії зароджується іспанський світський театр. Автором першого літературного драматичного твору став Родріго де Котте. Справжнім засновником іспанської драми був Хуан дель Енсіна. Його еклоги і релігійні п’єси не відрізнялися змістом, але користувалися свого часу великим успіхом. Після Енсіни іспанське драматичне мистецтво продовжує португалець Хіль Вісенте, який написав більшу частину своїх п'єс кастильською мовою. Бартоломео де Торрес Нахарро зробив великий внесок у розвиток драматичної фабули.
У XVI столітті виникає абсолютно новий різновид роману, що здобув назву шахрайського. Поява такого жанру зумовлена суспільними процесами що мали місце в країні на той час: «Зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до повсякденної праці, моральний розклад і почуття безнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели до виникнення декласованого елемента - маси авантюрників, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення - пікаро» [9, с. 282]. Тому функціонує ще одна назва шахрайського роману – пікарескний. Життя таких людей не могло залишитися поза увагою письменників. Головний герой таких романів, він же
Магістр