Зразок роботи
А от оцінка твору критиками дожовтневого періоду зовсім не була такою однорідно схвальною. У часи зрілого українського романтизму, коли основною метою було відродження національного духу, державності, утвердження самобутньої української культури новоєвропейського типу, досягнення рівноправного становища української нації серед сусідів шляхом національно-культурницької діяльності, до першого твору нової української літератури поставилися набагато вимогливіше. Такі видатні постаті української літератури як Т. Шевченко та П. Куліш поставилися до “Енеїди” досить жорстко. Шевченко наголосив, хоч “Енеїда” й досить добре написана, вона все ж не смішна, а сміховинна. Для Куліша ж “з погляду романтичної ідеології – “Енеїда” лише пародія на побут та навіть мову селянина, пародія, що показує відсутність поваги до свого народу...” “Як появився Котляревський із своїм Енеєм, усі зареготали, і той регіт був – найстрашніша проба нашому слову українському”. [10; 504, 509] Але згодом же, у “Зазивному листі до української інтелігенції”, Куліш відзначив, що з “Енеїди” не тільки “народилась українська література”, а й “по якомусь таємничому закону воскресіння замерших народностей” започаткувався процес проголошення “нової нації між націями, во ім’я рідного слова і самостійного світогляду”, і що “велике се діло” Котляревський розпочав хоч і “простодушно, без особливого задуму”. [10; 123]
За радянських часів критика майже не розглядала “Енеїду”. З ґрунтовних досліджень, що вийшли тоді, можна назвати дослідження Білецького О. “Энеида” И.П. Котляревського”. Щоправда, цей представник соцреалізму зробив ідейні акценти, яких вимагав час, і які, на наш погляд, не завжди є виправданими. Наприклад, він наголошував на тому, що “Енеїда” має високу патріотичну ідею, та майже зневажався той факт, що поема є суто пародійною.
Серед видатних діячів української літератури, які взялися за розгляд “Енеїди”, були М. Зеров та Є. Маланюк, яких не можна назвати радянськими критиками, хоч вони жили та працювали за часів Радянського Союзу. Їх оцінка була вже набагато прискіпливішою та негативнішою. Нерідко їх погляди були схожі на Кулішеві. Наприклад, Маланюк вбачав в сюжетах “Енеїди” Івана Петровича несправедливе висміювання славетних козаків: “Нащадки великого минулого обернулися в перевертнів, диваків і моче морд. Герої Трої козацько-руської травестувалися в героїв “перелицьованої Енеїди”, а Запорозька Іліада – в понуро-патологічну “жабомишодраківку”... Осміювання самих себе висміюванням власної історії, власного народу, його культури й мітів... Це був проклятий психологічний шлях філоросійського ренегатства”. [11; 52] А М.Зеров ставив на карб “Енеїді” художні помилки – “безперечно невдалий” образ матері Евріала, “антихудожність” сцени її плачу над сином, нібито однієї з “найфальшивіших” у поемі, “не видержаність характерів і загальну недодержаність тону”, “деяку грубість: “Енеїда” сміється часом занадто голосно і безпардонно”. [5; 35, 45]
До вивчення “Енеїди” звернулися також видатні митці критичної думки Д. Чижевський та С. Єфремов. Д. Чижевський (книга якого “Історія української літератури” побачила світ у воєнні часи) зараховував її до “певного ґатунку класичної поетики”, класифікував як “героїчно-комічну поему” і водночас – як травестію, що зберігає зв’язок зі старою традицією “бурлескних творів”. [23; 335] А С. Єфремов в своїй роботі писав про занедбаний, на його думку, дослідниками “політичний бік” сатири в “Енеїді”, твердячи, що “Котляревський сміливою рукою назначив широкий малюнок політичного ладу, дав типові образи абсолютично-демократичної зверхності”. [4; 135-137]
Зараз відбувається розквіт критичної думки, не обтяженої ідеологічними догмами, тому з’явилася можливість об’єктивно, з відстані часу дослідити відомий твір Котляревського. Одна з найвизначніших сучасних літературознавчих праць належить М. Яценкові – “На рубежі літературних епох”. В ній переконливо обґрунтовано, що поема Котляревського - "твір у повному розумінні перехідний від канонічного письма до поетики реалістичного типу": "в "Енеїді" Котляревський ще стоїть між класицизмом (в його "низькому" бурлескному жанрі та просвітительським реалізмом”; характерна для просвітительського реалізму подвійність мотивування людської поведінки (суспільною детермінованістю і незмінною людською "природою") "поєднується в поемі з типовою для класицизму раціоналістичною вимогою повного підпорядкування особистих інтересів людини інтересам державним, з утвердженням моральної відповідальності індивіда перед суспільством". Ці просвітительсько-класицистичні вимоги не залишаються в "Енеїді" Котляревського непорушними; "одним з головних факторів", які в цьому творі “руйнували статичність і умовність класицистичного мислення стала народна сміхова культура”. [26; 195, 32]
На сьогодні маємо також ґрунтовне новаторське дослідження В. Шевчука. Його монографія надихає на нове сприйняття поеми. Шевчук наголошував, що твір є своєрідним симбіозом між традиційною та новаторською літературою, отже є цікавим для дослідників як давньої так і сучасної літератури, бо він є своєрідним містком між ними.
Магістр