Провідні мотиви у повісті "Дівчата на виданні" Євгена Гуцала (ID:557123)

ВСТУП Творчість Євгена Гуцала ще за життя письменника користувалася популярністю читачів, привертала увагу критиків. Про його вагомий внесок в мистецтво слова писали відомі українські літературознавці та критики: В. Дончик, І. Дзюба, А. Шевченко, М. Жулинський, А. Кравченко, Ю. Щербак, та навіть зарубіжні: Єжи Єнджеєвич (Польща), Вацлав Жідліцький (Чехословаччина) та ін. Така популярність була зумовлена неординарністю творів письменника, його особливим стилем. Яскравий представник «шістдесятництва», він відкрив нові можливості слова, пов'язані із настроєм, пейзажем, почуттями. Вся його творча спадщина пронизана світлими почуттями, життєствердними настроями. Світ його художніх творів став контрастом до того сірого, гнітючого, в якому він на той час жив і творив. Його твори мають неоціненне виховне значення. Вони змушують замислитись над життям, над його таємницями, його світлими і темними проявами, контрастністю і постійною складністю. А також заворожують духовністю, лагідністю, світлом правди. Ключовою темою, основою кожного твору є захист краплин добра від бездуховності, черствості, морального зубожіння. Прозові твори митця – неоціненний матеріал для досліджень. В них можна простежити народознавчі аспекти, символічні образи, еволюцію характерів героїв різних поколінь, глибокий внутрішній світ героїв, моральну позицію автора, добірну, образну лексику, пейзажні замальовки як засоби передачі почуттів героїв, широке коло проблем і, звісно, розмаїття мотивів. А широка палітра жанрів і тематики дає можливість дослідити творчість письменника в різних боків, зробити висновки щодо особливостей творення сюжету й побудови творів різних жанрів. У даній роботі увага буде зосереджена на провідних мотивах малої прози письменника, а саме повісті «Дівчата на виданні». Отже, об’єктом дослідження є повість Є. Гуцала «Дівчата на виданні». Предмет: провідні мотиви повісті «Дівчата на виданні». Мета курсової роботи: виявити й проаналізувати провідні мотиви даного твору. Мета передбачає виконання таких завдань: o розглянути творчість Євгена Гуцала в оцінці критиків та літературознавців. o з’ясувати визначення поняття «мотив» у літературознавстві; o виявити в тексті провідні мотиви; o проаналізувати особливості розкриття мотивів твору; o зробити відповідні висновки. Для реалізації цих завдань дослідження використовуються методи: критичний аналіз літературних джерел, літературознавчий аналіз художнього твору. Актуальність дослідження. Творчість Євгена Гуцала активно досліджувалася за його життя і після смерті. В наш час вона також цікавить літературознавців, мовознавців, науковців, літераторів. Та незважаючи на широкі обговорення творів за життя автора, численні рецензії та критичні відгуки сучасників, деякі твори письменника залишилися поза увагою. Одним із таких творів є повість «Дівчата на виданні». В сучасному літературознавці немає робіт, у яких було б зроблено комплексний аналіз даного твору або було виділено провідні мотиви та обґрунтовано, як вони розкриваються у повісті. Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (50 позицій). Розділ 1. Творчість Є. Гуцала в оцінці критиків та літературознавців Надзвичайно талановитий, ніжний і загадковий, мудрий і щирий, всією душею відданий літературній діяльності – все це можна сказати про шанованого мільйонами читачів українського письменника, творчість якого полонила серця і дорослих, і дітей – Євгена Пилиповича Гуцала. Ще школярем він почав робити перші, але впевнені кроки на шляху до безмежного світу письменства. Незважаючи на юний вік, відчував у собі талант до мистецтва слова і старанно його розвивав. Своїм світобаченням, вмінням володіти словом, виливати свої думки у довершені твори вирізнявся з-поміж однолітків, чим дивував навіть рідного батька, який до того ж був і його вчителем. До свого письменства ставився серйозно, мав навіть власний «робочий кабінет»: за будинком, у заростях бузку він змайстрував стіл із грабових жердин і спекотного літа, сховавшись у затінку, писав свої оповідання і вірші, написане складав у конверти й відправляв у редакції. Ось так із малого завзятого хлопчака виріс