Основні ознаки ренесансної трагедії "Гамлета" Шекспіра (ID:557161)

Вступ Вільям Шекспір – легендарна постать англійської культури. Його як актора, безмежно талановитого драматурга, оригінального лірика знають в усіх куточках світу. Життя Шекспіра, сповнене загадок і таємниць, донині привертає увагу дослідників і літературознавців, а твори, що пережили свого автора, користуються популярністю от уже понад чотири століття. П’єси, написані ще в єлизаветинську епоху, не сходять із сучасних театральних сцен. Для кожного актора за честь грати ролі шекспірівських героїв. Найпопулярнішою з усіх п’єс англійського драматурга була і залишається трагедія «Гамлет». Вона торкається найважливіших питань життя і смерті, які не можуть не хвилювати людство. Проблеми, порушені в трагедії мають загальнолюдське значення. Не дарма в різні часи люди шукали в ній підтвердження поглядів на життя і світовий порядок. Саме їй буде присвячена дана курсова робота. Об’єкт дослідження: трагедія Вільяма Шекспіра «Гамлет». Предмет дослідження: ознаки ренесансної трагедії у п’єсі «Гамлет». Мета курсової роботи: виявити й проаналізувати основні ознаки ренесансної трагедії «Гамлета» Шекспіра. Мета передбачає виконання таких завдань:  розглянути трагедію «Гамлет» як об’єкт критики та літературознавчих досліджень;  ознайомитися з історією створення та публікації твору;  проаналізувати ренесансну трагедію як літературознавче поняття;  виявити ознаки ренесансної трагедії у творі Шекспіра та проаналізувати їх;  зробити відповідні висновки. Для реалізації цих завдань будуть використані методи: критичний аналіз літературних джерел, літературознавчий аналіз художнього твору, аналіз теоретичних понять, а також методи порівняння, систематизації та класифікації матеріалу. Актуальність дослідження. Тисячі критичних праць і наукових досліджень присвячені В. Шекспіру. Зокрема трагедію «Гамлет» з різних аспектів досліджували такі вітчизняні та зарубіжні вчені: О. Анікст, Г. Брандес, В. Бєлінський, Е. Берджес, Л. Виготський, С. Маршак, М. Урнов, І. Франко, А. Магаліф та ін. Проте окремих робіт, в яких були б саме виявлені та проаналізовані ознаки ренесансної трагедії на прикладі «Гамлета» Шекспіра не так багато. Тож актуальність даної курсової роботи полягає у спробі зробити аналіз ознак трагедії доби Відродження у п’єсі Вільяма Шекспіра «Гамлет». Як високий зразок художньої літератури «Гамлет» приваблює багато людських поколінь. Змінюється життя, виникають нові вподобання і поняття, а кожне нове покоління знаходить в трагедії щось близьке собі. Популярність цієї трагедії не згасає. Як міркує літературознавець Лазаренко, «хоча «Гамлет» уже протягом кількох століть забезпечує роботою тисячі вчених, режисерів, акторів, перекладачів та видавців в усьому світі, до сьогодні нерозкритою залишається таємниця надзвичайної популярності цієї трагедії-загадки, трагедії-омани, трагедії-головоломки. Які очевидні або приховані смисли було вкладено у цей твір чотириста років тому, що він залишається цікавим навіть сьогодні, в епоху постмодерної іронії, нігілізму, зневірення в ідеалах? Кожна нова епоха, кожна країна, кожне покоління читачів, навіть кожна окрема читацька свідомість дають власну відповідь на ці питання. І здається, що жодна версія не вичерпує Гамлетових глибин. Чергові тлумачення лише відкривають нові обрії для наступних досліджень і інтерпретацій» [13]. Тож дослідження творчості Шекспіра, зокрема його трагедії «Гамлет» будуть актульними завжди. Розділ 1. Загальні наукові основи вивчення «Гамлета» Шекспіра 1.1. «Гамлет» як об’єкт критики та літературознавчих досліджень Від епохи, в яку жив і творив Уільям Шекспір сплило дуже багато часу. Пройшли століття, а інтерес літературознавців і науковців до творчої спадщини великого драматурга не згасає. Це пояснюється тим, що питання й проблеми, які порушував англійський драматург у своїх творах, не прив’язані до однієї епохи, а є актуальними повсякчас. Серед найпопулярніших драматичних творів чільне місце займає трагедія «Гамлет». «Гамлет»!.. чи розумієте ви значення цього слова? – розмірковує Віссаріон Бєлінський, - воно велике і глибоке: це життя людське, це людина, це ви, це я, це кожен із нас, більш чи менш, у високому чи смішному, але завжди в жалісному та сумному сенсі… Потім «Гамлет» - це блискучий діамант в променистій короні короля драматичних поетів, увінчаного цілим людством і який ні раніше, ні після себе не має суперника» [4]. Тому й не дивно, що трагедія Шекспіра про принца данського вже стільки років залишається об’єктом літературних досліджень, привертає увагу критиків. «Загадкова привабливість образу Гамлета, як, до речі, і позачасова популярність самої трагедії, зумовлена тим, що кожна мисляча людина, незалежно від епохи, соціальної чи етнічної приналежності, впізнає тут присмак тих відчуттів, емоцій і екзистенційних страхів, з якими вона неодмінно зустрічається, коли намагається осягнути власне «буття-в-світі». З огляду на це, Шекспірів текст постає як своєрідне художнє оприявлення одвічних колізій, антропологічних розмислів: хто я? що є світ? що я світові (для чого я прийшов у цей світ)? якщо світ недосконалий, то що мені робити? як робити і чи варто щось робити взагалі?» [20, с. 26]. «Гамлет» - творіння людського генія, яке зробило ім’я Данії відомим на всьому земному просторі. Данія народила кількох людей, які здобували собі гучну славу: Тихо Браге, Торвальдсена, Андерсена, але жоден із них не досяг і сотої частини слави Гамлета», - стверджує данський літературознавець Г. Брандес [7, с. 250]. Дивина. Популярність вигаданого літературного персонажа затьмарила собою навіть цілком реальних славнозвісних постатей. Найбільша увага у п’єсі «Гамлет» прикута до образу головного героя, на якого покладена важлива місія – помститися за жорстоке вбивство батька, яка переростає у більш масштабне завдання – спробувати змінити світ на краще. Бажаючи виконати волю батька та викорінити зло, принц намагається діяти рішуче, але час від часу відчайдушність змінюється слабкістю, невпевненістю. Вчені намагаються зрозуміти, в чому ж причина і чому він вагається. Російський літературний критик В. Г. Бєлінський вважає, що «розпад Гамлета виражений слабкістю духу при усвідомленні обов’язку, але Гамлет виходить зі своєї боротьби, тобто перемагає слабкість духу» [4]. Англійський літературний критик С. Т. Колрідж переконаний, що Гамлет вагається через свою природну чуттєвість і зволікає, стримуваний розумом, який змушує його звернути дієві сили на пошуки умоглядного рішення. Радянський літературознавець О. А. Анікст зауважує: «…трагедія Шекспіра зображає складний характер у його розвитку. Гамлет протягом дії виявляє то силу, то слабкість. Ми бачимо його таким, що вагається, і таким, що діє рішуче. З початку й до кінця він є чесною людиною, яка дає собі звіт у своїй поведінці й шукає правильний шлях у життєвій боротьбі. Як ми бачили, шлях цей був для нього важким, пов’язаним з болісними душевними переживаннями і втратами, бо йому довелось відмовитися від коханої. Однак перед нами не розслаблена людина, а герой, наділений справжньою мужністю, яка й допомогла йому пройти через всі випробування з честю» [1]. Й. В. Гете причину зволікань Гамлета вбачав у специфічних рисах його особистості, в його неспроможності виконати те надзвичайно складне й важке завдання, яке доля поклала на його плечі. Георг Брандес вважає, що Гамлет «…безумовно, слабкий для свооєї задачі, чи, точніше, його задача не за характером йому; але він аж ніяк не позбавлений взагалі фізичної міцності або енергії» [7, с. 268]. О. А. Анікст розмірковує над тим, чи можна вважати Гамлета бездіяльним і приходить до беззаперечного висновку: Гамлет – ні в якому разі не бездіяльна людина. І кожен читач це розуміє. Його дії починаються з духовних пошуків і не залишаються лише в інтелектуальній сфері. Він веде активну боротьбу з тими, хто має бути покараним. При цьому його дії зважені й обдумані. «В чому причина бездіяльності Гамлета?» - задається питанням радянський літературознавець М. М. Морозов. І сам дає на нього вичерпну відповідь: «Її потрібно шукати в тій епосі, яка породила образ Гамлета: в історично неминучій і типовій для того часу розбіжності гуманістичної мрії і злої похмурої дійсності» [16, с. 425]. М. С. Шаповалова переконана, що дія та боротьба – це складові натури Гамлета: «У поведінці Гамлета, в його міркуваннях багато непослідовного, суперечливого, але він ніколи не відступить від свого завдання, від дії й боротьби, бо це суперечить усьому складу його натури, його свідомості» [22, с. 369]. «Діяльнісним