Зразок роботи
ВСТУП
Джон Фаулз увійшов у світову літературу як один із найвизначніших новаторів, якому вдалося створити найкращі зразки експериментальної прози, залишаючись при цьому спадкоємцем національної художньої традиції. Незважаючи на деяку двоїстість творчої орієнтації, його нерідко зараховують до представників англійського постмодернізму. Такий напрям дослідницької думки певною мірою зумовлено тим фактом, що творча біографія письменника хронологічно вписується в епоху постмодерну. В той же час твори Фаулза дійсно виявляють риси постмодернізму як літературного напряму, і цей аспект творчості письменника незмінно знаходиться у фокусі наукової уваги, не втрачаючи своєї актуальності й новизни завдяки широті й багатоплановості матеріалу, що аналізується. Особливе зацікавлення в цьому контексті викликає оповідна стратегія романів письменника, що підтверджує низка літературознавчих робіт, присвячених висвітленню даного питання. Зокрема окремі аспекти оповідної манери роману «Жінка французького лейтенанта», на якому буде ґрунтуватися дане дослідження, висвітлено в роботах Н. О. Інденко, О. О. Шутько, О. С. Левицкої, М. І. Жука, К. М. Циглер, Н. Ю. Жлуктенко та ін. Найбільше наукових праць присвячено дослідженню інтертекстуальності цього твору, в окремих роботах аналізується принцип літературної гри, проте немає робіт, в яких було б здійснено комплексний аналіз усіх складових оповідної техніки роману Дж. Фаулза «Жінка французького лейтенанта». Цим і визначається новизна курсової роботи.
Об’єкт дослідження: роман Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта».
Предмет дослідження: складові оповідної стратегії роману.
Мета курсової роботи: дослідити особливості оповідної стратегії роману Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта».
Мета передбачає виконання таких завдань:
розглянути характерні ознаки постмодернізму як літературного напряму, звертаючи особливу увагу на оповідну стратегію постмодерністських текстів;
визначити специфіку стилю Дж. Фаулза в контексті постмодерністської традиції;
охарактеризувати образ автора в романі «Жінка французького лейтенанта»;
проаналізувати принцип гри та варіативність фіналів роману;
розкрити інтертекстуальний рівень твору;
зробити відповідні висновки.
Для реалізації цих завдань будуть використані методи: критичний аналіз літературних джерел, літературознавчий аналіз художнього твору, аналіз теоретичних понять, а також методи систематизації та класифікації матеріалу.
Актуальність курсової роботи. Роман Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта» ‒ один із найпоказовіших зразків жанру постмодерного роману, насамперед завдяки специфіці своєї оповідної манери. З’ясування особливостей оповідної стратегії постмодерністського роману Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта», його місця у контексті сучасної прози дасть змогу глибше осягнути особливості не лише творчої манери даного письменника, а й усієї постмодерної прози ХХ – початку ХХІ століття загалом.
Практична значущість роботи полягає у можливості використання набутих результатів дослідження на лекційних та практичних заняттях у закладах вищої освіти.
Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури (21 позиція).
РОЗДІЛ 1. ДЖОН ФАУЛЗ – ОДИН ІЗ НАЙВІДОМІШИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ПОСТМОДЕРНІСТІВ
1.1 Постмодернізм. Оповідна стратегія постмодерністського тексту
Друга половина ХХ – початок ХХІ століття в літературі відзначається поступовим переходом від модернізму до постмодернізму. Як термін постмодернізм літературний був уперше використаний у 50-х роках критиками, які описували нові види літературного експерименту, що виникав і простягався понад культурним модернізмом [4, с. 213]. Існують різні погляди на тлумачення даного поняття, що пояснюється його своєрідністю. Будемо відштовхуватись від найбільш узагальненого й змістовного визначення, поданого в літературознавчому словнику-довіднику: «Постмодернізм (лат. post – після і франц. modernise – сучасна стильова течія, напрям) – цілісний, багатозначний, динамічний, залежний від соціальних та національних особливостей комплекс мистецьких, філософських, епістемологічних науково-теоретичних уявлень, дистанційованих від некласичної та класичної традиції, що склався в західній культурній постметафізичній самосвідомості за останні десятиліття ХХ століття» [14, с. 549]. До найвідоміших письменників постмодерністів можна віднести У. Еко, І. Кальвіно, Дж. Фаулза, Дж. Барта, М. Павича, П. Зюскінда, К. Расмайра, М. Кундеру та ін.