серйозний, не схожий ні на кого манерою письма й рівнем таланту, митець слова, в творчому доробку якого понад 200 оповідань, 20 повістей, 2 романи, 3 збірки віршів, книги для дітей і публіцистичні статті. Таким різнобарв’ям жанрів, такою творчою палітрою може похвалитися далеко не кожен письменник. Євгенові Пилиповичу вдавалося все, за що б він не брався. З легкістю міг писати як ліричні твори, так і прозу, малу і велику. Міг написати так, щоб цікаво зачитувалися діти, й не залишалися байдужими їхні батьки. Більш детально зупинимося на творчості Євгена Гуцала як прозаїка. Євген Гуцало – виходець із простої й водночас інтелігентної родини сільських вчителів. Він зростав серед простолюду, бачив титанічну працю свої батьків, трудові будні односельчан, тому його можна гордо назвати народним письменником. Він писав для народу і про народ, тому не дивно, що його перша збірка мала назву «Люди серед людей». Вона відразу привернула увагу читачів і критиків. Збiрка оповiдань мала позитивну оцiнку, бо несла в собi емоцiйний заряд, чисте свiтовiдчуття. Було зрозумiло, що автор прагнув показати характер у його окремiшностi, наголошуючи на життєвiй справжностi [36, с. 47] Незважаючи на те, що перша книжка здобула успіх і схвальні відгуки, так само, як і наступна – «Яблука з осіннього саду», більшість літературознавців підкреслювали, що твори Гуцала просякнуті молодецьким ідеалізмом впереміш з максималізмом, наповнені категоричними судженнями. На думку І. Дзюби, в них помітне «наслiдування ритмомелодики i синтаксичних конструкцiй новелiстики двадцятих рокiв» [11, с.14]. Та не можна не помітити, що в дебютних Євгенових збірках вимальовуються риси, притаманні його індивідуальному стилю письма. З юнацьких років письменник тяжіє до імпресіонізму, за що ще в студентські роки поплатився негативними відгуками відомого літературознавця Г. Штоня і критика Л. Санова, які в надзвичайно тонких і ліричних оповіданнях Гуцала так і не змогли побачити краси й довершеності. Добре, що нищівна критика не зламала молодого автора. Він знову звертається до імпресіоністичних замальовок, не втрачає дитячого світобачення, зображує дійсність безпосередньо, навіть трішки наївно. Але ця простота не применшує літературну вагу його творів, а стає родзинкою творчості. І, на мій погляд, уся сила прози Євгена Пилиповича саме в тому, що вона без штучних прикрас, її сила – в простоті. А ще в образності й ліричності. Він мав незвичайне вміння – бачити красу в буденності, легко, кількома штрихами змалювати піднесе й прекрасне. І що б не говорили критики, вже в перших книжках Є. Гуцала неозброєним оком видно неповторний талант і майстерність молодого письменника. З кожною новою збiркою увиразнюється особливе, трепетне ставлення автора до свiту природи, вкорiнене в давньоукраїнському мiфологiчному вiдчуттi єдностi, злиття людини зi свiтом. Пейзаж тут слугує не тiльки традицiйним засобом, що увиразнює психологiчний стан персонажа, не тiльки тлом для сюжету, а й своєрiдною метафорою, в якiй закодовано сутнiсть персонажа й навiть твору. Малярський образ, кольори i звуки природи накладаються на вiдчуття людини, тонко переплiтаючись у гармонiйному малюнку [36, с. 47]. Вже із назви другої збірки «Яблука з осіннього саду» можна зрозуміти, що твори, вміщені до неї, будуть дивувати читача не гостротою сюжету, а гарними пейзажними замальовками, простими і водночас дивовижними образами, романтичним настроєм. Євген Гуцало пише розмірено і спокійно, ретельно добираючи необхідні слова, зосереджуючи увагу на деталях. Читач відчуває авторське «Я» у кожному рядкові, помічає його неабияку вправність. Це дійсно нова неординарна література. Оповідання й новели Є. Гуцала можна вирізнити з-поміж сотень інших. В його творах гармонійно сплітається природа і людська сутність. Картини природи відтіняють настрої героїв, з-під його пера промовляють дерева, квіти, і навіть тиша. «Асоцiативнiсть, метафоричнiсть, синестезiя як рiзновид метафори – доволi рiдкiсний у лiтературi троп (вiдображення одного вiдчуття за допомогою iншого: скажiмо, кольору через запах, звуку через дотик: «колiр звуку», «смак кольору, звуку, форми» або «температура кольору») – важливi елементи авторської образної