за натурою героєм» називає Гамлета і радянський літературознавець Л. Є. Пінський [17] Не вважає Гамлета бездіяльним і Г. Брандес а затримку, яка простежується в його діях, пояснює так: «Почуття непридатності до розв’язання задачі тягне за собою сповільнення дій» [7, с. 270] Ще він додає: «Не потрібно забувати, що цей драматичний феномен, герой, який не діє, певною мірою вимагався самою технікою драми. Якби Гамлет убив короля відразу після отримання одкровення привида, п’єса мала б обмежитися лише однією дією. Тому, безумовно, потрібно було дозволити виникнути затримкам» [7, с. 271]. І це лише частина думок із цього приводу. Багато інших відомих у літературних колах постатей розмірковували над активністю/пасивністю Гамлета. Серед них англійський романтик С. Т. Колрідж, американський літературний критик Т. С. Еліот, відомий американський шекспірознавець Г. Гарднер, які підкреслювали повільність героя і його постійне зволікання з помстою; а також англійський журналіст і письменник Г. К. Честерон, російський філолог О. Ф. Лосєв та ін., які розглядали Гамлета як титанічну дієву особистість. Такі суперечливі думки найгучніше лунали впродовж усього ХІХ століття. Їх знаходимо і в період ХХ століття, але цей час відзначається й новими поглядами на трактування шекспірівської трагедії. Один із перших радянських шекспірознавців А. В. Луначарський у своїй науковій статті «Перед обличчям фатуму. До філософії трагедії» звертав увагу на специфіку трагічного в Шекспіра, розкривав сутність моралі його трагедії: «Над нами владарює фатум. Немає користі в безплідних роздумах – людина народжена, щоб діяти, вона повинна створювати для себе середовище боротьби і подвигу, інакше вона – тварина; але це не значить віддаватися сліпому гніву, заплющувати очі, закривати вуха та йти, куди підштовхують; це означає бути полководцем, стратегом, маестро життя… Це важко, дуже важко, - але така задача. Можливо, ти загинеш, не розв’язавши її вчасно, - але зроби, що ти можеш, помри з честю і передай досвід твого життя побратимам-людям. Ось мораль «Гамлета» [15]. Серед радянських літературних критиків того часу неоднозначно трактував особливості трагедії «Гамлет» В. М. Фріче. Проте серед його суперечливих думок можна знайти варті уваги. Зокрема, на прикладі трагедії «Гамлет» він намагався пояснити сутність шекспірівської творчості грандіозними історичними зрушеннями епохи, руйнуванням старого феодального укладу і становленням укладу буржуазного, що приходив йому на зміну. Поглядам Фріче на трагедію близькими є думки іншого літературознавця ХХ століття В. І. Каменова. Він бачить досягнення трагедії про Гамлета в її незвичайному реалізмі. Самі ж герої Шекспіра не усвідомлюють вирішеності своєї загибелі. Єдиний виняток – Гамлет. «Гамлет – єдиний трагічний герой Шекспіра, який усвідомив свою трагічну приреченість, її неминучість, яка бере початок не з особистих причин, а із головних умов його сучасного життя. Тому в «Гамлеті» трагедія Шекспіра вперше усвідомлює себе як трагедія. Тому «Гамлет» - найвеличніший твір Шекспіра, вінець його творчості… в «Гамлеті» центр тяжіння трагічної колізії перенесений на зіткнення у внутрішньому світі самого Гамлета, який болюче вирішує найголовніші і величні питання буття і людства і не може знайти виходу, оскільки саме життя, яке оточує його в той час не давало такого виходу» [17, с. 140]. Радянський психолог Л. С. Виготський у своїй праці «Трагедія про Гамлета, принца данського У. Шекспіра» вважає, що «Гамлет» - найбільш загадкова трагедія, незрозуміла і таємнича за своєю сутністю, яка назавжди залишиться невловимою. Все в ній має два смисли – один видимий і простий, інший – незвичайний і глибокий» [8]. Досить різкою є думка американського літературного критика Т. С. Еліота, який у своїй статті «Гамлет і його проблеми» стверджує, що невдачі критиків у потрактуванні «Гамлета» пояснюються тим, що вони розглядали цю трагедію як твір, створений уявою одного лише Шекспіра. Еліот нагадує, що «Гамлет» є результатом зусиль кількох драматургів, кожен з яких переінакшував уже написане попередниками. Порівнюючи твір Шекспіра з п’єсою Томаса Кіда, американський критик знаходить шекспірівське творіння далеко не досконалим, вважає, що «п’єса не лише не шедевр – це, безперечно, художня невдача