До основних ознак постмодерністської літератури відносять:
інтертекстуальність;
іронічність;
прагнення привернути широку читацьку аудиторію;
«гра з читачем і текстом»;
історизм;
полістилістика.
Інтертекстуальність – одна з головних ознак постмодерної літератури. При написанні своїх творів, автори часто вдавалися до запозичень із інших творів світової літератури. Це могли бути елементи форми чи змісту, сюжети, образи, мотиви, сцени і навіть цитати. Для письменника, який звертався до того чи іншого вже відомого твору, не важливим було до якого літературного напряму, течії, стилю, епохи він належить. Вичерпне визначення поняття «інтертекстуальність» дав французький вчений Р. Барт: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти навколишньої культури. Кожен текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат. Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. – усі вони поглинені текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до або навколо тексту існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може зводитися до проблеми джерел і впливів, вона становить загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок» [1, с. 417 – 418].
Іронічність. Це одна з ознак, яка суттєво відрізняє постмодерністський твір від модерністського. Для більшості модерністських творів характерний трагізм, тоді як постмодерністи у своїх творах намагалися іронічно переосмислити минуле чи сприймати сучасність. Іронічний погляд письменника на дійсність може реалізуватися через літературне пародіювання. «Пародія викриває ідейну та естетичну сутність як окремих творів, так і художніх систем у цілому. Зазвичай літературне пародіювання спрямоване проти масової літератури, бульварних романів, штампів бестселерів, зразків натуралістичного письма. Проза О. Гакслі, М. Спарк, І. Во, А. Роб-Ґріє, Д. Фаулза дає блискучі зразки такого роду пародіювання» [15, с. 281]. У постмодерних творах пародія сприймається не як викривлення чи протест, вона, як відзначає І. Ільїн, пов’язана «з образом мирного співіснування стилів та ідей, з комедійною грою смислами на безкінечному полі інтертекстуальності» [7, с. 189]. Окрім пародії, іронічне ставлення до дійсності постмодерністи реалізували також через гротеск, парадокс, стилізацію, містифікації тощо.
Прагнення привернути широку читацьку аудиторію характерне для письменників-постмодерністів, на відміну від модерністів, які орієнтували свої твори на обраного читача. Постмодерні твори розраховані як на знавців мистецтва, так і на пересічних читачів. Наприклад, А. Кундера в романі «Безсмертя» аналізує вірш Гете «Над усіма вершинами». Цей аналіз буде цікавим і важливим для читача-філолога, а інші читачі обмежаться загальним враженням від вірша, від того, які емоції він викликає. Тож автори писали тексти так, щоб будь-який читач знайшов у творі те, що його цікавить. «Даний принцип знаходить своє вираження у організації тексту на двох і більше рівнях, а також двомовності і навіть багатомовності при рівноправності кожної мови. Повнота інтерпретації, відтак, прямо пропорційна культурній ерудиції читача, лейтмотиви та метафори викликають свідомі та підсвідомі асоціації» [15, с. 282 – 283].