мови» [36, с. 48]. Все це простежується, наприклад, в оповіданнях «Скупана в любистку», «Яблука з осіннього саду». Синестезiйнiсть стає стильовою рисою, характерною ознакою Гуцалової прози: «Метафора Гуцала розгортається концентрично, вiд центру до периферiї й поступово – коло за колом – охоплює все новi сторони явища; вона звернута водночас до багатьох неоднорiдних сприйнять i, синтезуючи звуки, запахи, барви, створює густий i ароматний стиль…» [2, с. 85]. Євген Гуцало – справжній художник, просто замість фарб використовує слова, змішує їх, створює яскраві відтінки, малює нові картини, не бачені ніким раніше. Саме в такому своєрідному стилі втілилася вся любов письменника до своєї справи. Він вкладає всю душу в кожен новий написаний твір. Не женеться за тим, що сподобається владі чи є актуальним в певний відрізок часу, а поступово формує свою творчу натуру. Не поступається своїми вподобаннями й поглядами, не пристосовується, хоча йому закидають надмірне захоплення вишуканістю, експресивністю, недостатнє приділення уваги сюжету, колізії, конфлікту. Попри сподівання літературознавців і критиків, що молодий письменник ще вийде на потрібну стежину, зрозуміє свої помилки і почне писати серйозніше, Гуцало вперто вдосконалював свій оригінальний стиль. Можливо, саме ця впертість і цілеспрямованість допомогли йому в складні роки застою, коли інші «ламалися», він вистояв. Не один критик і літературознавець завмирав у здивуванні та з питанням на вустах: «Як Гуцалові вдається гнути свою лінію й долати цензурні настанов?» Тільки коло близьких людей знало, шо він від свого не відступиться. Його друг і колега Анатолій Дімаров, якось обмовився, що Євген Гуцало був дещо закритою людиною, не поспішав сперечатися з кимось, спочатку мовчки уважно вислухає, а, якщо не згоден з опонентом, то просто посміхнеться, та сваритися не буде. Він не розкидався голосними словами перед народом, все, що його тривожило й хвилювало висловлював на папері в своїх таких розумних творах. І вони в нього виходили такими душевними, такими ліричними, навіть в маленькому оповіданні вміщалися всі людські переживання. Саме духовному світу людини письменник приділяє велику увагу намагається довести, що головними є не ті події, які відбуваються у зовнішньому світі, а ті, що вирують у душі людській: «Історія твориться і в зовнішньому світі, і в душі людини, час всенародних епопей закінчився, настала епоха «духовних епопей» [Кумкова, с. 54]. Ще одна прикметна риса творчості Є. Гуцала – відсутність штучності. Письменник уникав шаблонів і показовості, його твори написані з любов’ю, в кожен твір він вклав частинку себе і наповнив своїм світобаченням: «Погляд на світ дитинними очима, прикметний для його ранньої (і не тільки ранньої) новелістики, давав змогу уникнути того робленого пафосу, ідеологічної заданості, з якою не могли розминутися творці осяжних «соціально значимих» літературних конструкцій” [23, с. 262]. По новому автор вимальовує і персонажів свої творів. Варто наголосити на тому, що в прозових творах Є. Гуцала зображено героїв різної вікової категорії, є тут образи дитинства, зрілості й старості. Особливу увагу привертають дитячі образи. «Неповторні образи дітей-“підранків”, обпаленого війною дитинства в творчості Гуцала є позитивним полюсом художньої картини світу в його прозі» [Кумкова, с. 55]. Очима таких персонажів бачимо світ по-новому, більш реальним, не затуманеним ідеологією, війною та політичними протистояннями. Характерні елементи дитячого світосприйняття знайшли своє відображення у «дорослих» героях письменника. Завдяки цьому його персонажі більш реалістичні, не ідеальні, деякі по-дитячому наївні, деякі більш серйозніші, але також помиляються, в них немає нічого героїчного, вони не ідеальні, але в кожному персонажі бачимо людяність. Ось таких людей Гуцало поважав у житті, простих, відвертих, а не тих, які підкреслюють свою вищість чи героїчність. Образ старості у прозі гуцала традиційний. Це герої, які користуються пошаною у хліборобському суспільстві, до порад яких прислухаються, думкою яких ніхто не має права нехтувати. Вводячи в свої твори всі ці три покоління, письменник показує історію становлення особистості, таким чином