Зразок роботи
ВСТУП
Одним із найяскравіших явищ полемічної літератури кінця XVI-початку XVII ст. є творчість Івана Вишенського – одного з найвидатніших письменників усіх часів, «письменника з Божого покликання», який «мав натхнення справжнього пророка», «мандрівничого, котрий розпікав людське сумління», висував принципові, основоположні питання, що цілком виводили його «полеміку» з рамок його часу та країни.
Д. Чижевський називав Івана Вишенського найгеніальнішим письменником, який вибудував місток українській літературі до Бароко. На думку В. Нічик, він постає мислителем демократичного напряму, виразником і захисником трудящих, селянсько-плебейських мас. Однак Я. Стратій заперечує демократизм І. Вишенського, звинувачує його в байдужості до свого народу, конформізмі, критиці представників третього стану як носіїв нової ідеології в українському суспільстві.
Д. Білоус про полеміста писав: «Це людина, яка любила життя, але обрала шлях аскези; яка обстоювала духовні інтереси України, проте майже все зріле життя перебувала поза її межами, на Афоні» [2, с. 101], а С. Єфремов зазначав: «Уся вага і сила його в емоціональній стороні: в сильнім, поривистім пафосі. Сей риторичний пафос – його зброя. Він промовляє й добивається ним до нашого почуття на віддалі трьох століть та робить для нас зрозумілими, людськими, тим самим близькими свої погляди – безконечно далекі теоретично, давно пережиті, чужі і навіть ворожі» [4].
Як бачимо, оцінка творчості І. Вишенського в нашій історико-філософській літературі неоднозначна, що спонукає до розгляду біографії та основних положень творчості письменника-полеміста.
Ім’ям І. Вишенського вперше було підписано твір «Совітування про благочестя» (1621 р.), який було надруковано в науковій праці «Памятников, изданных Киевскою комиссиею для разбора древних актов» у 1848 р. у Києві. Однак у цей час творчістю письменника цікавилися і в Москві. Зокрема, російський учений П. Строєв видав «Рукописи славянские и российские, принадлежащие И. Царскому», де описав рукописний збірник, що містив твори полеміста.
На Західній Україні в цей період постаттю письменника зацікавився А. Петрушевич. У 1860 р. дослідник у «Зорі галицькій» видав «Житіє і життя преподобного отця нашого Іова, і про смерть його...», написане Ігнатієм з Любарова.
У 60-х роках XIX ст. звернули увагу на твори полеміста М. Костомаров та П. Куліш. Зокрема, у 1865 p. M. Костомаров у II т. «Актов южной и западной России» видає чотири твори афонського ченця Іоанна з Вишні, а в 1874 р. П. Куліш у своїй відомій «Истории воссоединения Руси» першим складає апологію І. Вишенському, називаючи його «афонським апостолом». Однак вони розглядали праці полеміста більше як історичні документи, ніж літературні твори.
Життєвий шлях та сталі принципи Івана Вишенського вплинули на вчених різних світоглядів, зокрема, на О. Пипіна, С. Лебедева, архієпископа чернігівського Філарета, В. Завітневича. М. Сумцова, О. Огоновського, І. Житецького.
Свої погляди на творчість письменника сформувалися і в І. Франка. Проаналізувавши всі відомі факти біографії, а також учинки І. Вишенського, учений друкує про полеміста ряд статей і велику монографію «Іван Вишенський та його твори», видану в 1895 р. у Львові.
Після революції інтерес до творчості полеміста не зменшується. Свою думку щодо життєвого та творчого шляху І. Вишенського висловлюють такі дослідники, як В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, С. Цимбалюк, Т. Скирда, П. Загайко, Ф. Шолом, С. Пінчук, В. Микитась, Л. Махновець, Д. Наливайко, В. Колосова.
Зрештою, постаттю полеміста зацікавилися сучасні історики філософії, вони створили ряд праць про мислительну систему І. Вишенського, розглядаючи її на тлі загальноєвропейському (А. Пащук, І. Паславський) і визначили місце поглядів полеміста в системі гуманістичних ідей XVI ст.