драматурга» [11]. На його думку, в ній немає чистоти художньої обробки, думка автора місцями не прояснена. Це дійсно серйозний замах на художній світ «Гамлета». Серед великої кількості написаного про цю трагедію, важко знайти негативні судження, але, як бачимо, вони є, і думки Еліота мають право на існування. Друга половина ХХ століття була багата і на театральні, й на кінематографічні постановки «Гамлета», а також на літературознавчі дослідження. Одна із яскравих робіт 60-х років Н. Чушкіна «Гамлет-Качалов. На шляхах до героїчного театру. Із сценічної історії «Гамлета» Шекспіра», в якій дослідження спрямоване на вивчення характеру Гамлета через постановки трагедії на сцені. Автор книги поставив поруч двох різних Гамлетів [21, с. 221, 222]: схудлий, піднесений Гамлет-поет – і тут же товстенький жвавий юнак, який жонглюючи короною припускає: «Бути чи не бути». Контраст, з першого погляду приголомшуючий, потім потроху тьмяніє, стає помітно, що шекспірівський герой без зайвої ваги і задишки чи позбавлений філософського ореолу – дві подоби, два полюса, які замикають один світ. А в цих межах знаходяться вже відтінки і варіанти – грубе чи витончене, простіше чи більш піднесене, поет чи воїн, героїчний боєць або, навпаки, надломлена натура. Насправді ж, у Шекспіра в образі Гамлета немає «або». Відповідно до шекспірівського тексту, він не «поет» і не «воїн» окремо; у нього – Гамлет – благородний розум, а разом з тим, його часом долають темні поривання. Інший дослідник другої половини ХХ століття Л. Є. Пінський пов’язав образ Гамлета не з розвитком сюжету в звичному сенсі цього слова, а з магістральним сюжетом «великих трагедій» - відкриттям героєм справжнього обличчя світу, в якому зло більш могутнє, ніж це уявлялось гуманістам [18]. Саме ця здатність пізнати справжнє обличчя світу робить трагічними образи Гамлета, Отелло, короля Ліра, Макбета. Вони – титани, які перевершують звичайного глядача інтелектом, волею, сміливістю. Найбільш грунтовні дослідження, присвячені творчості Шекспіра в цілому і, зокрема, «Гамлету», в 60-80-х роках ХХ століття належать О. Аніксту, Г. Брандесу, і батьку та сину Урновим. Ці літературознавці в своїх працях зробили спробу не тільки дослідити творчість великого письменника, але й узагальнити все те, що було зроблено в цій сфері до них. Таким чином, уявлення про Шекспіра розвиваються разом з історією. Кожна епоха, століття, будь-який час створює свого Шекспіра. Уявлення про історично дійсного Шекспіра, які також розвиваються з плином часу в міру успіхів шекспірознавства, поглиблюють, роблять більш змістовним «усякого Шекспіра», якого в різні епохи люди називають «своїм сучасником». Чим точнішим і багатшим є образ реального Шекспіра, тим повніше і органічніше він поєднується із Шекспіром «сучасним», тим яснішою стає історична перспектива: зрозуміло, куди рухається в часі Шекспір і що він несе із собою. 1.2. Історія створення та публікації твору Ні для кого не є секретом те, що на початку свого творчого шляху Вільям Шекспір для створення власних п’єс користувався вже існуючими, переробляв їх, доповнював, переосмислював, і тільки пізніше взявся за створення унікальних зразків власного авторського доробку. Але навіть у його зрілих драматичних творах можна простежити сюжети, запозичені в інших авторів. Проте це ніяк не компрометує Шекспіра, адже він не копіював літературний твір, а лише брав образ чи сюжет, як маленьку піщину для підґрунтя свого творіння, з якої, завдяки тривалій плідній праці виростав новий оригінальний витвір письменства. Так було і з «Гамлетом». Основою історії став переказ, який уперше записав данський літописець ХІІ століття Саксон Граматик у своїй книзі «Історія датчан». За переказом, у Ютландіїї ще за часів язичництва жив принц на ім’я Амлет. Його батько разом зі своїм молодшим братом Фенгом, Амлетовим дядьком, правив країною. Та Френг не хотів ні з ким ділити владу, прагнув бути єдиним повноправним королем Ютландії. Керований корисними мотивами, він убив брата й узяв за дружину його вдову. Юний принц, дізнавшись жахливу правду, прагнув помсти за смерть батька, а щоб приспати пильність своїх ворогів, вирішив вдавати із себе божевільного. І в нього це непогано виходило. Всі його вчинки були дійсно діями безумця, проте в словах, що злітали з