наголошуючи на тому, що не можна применшувати значення цієї історія, вона є такою ж важливою, як історія країни. «Ці різні за “життєвою філософією” групи персонажів є одним із авторських кодів для художнього втілення спільної для шістдесятників концепції людини звичайного трудівника з незвичайно глибоким духовним всесвітом» [27, с. 55]. Зрілий період творчості митця припадає на сімдесяті роки, саме тоді літературознавці впевнено визначають його як майстра психологічної прози, якого перш за все хвилюють проблеми духовності, чистоти, народної моралі, так звана «екологія душі» [37]. І в той же час його нещадно критикують за те, що герої його оповідань, повістей, новел просто живуть, люблять, радіють, страждають, а не вирішують кардинально важливі проблеми. Зовнішні події його авторської прози, зазвичай, виступають фоном, головним елементом виступають душевні колізії, відчуття і настрої персонажів. Про таку манеру письма дуже добре писав М. Жулинський: «Психологічний аналіз у системі зображувальних засобів творення характеру є провідним» [18, с. 100]. У прозі Є. Гуцала 70-х років органічно поєдналася філософія серця з філософією життя. «Особливості філософії життя зумовлювали пізнання нею дійсності, трансформуючи сприйняття довкілля до рівня безпосереднього переживання, виправдовували розширення людського Я до всесвітніх масштабів за допомогою вслухування в життя, що сприймалося за сутність світу. Виникла віталістична теорія цінностей, що базувалася на уявленні універсального світу, котрий не існував поза життям» [46, с. 533]. Однією з рис філософії вітаїзму в художньому творі є втілення образу життя в символі або міфологемі. Так, у прозі Є. Гуцала символом життя є образ молодої трави, яка означає водночас і надію на краще, відродження, оновлення життя (повісті «Передчуття радості», «Дівчата на виданні»). Узагалі зелений колір у письменника – це колір життя, радості: «…душа її [Килини], досі наче задерев’яніла, раптом одм’якла, потепліла, пустила зелені пагінці радості» [10, с. 253]. Зелена трава не лише символ пробудження природи, а й духовного оновлення людини. У фіналі повісті «Дівчата на виданні» автор-оповідач помічає, що «…в старому парку трава в затінках стояла висока й молода» [10, с. 326]. Як у природі молода трава долає крижаний бар’єр, так і в душі людини добра надія перемагає відчай: Килина спокійна, вона вже прийняла найважливіше рішення у своєму житті. Вітаїстичні образи-символи є і в повістях «Передчуття радості» (образ молодої трави), «Двоє на святі кохання» (квітучий абрикос – втілення життя), «Хай святиться життя твоє» (дерево – символ роду). По-особливому Євген Гуцало пише про війну. Його твори на таку тематику не є гнітючими чи психологічно важкими, зовсім навпаки, вони пронизані вірою в краще життя. Таким прикладом є збірка «Що ми знаємо про любов», у кожному оповіданні якої звучать життєствердні мотиви, жага до життя, любов до всього живого, в тому числі світу природи. Після їхнього прочитання варто віддати належне ліризму, людяності, поетичності, філософічності Є. Гуцала. А І. Дзюба відзначає ще й таку творчу особливість митця: «Він часто бере одну якусь визначальну рису людини і підпорядковує все її розкриттю. Не весь обсяг людської вдачі і долі, а саме цю рису (а коли й характер, то через цю рису) та кілька моментів, що її унаочнюють, трохи й гіперболізують (може, точніше: типізують). Є тут деяка заданість, «план», почасти буває очуднення, химеризація» [11, с. 17]. Друге дихання у Євгена Пилиповича відкрилося зі здобуттям Україною незалежності. Писалося вільно про все на світі. Радувало, що тепер не потрібно ховати сенс поміж рядків, рамки дозволеного розширювалися, можна було не боятися і стократ не обдумувати кожне слово задля того, щоб у ньому, крий Боже, не розгледіли якийсь спотворений зміст. Шкода, що свобода дісталася, коли життєвої енергії ставало все менше. Проте бажання писати не зникало, навпаки, хотілося писати про все: про минуле й сьогодення, про високе й буденне, віршами й прозою. До того ж з’явився потяг до публіцистики, що свідчить про той етап у житті, коли прийшла пора осмислити пройдений шлях, як життєвий, так і творчий та сказати своє слово суспільству. За свій