«Гра з читачем і текстом». Як стверджує О. П. Палій, «Зустрічаються такі види постмодерністської гри, як гра з поняттями справжнього та вигаданого, з пошуками персонажем власної ідентичності, подвійне кодування, іронічна парадоксальність, сприйняття інтертексту як ігрового поля та ін.» [15, с. 284]. У постмодерністському творі оповідач грає з мовою, а читач грає з текстом. Кожний читач один і той самий постмодерністський текст сприймає по-різному, бо читання постмодерністського роману – це своєрідна імпровізація, «переклад»
тексту. Кожна гра має свої правила, для постмодерного твору ними є певні коди, які забезпечують функціонування тексту в процесі комунікації. «Хрестоматійними прикладами подібної гри стала наявність двох взаємовиключних закінчень у романі «Жінка французького лейтенанта» Дж. Фаулза або множинність початків, які не мають продовження, в романі «Якщо раптом зимовою ніччю подорожній» І. Кальвіно» [15, с. 285].
Історизм. Дії в постомодерністських творах часто відбуваються в різні історичні епохи: Античність, Середньовіччя, Просвітництво. Історичні події по-своєму осмислювали й письменники інших літературних напрямів, однак історія для постмодерністів мала особливе значення. У їхніх творах історизм виконує сюжетотворчу функцію, служить засобом формування авторської концепції, сприяє «грі з читачем і текстом».
Полістилістика. Поетика постмодерністського твору неоднорідна. Постмодерністи вдавалися до полістилітики, використовуючи даний прийом як засіб для філософського обґрунтування спадкоємності часів. В. Пестерев виділяє такі аспекти полістилістики:
Взаємодія різних художніх систем (естетичних принципів, прийомів, образів) – античних, східних, біблійних; барокових, романтичних, символістських, експресіоністичних.
Змішання жанрів і жанрових форм.
Використання цитат і алюзій як особливостей тексту, що відображають «цитатне мислення».
Поєднання різних мовних стилів: образного, науково-теоретичного, документально-публіцистичного [Пестерев, с. 23].
Всі ці аспекти знаходимо в постмодерністських творах.
Досить оригінальною є оповідна манера постмодерністських текстів. Для такої оповіді характерним є:
Відсутність чітко організованої системи подій і їхнього послідовного
часового розгортання. «Принципова відсутність категорії часу надає додаткову можливість показати безперервність буття різних культурних епох у свідомості імпліцитного читача» [20, с. 215].
Перерваність сюжету (лінійний зміст втрачається, і читач може сам
домислити смисл твору).
Підкреслена суб’єктивність оповідної манери.
«Хаотизація» дискурсу.
Порушення зв’язності.
Насиченість деталями.
Настирлива описовість.
Перевантаження читача інформацією.
Ігнорування синтаксичних і граматичних норм.
Прийом змішування (високого і низького; взаємозамінність частин тексту). Наприклад: Р. Федерман «На ваш розсуд», Х. Кортасар «Гра в класики».
Значеннєва відкритість тексту.
Означилася тенденція зникнення авторської функції, зведена, за
переконанням М. Фуко, до «анонімного бурмотіння» [14, с. 551].
Подрібнення великих оповідей, замінюваних локальними історіями-оповідями.
Аналітична свідомість постмодернізму особливої уваги надає проблемі оповідної техніки, спрямованої на формування фрагментарності наративу, на використання різних оповідних практик, завдяки яким відбулася посутня ревізія наївного читача, набуваючи достоту проблематичного вигляду передусім завдяки маніпуляційним зловживанням масовою інформацією, тиражуванням перевитрат маскультури [14, с. 553].
Як бачимо, постмодернізм – надзвичайно яскраве й неординарне явище в літературі другої половини ХХ – ХХІ століття. Це особлива форма художнього бачення світу, що проявляється в літературі як на змістовому, так і на формальному рівні й пов’язана з переглядом підходів до літератури і самого художнього твору. Відкидаючи всю попередню літературу, постмодернізм тим не менш синтезує колишні художні методи і створює на їх основі свій стиль. Надзвичайно своєрідними є оповідні стратегії постмодерного твору, вони вирізняють прозу цього періоду від попередніх епох.