Однак В. Шевчук акцентує увагу на тому, що інтерес до писань І. Вишенського існував протягом усього часу, який прийнято вважати часом забуття імені й творчості полеміста. Але загалом його твори, прозвучавши в кінці XVI-на початку XVII ст. гостро, навіть різко, бо мали своєю метою розпікати людське сумління, згодом утратили актуальність, адже українська культура на певний час звернула в річище латино-польської освіченості й творами полеміста цікавилися хіба що одинаки-аматори, які знаходили смак в аскетичних одкровеннях одержимого мандрівничого, а згодом і затворника з Афону [13]. Зацікавленість старообрядців творчістю І. Вишенського пояснюється тією ж причиною, а ще й тим, що старообрядці були опозиційною силою до тодішньої влади.
Отже, на основі цих фактів можна зробити висновок, що твори І. Вишенського не забувалися, однак сильний суспільний резонанс вони мали тільки в час їхнього написання, а також тоді, коли були винайдені вченими в монастирських сховищах у нову добу й прочитані під знаком нового часу.
Проте, без сумніву, дослідників творчості І. Вишенського вражало те, що письменник-полеміст «зміг зректися цього світу з усіма його повабами та покусами, з усією його моральною байдужністю або й гнилизною, щоб викресати зі своєї душі такий могутній огонь, який горить у писаних словах Вишенського і не перестає й досі промовляти до нашого серця…» [10]
1. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА-ПОЛЕМІСТА
Біографія і світогляд Івана Вишенського вирізняються складністю. Відомо, що народився письменник-полеміст у містечку Судова Вишня на Галичині. Точний рік народження та справжнє ім'я невідомі. Іван (Іоанн) – це чернече ім'я. Вишенський – прізвище шляхетського роду Вишенських, що мешкали в Судовій Вишні, або прізвисько, узяте за місцем народження. Учені виводять дату народження лише приблизно, кладучи її на половину XVI cт., тобто приблизно на 1550 р. Невідоме також соціальне походження І. Вишенського. Припускають, що його батьки належали до руської дрібної шляхти або православних міщан [7, с. 36-38], [13, с. 6].
Первинну освіту, напевно, здобув удома. «А про себе я і сам свідчення вам даю, – пише полеміст, – що граматичного дроб’язку я не вивчав, риторичних іграшок не бачив, філософського високозаносного сліду не чув» [3]. Тобто І. Вишенський зізнається, що не вчився в школі типу колегіуму, де класи йшли в тому порядку, в якому перечислює їх полеміст.
Молоді роки майбутнього письменника пройшли в Луцьку, як він сам писав у творі «Короткослівна відповідь Феодула…» Окрім цього, В. Шевчук зазначає, що в цей період «І. Вишенський був пов'язаний із представниками латино-польської освіченості, навіть із католицькими колами, і певною мірою був до них близький» [15, с. 202]. Більше того, учений переконаний, що в перший період свого життя полеміст був близький і до протестантів (социніян), бо його церква без владик – увіч реформаторська, та й осуджує він реформаторів більше для годиться, без особливої властивої йому заїлості…» [15, с. 203]
У віці 30 років І. Вишенський покинув двір князя Острозького й вибрався на прощу в далекий край, у Туреччину.
На думку В. Шевчука, переломним моментом у житті І. Вишенського був невідомий конфлікт з єзуїтами, що відвернув його від католицтва й змусив зійтися із православним Львівським братством. Проте доказів цього дослідник не наводить, натомість зазначає: «Живий світ, можливо, болюче поранив його і викинув із рідної землі. Вишенський пережив першу свою велику драму. Доля завела його на Афон, на той час твердиню східної віри…» [14] Отже, у 1570-х рр. І. Вишенський став ченцем Афонського монастиря в Греції, що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Звідси він надсилав в Україну послання, в яких виступав проти окатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобленням. «Посилаю Вам виклад про неправду, котра царює у вашій землі, – віщає письменник, – готове-бо начиння гніву Божого проливатися на вашу землю… Адже немає безбожнішої, огульнішої, несправедливішої і нечистішої землі навіть серед поганства, як земля ваша» [3].