вуст, була помітна хитрість, яку відчув друг Френга й зважився перевірити, чи справді Амлет збожеволів. Він вирішив сховатися під соломою постілі й підслухати розмову принца з матір’ю, за що поплатився своїм життям. Після цього інциденту Френг відправив Амлета в Англію під наглядом двох придворних, яким довірив передати англійському королю листа з проханням умертвити свого племінника. Амлет замінив листа іншим, і замість нього були страчені придворні, що супроводжували його. Прийом у англійського короля був гостинним. Королю сподобався Амлет за свою вдачу й розум, і він не став перечити проти бажання Амлета одружитися з його донькою. Через деякий час принц повернувся в Ютландію, де йому вдалося розправитися з убивцею та придворними, які зрадили батька. Після цього Амлет довго й щасливо правив Ютландією. До Шекспіра цим літописним переказом при написанні своїх творів користувалися французький письменник Франсуа де Бельфоре та англійський драматург, за припущеннями дослідників, Томас Кід, п’єса якого, про Гамлета й привида його батька, ставилася на сцені лондонського театру у 80-х роках XVI століття. Ознайомившись із першоджерелом та його переробками, Вільям Шекспір представив до уваги публіки свою інтерпретацію вже відомого сюжету, зробивши його безсмертним. Чому сюжет трагедії відомий здавна, а популярним, навіть вічним, він став саме після того, як побачила світ п’єса Шекспіра? Можливо, завдяки тому, що Шекспір у своєму творі гармонічно поєднав давню легенду з проблемами сучасності. Польський письменник Станіслав Виспянський дуже точно помітив: «Пошанування традиції і дослідницька пристрасть, розуміння новизни і поваги до традиції – ось два пункти напруги, які формують еволюцію концепції Шекспіра» [9, с. 8]. Виспянський також переконаний, що «Шекспір-актор, Шекспір-театральний митець, чутливий до правди життя і природи, послуговувався літературними творами (драмою Кіда та есеями Монтеня), але перш за все покладався на власне відчуття і сприймання людей та їх доль. Він поєднував абстрактну, філософську думку з відчуттям людського досвіду» [9, с.9]. У якому році трагедія Шекспіра «Гамлет» була написана й побачила світ достеменно невідомо. Відомо, що 1598 року Френсіс Мірес опублікував список творів Шекспіра, серед яких «Гамлета» не було. Цей факт дає підставу стверджувати, що трагедія була створена після 1958 року. 26 липня 1602 року видавець Робертс зареєстрував у реєстрі Палати книготорговців (тут реєструвалися усі книги, заплановані до публікації) книгу, яка мала назву «Помста Гамлета, принца данського». Відповідно, трагедія була написана до середини 1602 року. А серед паперів сучасника Шекспіра Гебріела Харві був виявлений аркуш з написом, зробленим між 1598 – 1601 рокам, де Харві згадує трагедію Шекспіра в такому контексті: молодь захоплюється Венерою й Адонісом Шекспіра, а люди більш зрілого розуму віддають перевагу його Лукреції і трагедії «Гамлет, принц данський». На думку Е. К Чемберса, трагедія «Гамлет» була створена й вперше поставлена на сцені в 1600 – 1601 роках. Таке датування п’єси є найбільш поширеним. За життя автора трагедія була надрукована тричі у форматі кварто (1/4 сторінки):  Кварто 1603 року (Q1);  Кварто 1604 року (Q2);  Кварто 1611 року (Q3) — перевидання тексту 1604 року. Після смерті Шекспіра трагедія «Гамлет» була надрукована в його першому зібранні творів – Фоліо 1623 року (F1). До початку ХХ століття вважалося, що кварто 1 – це перший варіант трагедії. Вважали, що Шекспір потім доопрацював і дописав твір, внаслідок чого його зміст став удвічі більшим. На основі цієї гіпотези базувалися уявлення про творчу історію трагедії. Нині думка про те, що Q1 є першим варіантом трагедії, спростована дослідниками-шекспірознавцями. У добу Шекспіра книговидавці часто добували протизаконним шляхом тексти відомих п’єс і друкували їх без дозволу автора і трупи, яким вона належала. Оскільки театри ретельно оберігали рукописи п’єс, то видавці застосовували два прийоми. Один полягав у тому, що текст стенографувався під час вистави і після розшифрування друкувався. Другий спосіб полягав у тому, що видавці підмовляли кого-небудь із другорядних акторів відтворити текст п’єси по пам’яті. Відповідно, в такому разі актор найточніше міг відтворити ту роль, яку він виконував.