1.2. Специфіка стилю Джона Фаулза у контексті постмодерністської
традиції
Джон Фаулз справедливо вважається класиком сучасної літератури. Він автор всесвітньо відомих романів «Колекціонер» (1963), «Маг» (1965), «Жінка французького лейтенанта» (1969), «Деніел Мартін» (1977), «Мантісса» (1982), «Личинка» (1985), один із найвидатніших представників постмодернізму. Його романи характеризуються не лише оригінальністю філософської думки, але й довершеністю авторського стилю. Як відзначає літературознавець Л. Баткін, «… у Фаулза немає двох скільки-небудь зовні схожих творів. Він щоразу неочікуваний, народжується як письменник знову, бо він метаписьменник, і його книги – від жанру і фабули до стилістичної фактури – це метаморфози. У нього, як і належить постмодерністу, немає власного дому, зате він по-хазяйськи розміщується, ніби в себе вдома, в готових літературних формах…» [2]. Незважаючи на те, що всі романи Фаулза не схожі один на одного, йому вдається незмінно залишатися самим собою. Основні теми його творчості – це пошуки сенсу життя, самотність людини у світі, тема творчості, мистецтва. Його лейтмотив, наскрізна тема – заплутані пошуки сучасним «Я» своєї ідентичності. У своїх творах Фаулз знайомить читача з персонажами, які часто не входять у встановлені соціальні рамки. Письменник розповідає про людей неординарних, талановитих, так званих обраних, які протистоять нічим не привабливій більшості. На сторінках романів Фаулз скоріше грає та підсміюється, ніж дає привід впадати в розпач. Для нього іронія, самоіронія – це засіб подолання життєвих труднощів.
Баткін говорив про готові літературні форми, тобто, наслідуючи англійську літературну традицію, письменник-постмодерніст Джон Фаулз вступає в діалог з письменниками попередніх епох. Повернення до художньої спадщини минулого в умовах постмодернізму дозволяє письменникові трансформувати і дати естетичне й ціннісне переоцінювання літературного мистецтва, актуалізувати творчість митців минулих епох, по-новому розставляючи акценти в їхній творчості.
У творчості англійського письменника яскраво виражено співіснування часових площин. Письменник по-новому співвідносить як художні світи своїх романів «Маг» і «Колекціонер» з п’єсою Вільяма Шекспіра «Буря», так і культурно-історичні реалії в романі «Жінка французького лейтенанта» з безсмертними образами Томаса Гарді. В книгах Фаулза вимальовується багата енциклопедія цитат і перифраз Філдінга, Діккенса, Шекспіра, Аристотеля, Вольтера, Маркса, Дарвіна, що робить творчість письменника незалежною від сучасних миттєвих течій і впливів, привабливою для читача. Експеримент Фаулза з творчою свідомістю проводиться в різних творах по-різному. Історія сама по собі – це різні ступені відволікання від реальності, що заключає в собі можливості фрагментації та розпаду.
З романами Фаулз поводиться як романіст-експериментатор: руйнує готові відлиті форми, намагаючись створити чи застосувати на практиці щось нове, полюбляє множинні кінцівки в романі, впровадження в текст випадковостей, виступає проти досконалої форми творів. Письменник активно експериментує з видами й формами оповіді, вільно поєднуючи і комбінуючи традиційну розповідь від першої особи з щоденниковою прозою, діалогами, включаючи елементи потоку свідомості та внутрішнього монологу. В його творах присутня фрагментарна структура, що дозволяє створювати невимушену легку інтелектуальну гру з читачем, в основі якої часто лежать інтертекстуальні зв’язки й відношення на рівні образів, персонажів, сюжету й тематичного змісту.
Специфічною рисою стилю Джона Фаулза є прийом алюзій. В своїй творчості автор орієнтується на гуманістичні зразки, однак, при цьому легко обходиться з традиційними текстами, піддаючи їх усіляким метаморфозам і трансформаціям. Часто для кращого відтворення внутрішнього «я» героїв, а можливо навіть для відображення власних філософсько-естетичних принципів, за основу твору береться міф, а головним постулатом є переконання в тому, що свободи можна досягти лише за умови повного розкріпачення свідомості.
Магістр