плідний творчий шлях Євген Пилипович залишив нащадкам у спадок достойний літературний доробок. Це високохудожні твори, наповнені мудрістю, життєвим досвідом, теплотою, чесністю та відвертістю. Така майстерність свідчить про те, що він був не тільки письменником, а й уважним спостерігачем і просто достойною людиною. А присутню навіть у прозових творах романтичність і ліричність він, мабуть, виніс з дитинства, з того письменства в «кабінеті» під кущем бузини. У творчості Є. Гуцала (особливо в малій прозі) віддзеркалилися практично всі проблеми, що хвилювали нашу літературу впродовж другої половини ХХ віку: життя повоєнного села; нетлінні коштовності українського минулого й рідної природи; осуд бездуховного ставлення до навколишнього світу; вияви національного в українській нації і тому подібне [8, с. 55]. У ній є все: «любов до простої людини, любов до життя в усій його не завжди видимій складності, це прагнення відкрити в звичайному незвичайне, в буденному — святкове, в смішному — драматичне, в трагічному — життєствердне». Він умів «витворити емоційну атмосферу ситуації, павутинне тонкий психологічний малюнок доброго вчинку, пізнати крізь сюжет незриму логіку руху характеру героя…, зрозуміти і облагородити чесну людину, а нечесну, морально ницу — викрити перед людьми. В ім'я людей» [21]. Творчість Євгена Гуцала залишається актуальною й донині. Хтось може заперечити й сказати, що часи, зображені в його творах, давно минули, та й більшість творів написано про селянське життя. Та варто мислити глибше. Якщо відкинути історичне тло, в кожному оповіданні, новелі, повісті залишаться незмінні людські цінності, передусім моральні, загальнолюдські: душевність, доброта, совість, співчуття, співпереживання, милосердя, людська честь, увага і прагнення зрозуміти й пояснити людські слабкості та помилки. Усі дослідники творчої спадщини Гуцала доходять до одного й того ж самого висновку – навіть у прозі він залишається поетом. Це дійсно так. По-перше, мова творів легка, мелодійна, без зайвих художніх засобів, але все рівно метафорична. По-друге, кожне оповідання, новелу чи повість можна переказати кілька словами – означеннями настрою: сумна, тужлива, з переливами радості й смутку, піднесена, тривожна тощо. По-третє, відчутна увага до світу природи в кожному творі. Оця чарівність і таємничість природи дуже вливає на настроєвість твору. До речі, пейзажними замальовками твори Гуцала стають дуже схожими і близькими до манери письма Михайла Коцюбинського та Михайла Стельмаха, які так само трепетно любили українську природу, цінували кожну рослину, свято ставились до землі. Михайла ж Стельмаха Гуцало шанував, як рідного батька. Найбільшу повагу Євген Гуцало заслуговує тим, що залишився вірним народові. Особисто мені він нагадує поета з «Давньої казки» Л. Українки, який своїм словом підтримував, звеселяв, розраджував, підбадьорював людей і не продав свій талант за безцінь на служіння владі. Творчість Євгена Гуцала також дар народові. В них живе людська доля, їхня невтомна праця, радощі й болі. Його твори без підлабузництва, заангажованості й фальші – тільки безмежна любов до народу, не показна, а щира. Це національний письменник. Він, як ніхто інший, знав чим живуть прості люди, бо й сам виріс серед них. Тому в змалюванні їхніх образів та вчинків проявляє себе як тонкий психолог. А у відображенні національних традицій виявляється народознавцем і трішки фольклористом. Він уявляється нам ще й філософом, про це говорить його філософське ставлення до світу. Отже, Євген Гуцало – багатогранний митець. В одній його особі зібрано всі найкращі якості, які він вкраплює в кожен свій хоч маленький, але шедевр. В. Дончик в статті “Подвижництво” зазначає, що «Є. Гуцало є письменник надзвичайно багатогранного й самобутнього таланту, дивовижної працездатності, він перебував у розквіті своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього» [16]. Близькість до народу визначається й тим, що письменник не відвертався від тих, хто звертався за порадою чи розрадою. Добре слово в нього знаходилося для кожного. І в житті, і в творчості він був учителем і порадником: «Упродовж свого короткого життя Євген Гуцало подавав письменникам, читачам, землякам