Зазначене дає підстави стверджувати, що перед від’їздом на Афон І. Вишенський відійшов від католицьких та реформаторських кіл, з якими був зв’язаний, став прибічником тієї ідейної боротьби, що запалала в Україні в кінці XVI ст. Та драма, яку він пережив відкинула його від єзуїтів, після чого він пов’язав своє життя з братським рухом. Однак все ж таки покинув рідну землю і більше сорока років прожив на Афоні. Заклики земляків, зокрема патріарха М. Смотрицького, не змогли повернути полеміста в Україну, він присвятив своє життя служінню Богу, «прагнув місії апостола в рідному краї і, безсумнівно, бажав повернутися туди на білому коні» [15, с. 203]. Однак деякі докоряли письменнику за те, що він покинув рідну землю в такий складний час, мовляв, «вільно йому говорити заочно там, у далекому кутку, хоч правдиво й неуважливо…» На ці слова І. Вишенський з упевненістю відповідав, що «сміливо каже правду й може навіть померти за неї».
Отже, на Афон полеміст вирушив не тільки для того, щоб укріпитись у православній вірі чи здобути освіту. Він прийшов туди вже з готовим світоглядом, можливо, через непорозуміння зі своїми однодумцями. Однак спокою духу на Афоні письменник знайти не зміг, чужина не вабила його, а лише мучила. Саме через це в 1604 р. І. Вишенський повернувся в Україну, 2 роки прожив у Львові. Перебував в Унівському монастирі, звідки 1605 р. надіслав послання Домнікії, присвячене полеміці з впливовим членом львівського братства Ю Рогатинцем. Жив у Манявському скиті у Й. Княгиницького. Проте середовище, в яке повернувся полеміст, було незгодне з його поглядами на самовдосконалення, з його моральною системою та системою освіти, із занадто опосередкованими й абстрактними методами боротьби. Більше того, ідея про «суспільство, побудоване на соціальній рівності, об’єднане в громади, з мінімальним рівнем освіченості, з єдиним мірилом істинності» [13] здавалась нездійсненною. І. Вишенський знову не зміг знайти підтримки, його знову не почули й не зрозуміли: «І сталася мені та заповідь: що для життя – на смерть!» Зневірений та самотній у своїх поглядах і думках, відчуваючи себе непотрібним на рідній землі, 1606 р. повернувся на Афон. «Цей чоловік, тікаючи від життя, уже ставав не од світу… він приготувався до моральної смерті» [15, с. 207]. Тут він наказав замурувати себе в кам'яній печері, де в 1616 р. написав свій останній твір «Позорище мисленне» з приводу виданої тоді руською мовою книги Івана Златоуста «О священстве». Про подальше життя й смерть нічого не відомо, окрім того, що остання згадка про І. Вишенського датується 1620 р.
2. ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ І ЙОГО РОЛЬ У РОЗВИТКУ ПОЛЕМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
На відміну від усіх полемістів, які хотіли лише оборонити православну церкву від нападів, І. Вишенський мріяв про перемогу справжнього православного християнства над усіма іншими «сектами й вірами». Зокрема, письменник-полеміст, виходячи з ідеалів старохристиянського аскетизму, розвинув таку радикальну негативну критику політичного та соціального ладу, що її позитивною приналежністю могла стати лише програма «царства Божія на землі».
Проте головною спільною рисою із тогочасними полемістами був риторизм, але «не в якомусь негативному значенні цього слова, а в сенсі певної літературної форми, яка всі думки «вдягає» у форму промови, зворотів до читачів, закликів, закидів, запитань» [12].
Магістр