Есе - Моє розуміння «Блакитного роману» (ID:704138)

Одним із найвизначніших творів Г. Михайличенка, що відіграв важливу роль для літературного процесу, є «Блакитний роман». М. Зеров вважав, що це «талановита річ, написана в ліричному піднесенні». В. Ґадзінський високо оцінив значення роману, зазначивши, що твір «пориває нечувано-сильною естетикою – гармонією стилю… стає джерелом революційного підйому, скарбницею, в якій є зложені всі скарби української революції, синтез бурхливого потоку подій…» Натомість, у своїй «Історії української літератури» С. Єфремов написав: «Численні «Новелі» (1922) Михайличенка – це типова інтелігентська «літературщина»: істерична, з нахилом з усього робити трагедії, без того чуття реальності й простоти, які раз-у-раз інстинктом, коли не доброю школою, витримує справжній талант. У цього ж письменника навіть з колористими назвами твори – є у нього «блакитно-рожева новела, є «білий плач розстання» є «Блакитний роман» – уявляють із себе щось надто безколірне, недокровне, одноманітне. Скроєно їх усі на одну мірку, на один дешевий трафарет: по-репортерському невдало переказаний факт і істерична риторика з приводу нього». Чому «Блакитний роман» викликав такі протилежні оцінки в критиків? Яким є моє сприйняття і розуміння цього твору? На мою думку, такі протилежні оцінки спричинені новаторством твору, який має експериментальний характер і є зразком орнаментальної прози. Модернізм є елітарним, тобто зрозумілим не для кожного, має потужну підтекстову основу, що потребує дешифрування і адекватного прочитання. Цілком слушною є думка Ю. Коваліва, який вважає, що для «Блакитного роману» характерним є синтез ознак «імпресіонізму, революційного романтизму, неоромантизму, символізму, навіть натуралізму, містить елементи експресіонізму, футуризму, сюрреалізму, який ще не оформився у відповідний стиль авангардизму». Я вважаю, що таке переплетення стильових течій також вплинуло на різне сприйняття твору. Окрім того, твору могли приписувати те, що для нього було нехарактерним, що призводило о хибних висновків (С. Єфремов не сприймав новаторської поетики Г. Михайличенка). «Блакитний роман» побудований на натяках, символах, підтекстах з метою зашифрувати покладений в основу твору зміст, і водночас вражає своєю глибиною і таємничістю, філософським підґрунтям із залученням праміфу. Твір, і насамперед його назва, спонукає до роздумів і пошуків справжнього сенсу, закодованого автором. Важливо й те, що автор головним робить героя без імені «Ти». Образ «Я» є втіленням самого автора. Так, можна припустити, що Я і Ти – це одна людина, тобто йдеться про роздвоєність особистості. Водночас важливим, на мою думку, є те, що Інна й Ти осмислюються як частини одного цілого, які не можуть існувати окремо: «Ваші душі являли собою два протилежні бігуни одної кулі і стреміли стати одним цілим… вони не могли існувати одна без одної і не могли злитися». У творі також діє фатум (автор зазначає, що на це вплинула «спадщинна отруйна кров» матері Ти), адже кохання між Інною і Ти було провіщено ще до їхньої зустрічі. Кохання героїв є неминучим, але вони бояться втратити блакить своїх душ, адже говорить: «Коли ми переконаємося, що кохаєм одне одного, то станемо чоловіком і жінкою», що свідчитиме про неможливість подальшого існування ins Blau, а отже, призведе до самогубства закоханих. Інна є утіленням майбутнього, а Ти – минулого, яке репрезентоване давньоєгипетськими міфами. У цьому, зокрема, дуже слушно Ю. Ковалів вбачає «алюзію на вчення конфуціанства про дві протилежні, взаємоперехідні енергії Ян (світле, активне начало) та Інь (темне, пасивне жіноче) космічні субстанції, що в поєднанні гармонізують світ». Відтак, можна припустити, що це поєднання давньоєгипетської міфології і християнського світу як старого й нового. Відповідно до давньоєгипетського міфу про створення світу «спочатку в темряві не існувало нічого, окрім первозданного водного хаосу – безкрайого океану Нун». У першому розділі «Інтродукція» автор говорить про початок, тобто зародження всього (повторює «З самого початку…»), зазначаючи, що спочатку була порожнеча, «первісний шал». При цьому в душі Ти було все, і це все було блакитне, тобто чисте, мало божественну сутність: «В твоїй душі була блакить одвічної порожнечі». Водночас у душі Ти «була блакить стоячих вод, оздоблених блідо-зеленою ряскою. В ній була тьмава імла давноминулих віків, вкритих таємничим серпанком чародійних явищ… В ній було омління південних місячних ночей і млявість застиглого болотяного повітря, насиченого отруйними гострими пахощами».