і просто знайомим людям, приклад, як бути вдячними, як шанувати людську особистість, а коли треба, то й заступитися за свого колегу, друга чи просто висловити власну позицію про ситуацію, яка склалася довкола того чи іншого творця, важливої державної проблеми» [24]. З усього, що написано про нього критиками та літературознавцями можна зробити висновок, що Євгена Гуцала як письменника і добропорядну людину надзвичайно шанували за життя і ще довго згадували добрим словом після того, як він покинув цей світ. На його творчість дивилися по-різному, особливо на етапі входження в літературну. Та все ж Євген Гуцало зумів переконати навіть найбільш сурових критиків у тому, що не варто жити шаблонами, потрібно знаходити нові прийоми творення художнього світу і лояльно ставитися до тих, хто дивиться на цей світ по-особливому. Письменник своєю гранітною наполегливістю досягнув визнання своєї творчості. Євген Пилипович Гуцало був яскравою зіркою на мистецькому небосхилі. Він залишився в серцях своїх шанувальників. Його слово, правдиве, влучне, красиве, дійшло до нас і до цього часу тривожить душі небайдужих. Таких талановитих, працелюбних, цілеспрямованих письменників, яким був Євген Пилипович, у наш час дуже мало. Треба бути дійсно патріотом своєї справи, щоб ніякі гострі слова й кпини не зламали й не загасили полум’я письменницького таланту. Творчість таких митців треба популяризувати й у наш час, знову й знову звертатися до їхньої неперевершеної творчої спадщини, щоб Україна знала й пам’ятала талановитих літераторів. Майбутні покоління не повинні забути одного з найяскравіших представників «шістдесятництва» - Євгена Гуцала. Він виробив свій неповторний стиль, не піддавшись суворій критиці. Якби він свого часу прислухався до тих, хто радив йому відійти від ліризму, емоційності й переключитися на зовнішні колізії, якби переломив себе, то навряд чи його творчість була цікава широкій публіці. Сила його слова саме в чітко вираженій індивідуальності, незвичайності, самобутності. Творчість – це теж боротьба, позиція, і Євген Гуцало всім своїм життям і творчістю довів, що він – справжній талант, істинний українець, якому нема рівних у нашій літературі [24]. Розділ 2. Поняття мотив у літературознавстві Поняття «мотив» є одним із суперечливих питань сучасного літературознавства. Незважаючи на те, що воно давно використовується при аналізі художніх творів, це поняття розуміли по-різному протягом історії літератури й на даний момент кожен літературознавець має свій погляд на визначення цього понятт. Своє коріння мотив бере з музики і лише з часом переходить до термінології літературознавства. Визначення поняття «мотив» знаходимо в «Музичному словнику» (1703) С. де Броссара. Воно трактується як мелодія, наспів, що витворює характерну частину музичної теми. У літературі перші згадки про мотив наявні в працях «Роки вчення Вільгельма Мейстера» (1796), «Про епічну і драматичну поезію» (1797) Й. В. Гете. Однак як літературна категорія мотив вивчається набагато раніше, хоча сам термін ще не з’явився. Історія вивчення мотиву сягає часів античності. Перші, ще віддалені ознаки мотиву простежуються в «Поетиці» Арістотеля. Зокрема, в її латинському перекладі вживається слово «фабула». Звісно, це ще далеко не мотив, хоча мова йде про неподільну смислову одиницю, яка складає основу сюжету. Сам же термін «сюжет» у літературу ввели класицисти Н. Буало і П. Корнель у XVII столітті. Це стало поштовхом до зародження мотиву, бо мандрівні сюжети є виявом мотивів у літературі. Можна простежити еволюцію цього терміну в літературі: XVII століття – виникнення поняття «мотив» у літературі. XVIII столітті – терміном «мотив» керується Г. Е. Лессінг, порівнюючи англійську та французьку драми; брати Грім займалися збиранням сюжетних мотиві тобто повторювальних тематичних «вузлів», відшукуючи для усної народної творчості різних народів єдиний праміф. XX століття – період активних досліджень категорії мотиву, різні погляди науковців на дане поняття, спроби сформувати єдине найбільш точне. Визначення У різні періоди мовознавці та літературознавці працювали над визначення природи мотиву й визначали його по-різному. Проте можна помітити й спільні ознаки: