Зразок роботи
ВСТУП
«Отже, він усе-таки є: німецький письменник, який володіє німецькою мовою; сучасний оповідач; романіст, який не обтяжує нас спогляданням власного пупка; автор, який не навіє нудьгу». Так патріарх німецької літературної критики Марсель Рейх-Раніцкі охарактеризував Патріка Зюскінда після виходу роману «Парфумер».
Його роман «Парфумер» ввібрав у себе всю творчу палітру автора і став актуальним, пробуджуючи цікавість читачів та дослідників у всьому світі. Роман цікавий не лише тим, що автор виражає своє ставлення до світу, але й демонструє своє бачення і розуміння творчості.
Нині, за доби бестселерів, нерідко трапляється так, що стрімке сходження автора компенсується не менш стрімким його падінням у забуття. Доля ж німецького письменника Патріка Зюскінда складається інакше, підтверджуючи прогнози критиків, що у його особі в літературу прийшов не творець резонансних одноденок, а письменник по-справжньому талановитий. Від моменту появи роману «Парфумер» (1985), що зачарував сотні тисяч читачів, слава цього митця дедалі зростає. Протягом багатьох років згаданий роман утримував позиції бестселера й перекладався різними мовами світу. Втім, попри зростання зацікавлення читацької публіки, автор «Парфумера» залишається для неї своєрідною «terra incognita». Цьому є просте пояснення: П.Зюскінд не дає інтерв'ю, відмовляється від виступів на телебаченні та й взагалі намагається уникати усіляких форм публічного життя. Можливо, розгадку незвичної ситуації, коли всесвітньо відомий письменник, що живе навперемінно у таких центрах європейської культури, як Мюнхен і Париж, та старанно оберігає приватне життя від допитливих очей шанувальників, слід шукати у сюжетах його парадоксальних творів і в образах його героїв-відлюдників, котрі приховують від сторонніх таємниці свого внутрішнього світу.
Метою роботи є розкриття та доведення, що роман “Парфумер” та герой роману Жан-Батіст Гренуй відносятся до епохи Постмодернізму. Для досягнення данної мети необхідно вирішити наступні завдання :
1) розглянути епоху Постмодернізму ( ознаки, причини, особливості);
2) дати характеристику головному герою роману, та довести, що він є постмодерністський герой.
Об’єктом досліждення є роман П.Зюскінда “Парфумер”.
Предметом дослідження є Жан-Батист Гренуй як постмодерністський герой.
Структура роботи обумовлена її метою та завданнями. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використанних джерел.
Основними методами дослідження є описовий та аналітичний.
РОЗДІЛ 1. ПАТРІК ЗЮСКІНД – ОДИН З НАЙВІДОМІШИХ ПРЕДСТАВНИКІВ ПОСТМОДЕРНІЗМУ В ЛІТЕРАТУРІ
1.1 Загальна характеристика постмодернізму як літературного явища. Особливості німецького постмодернізму
Друга половина ХХ – початок ХХІ ст. в літературі відзначається поступовим переходом від модернізму до постмодернізму. Як термін постмодернізм літературний був уперше використаний у 50-х роках критиками, які описували нові види літературного експерименту, що виникав і простягався понад культурним модернізмом [4, с. 213]. Існують різні погляди на тлумачення даного поняття, що пояснюється його своєрідністю. Будемо відштовхуватись від найбільш узагальненого й змістовного визначення, поданого в літературознавчому словнику-довіднику: «Постмодернізм (лат. post – після і франц. modernise – сучасна стильова течія, напрям) – цілісний, багатозначний, динамічний, залежний від соціальних та національних особливостей комплекс мистецьких, філософських, епістемологічних науково-теоретичних уявлень, дистанційованих від некласичної та класичної традиції, що склався в західній культурній постметафізичній самосвідомості за останні десятиліття ХХ століття» [16, с. 549]. До найвідоміших письменників постмодерністів можна віднести У. Еко, І. Кальвіно, Дж. Фаулза, Дж. Барта, М. Павича, П. Зюскінда, К. Расмайра, М. Кундеру та ін.
До основних ознак постмодерністської літератури відносять:
інтертекстуальність;
іронічність;
прагнення привернути широку читацьку аудиторію;
«гра з читачем і текстом»;
історизм;
полістилістика.
Інтертекстуальність – одна з головних ознак постмодерної літератури. При написанні своїх творів, автори часто вдавалися до запозичень із інших творів світової літератури. Це могли бути елементи форми чи змісту, сюжети, образи, мотиви, сцени і навіть цитати. Для письменника, який звертався до того чи іншого вже відомого твору, не важливим було до якого літературного напряму, течії, стилю, епохи він належить. Вичерпне визначення поняття «інтертекстуальність» дав французький вчений Р. Барт: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти навколишньої культури. Кожен текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат. Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. – усі вони поглинені текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до або навколо тексту існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може зводитися до проблеми джерел і впливів, вона становить загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок» [2, с. 417 – 418].
Іронічність. Це одна з ознак, яка суттєво відрізняє постмодерністський твір від модерністського. Для більшості модерністських творів характерний трагізм, тоді як постмодерністи у своїх творах намагалися іронічно переосмислити минуле чи сприймати сучасність. Іронічний погляд письменника на дійсність може реалізуватися через літературне пародіювання. «Пародія викриває ідейну та естетичну сутність як окремих творів, так і художніх систем у цілому. Зазвичай літературне пародіювання спрямоване проти масової літератури, бульварних романів, штампів бестселерів, зразків натуралістичного письма» [18, с. 281]. У постмодерних творах пародія сприймається не як викривлення чи протест, вона, як відзначає І. Ільїн, пов’язана «з образом мирного співіснування стилів та ідей, з комедійною грою смислами на безкінечному полі інтертекстуальності» [11, с. 189]. Окрім пародії, іронічне ставлення до дійсності постмодерністи реалізували також через гротеск, парадокс, стилізацію, містифікації тощо.
Прагнення привернути широку читацьку аудиторію характерне для письменників-постмодерністів, на відміну від модерністів, які орієнтували свої твори на обраного читача. Постмодерні твори розраховані як на знавців мистецтва, так і на пересічних читачів. Наприклад, А. Кундера в романі «Безсмертя» аналізує вірш Гете «Над усіма вершинами». Цей аналіз буде цікавим і важливим для читача-філолога, а інші читачі обмежаться загальним враженням від вірша, від того, які емоції він викликає. Тож автори писали тексти так, щоб будь-який читач знайшов у творі те, що його цікавить. «Даний принцип знаходить своє вираження у організації тексту на двох і більше рівнях, а також двомовності і навіть багатомовності при рівноправності кожної мови. Повнота інтерпретації, відтак, прямо пропорційна культурній ерудиції читача, лейтмотиви та метафори викликають свідомі та підсвідомі асоціації» [18, с. 282 – 283].
«Гра з читачем і текстом». Як стверджує О. П. Палій, «Зустрічаються такі види постмодерністської гри, як гра з поняттями справжнього та вигаданого, з пошуками персонажем власної ідентичності, подвійне кодування, іронічна парадоксальність, сприйняття інтертексту як ігрового поля та ін.» [18, с. 284]. У постмодерністському творі оповідач грає з мовою, а читач грає з текстом. Кожний читач один і той самий постмодерністський текст сприймає по-різному, бо читання постмодерністського роману – це своєрідна імпровізація, «переклад» тексту. Кожна гра має свої правила, для постмодерного твору ними є певні коди, які забезпечують функціонування тексту в процесі комунікації.
Історизм. Дії в постомодерністських творах часто відбуваються в різні історичні епохи: Античність, Середньовіччя, Просвітництво. Історичні події по-своєму осмислювали й письменники інших літературних напрямів, однак історія для постмодерністів мала особливе значення. У їхніх творах історизм відіграє важливу роль у творенні сюжету, служить засобом формування авторської концепції, сприяє «грі з читачем і текстом».
Полістилістика. Поетика постмодерністського твору неоднорідна. Постмодерністи вдавалися до полістилітики, використовуючи даний прийом як засіб для філософського обґрунтування спадкоємності часів. В. Пестерев виділяє такі аспекти полістилістики:
взаємодія різних художніх систем (естетичних принципів, прийомів, образів) – античних, східних, біблійних; барокових, романтичних, символістських, експресіоністичних.
Змішання жанрів і жанрових форм.
Використання цитат і алюзій як особливостей тексту, що відображають «цитатне мислення».
Поєднання різних мовних стилів: образного, науково-теоретичного, документально-публіцистичного [19, с. 23].
Всі ці аспекти знаходимо в постмодерністських творах.
Досить оригінальною є оповідна манера постмодерністських текстів. Для такої оповіді характерним є:
відсутність чітко організованої системи подій і їхнього послідовного
часового розгортання. «Принципова відсутність категорії часу надає додаткову можливість показати безперервність буття різних культурних епох у свідомості імпліцитного читача» [25, с. 215].
Перерваність сюжету (лінійний зміст втрачається, і читач може сам
домислити смисл твору).
Підкреслена суб’єктивність оповідної манери.
«Хаотизація» дискурсу.
Порушення зв’язності.
Насиченість деталями.
Настирлива описовість.
Перевантаження читача інформацією.
Ігнорування синтаксичних і граматичних норм.
Прийом змішування (високого і низького; взаємозамінність частин тексту).
Значеннєва відкритість тексту.
Означилася тенденція зникнення авторської функції, зведена, за
переконанням М. Фуко, до «анонімного бурмотіння» [16, с. 551].
Подрібнення великих оповідей, замінюваних локальними історіями-оповідями.
Аналітична свідомість постмодернізму особливої уваги надає проблемі оповідної техніки, спрямованої на формування фрагментарності наративу, на використання різних оповідних практик, завдяки яким відбулася посутня ревізія наївного читача, набуваючи достоту проблематичного вигляду передусім завдяки маніпуляційним зловживанням масовою інформацією, тиражуванням перевитрат маскультури [16, с. 553].
До оповідних технік, що використовуються в постмодерністських романах, належить прийом «потоку свідомості». Образ героя зводиться до проблеми функціональної свідомості. Тому, зокрема, значення такої характеристики героя, як портрет, нівелюється: в романі можна констатувати нестійкість рис зовнішності людини або цілковиту їхню відсутність.
Занурення героя у внутрішній світ визначає його принциповий розрив зі світом зовнішнім: постмодерністський герой невкорінений в реальності, що виражається у спробах героя знайти метафізичну основу своєму існуванню в образі «двійника». Тобто образ постмодерністського героя магрінальний та амбвівалентний.
Література постмодернізму відображає в першу чергу естетику «розриву»: між тілом і свідомістю, між свідомістю і мовленням, всередині самого мовлення. Техніка «потоку свідомості», яка створює тип героя-привида, характерна перш за все для літератури модерністського і постмодерністського спрямування, і, у відповідності до естетики цих напрямів, відображає світоглядні проблеми і протиріччя ХХ ст.
Оповідна техніка постмодерністського роману – це спроба знайти мовленнєву відповідність фізіологічному процесу мислення і відобразити її у вигляді письмового тексту. Мовлення героя можна охарактеризувати як переривчасте, насичене неповними реченнями, тобто таке, що відображає замкнений і одночасно незавершений характер людської думки. З мовленнєвої точки зору «потік свідомості», характеризується заміною граматичного зв’язку між словами на асоціативний. Внутрішнє мовлення героїв не тільки є прикладом застосування техніки «потоку свідомості», але виступає об’єктом спостереження з боку самого героя.
Ще одною з ключових в естетиці постмодернізму є концепція «смерті автора»: межі авторства виявляються розмитими, і ми можемо констатувати появу нового типу співавторства: письменника, героя і читача. Активна «співавторська» роль читача є, на думку постмодерністів, відкриттям культури ХХ століття.
А тепер розглянемо особливості постмодернізму в німецькій літературі. Упродовж століть розвиток німецької культури проходив ті ж етапи становлення, що й інші європейські культури, але в той же час у нього були характерні особливості, які визначалися долею та історією німецької держави. ХХ ст. стало трагічним для багатьох народів і культур, але найбільш радикальні зміни зазнала саме німецька, тому що цей період для німецької культури виявився найдраматичнішим.
Потрясіння, викликані Першою світовою війною та її наслідками, докорінно змінили характер і спрямованість німецької культури та мистецтва. Прихід до влади нацистів наніс культурі ще більш серйозний удар. У пошуках нових культурних і естетичних основ німецькі письменники звертаються до літературних традицій, культурної спадщини минулого і накопиченому досвідові у сфері мистецтва.
Що стосується розвитку постмодернізму в Німеччині, то в німецьких обставинах було немало того, що гальмувало поширення цього напряму. В першу чергу, національно-історичний аспект. В гітлерівській Німеччині пригнічувався літературний рух модернізму. А якщо погодитися з концепцією Л. Г. Андрєєва про те, що «постмодернізм – дитя модернізму, дитя примхливе та норовливе» [1, с. 318], то – де не було модернізму, не може бути і його дитяти.
Варто сказати і про національно-характерний аспект. Німеччина – батьківщина амбіційних філософських систем (Гегель, Шопенгауер, Ніцше). Із цього випливає проблематичність постмодерну для Німеччини – з його опозицією всьому, що претендує на монополію і гегемонію, з його множинністю, плюралізмом і терпимістю. Німецький літературний твір завжди передбачає високу філософську наповнюваність. І коли постмодернізм почав розповсюджуватися Німеччиною, то його перші літературні досліди мали вигляд філософських романів. «Наприклад, роман К. Хоффера «Бірешляндія» (1979), який можна прочитати як белетризовану історію всесвітньої філософії або філософську енциклопедію. І постмодернізм німці спочатку хотіли підкорити завданню «серйозного читання» [27].
Німецька література блокувала проникнення множинного та ігрового принципів: переходів, метаморфоз, кодування, пародіювання і т. п., ‒ усього того, що підривало одвічні німецькі цінності і традиції. І все ж таки, розглядаючи літературу Німеччини ХХ ст., можемо зробити висновок, що постмодерністські види гри з часом увійшли в німецькомовну літературу, і постмодерн у Німеччині набув національного відбитку. «Культурна домінанта епохи», хоча і з запізненням на 10 років, оволоділа німецьким культурним простором, постмодерністська метагра оволоділа німецькою серйозністю, і після італійського роману «Ім’я рози» німецький «Парфумер» став зразком постмодерністської літератури, найвідомішим німецьким романом ХХ ст.. Іронічно-комічні елементи метагри стали інтенсивно розвіювати шановані в Німеччині та німецькому духовному житті табу і стереотипи: культ генія, культ геніального митця, показуючи їх в комічно-веселому, зниженому вигляді. На перший погляд, Гренуй створює парфуми, які дозволять йому заволодіти людьми, стати Імператором усього
Магістр