ТЕОРЕТИКО-ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ АКАДЕМІЧНОЇ АВТОНОМІЇ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ (ID:513468)

Автономія є широко вживаною концепцією в освітній політиці та практиці. За останні тридцять років освітні системи країн Європи пережили кардинальні зміни та реформи як у системі вищої освіти, так і загальної середньої. Проте, найбільший вплив на організацію управління закладами освіти вплинуло розширення повноважень учасників освітнього процесу на основі впровадження принципів автономії, серед яких визначне місце посідає академічна автономія. Тож, досліджуючи нормативно-правові основи реалізації освітньої політики у сфері академічної автономії в закладах освіти, особливу увагу варто приділити саме визначенню термінів «автономія», «академічна автономія», «академічна свобода». Етимологія концепції походить від грецького слова autonomos. Автономія (грец. - незалежність; від авто… і номія) - самоврядування певної частини держави, здійснюване на основі загальнодержавних законів чи конституцій [2]. Концепція автономії вперше була використана в грецьких містах, що означало право їхніх громадян самостійно створювати закони та здійснювати самоврядування. В освітній галузі поняття автономії має дещо відмінне та звужене значення. Розглянемо визначення автономії в контексті освітньої політики, що закріплено ЗУ «Про освіту». Закон України визначає термін автономія як право суб’єкта освітньої діяльності на самоврядування, яке полягає в його самостійності, незалежності та відповідальності у прийнятті рішень щодо академічних (освітніх), організаційних, фінансових, кадрових та інших питань діяльності [3]. Таким чином, автономія закладів освіти в Україні розглядається в наступних формах: академічна, організаційна, кадрова та фінансова. У цій роботі предметом дослідження стане саме академічна автономія. У новітній історії першим почав відстоювати принцип автономії навчальних закладів австрійський філософ та реформатор Рудольф Штайнер. Свою сміливу на той час ідею він охарактеризував ще у 1919 році, наполягаючи, що в основі здорового існування сучасної школи має бути покладена автономія. Позиція Штайнера щодо автономізації закладів освіти знайшла своє вираження у «вальдорфській педагогіці», основоположником якої він став. Вальдорфська школа передбачає надання значного ступеня автономії окремого вчителя в організації навчального процесу, а також креативна свобода вчителя у своїй діяльності. Незважаючи на те, що прогресивні погляди Рудольфа Штайнера були виражені ще на початку XX століття, активні обговорення питання щодо надання та розширення автономії закладів освіти розпочалися лише в 60-х роках XX ст. на просторі Європи. У першу чергу розглядалась саме розширення повноваження закладів вищої освіти. Таким чином, в 1965 році МАУ розробило найвживаніше поняття автономії університетів, що окреслювало повноваження закладів вищої освіти щодо питання: хто викладає, що викладається, хто навчається, хто отримує кваліфікацію, що вивчається [4]. У європейських країнах у кінці 70-х років з’являється термін school based management (SBM), що з англійської перекладається, як «автономне шкільне управління» або «програма шкільного автономного менеджменту». В освітній сфері цей термін має й інші назви, такі як «collaborative school management» та «shared school governance», що з англійської у перекладі означають спільне управління школою. Таким чином, Нова Зеландія, США, Великобританія, Сальвадор, Нікарагуа, Гватемала, Нідерланди в кінці 70-х років почали впроваджувати SBM-програми автономного шкільного управління як частина освітніх реформ [5, c. 5]. Найбільш точне визначення SBM надає професор Дж. Дж. Герман: «SBM - це структура та процес, що дозволяє приймати рішення на рівні закладу, які стосуються деяких або всіх питань у сфері навчання, персоналу, бюджету політики та інших питань у рамках місцевого управління шкільною діяльністю; це процес, що передбачає залучення всіх зацікавлених сторін до прийняття рішень щодо управління школою» [6]. Українські ж науковці зазвичай досліджують SBM-програми під призмою реформ у системі освіти, де автономія закладів освіти розглядається як рух у напрямку розбудови американської та європейської школи [7]. Процес впровадження ідеї автономії закладів загальної середньої освіти в Європі набули у 80-х роках XX ст., але лише у формі часткової передачі організаційних повноважень щодо управління освітньою установою. У цей час з’являється суміжний термін «навчальна автономія», який у 1981 році вперше охарактеризував Анрі Холек, керівник мовного центру CRAPEL при французькому університеті Нансі. У своїй роботі «Автономія у вивченні іноземної мови» А. Холек визначив автономію, як «вміння учня взяти на себе відповідальність за свою навчальну діяльність» [8]. К.Фінніган представляє концепцію самостійності школи, як отримання закладом освіти більше свободи та незалежності в обмін на зростання відповідальності та підзвітності [9]. Там часом А.Вольстеттер описує самостійність школи як «відсутність бар’єрів і незалежне управління» [10]. Процес імплементації принципу автономії в загальній середній освіті в Україні розпочався пізніше, ніж у європейських країнах. Стаття 6 ЗУ «Про освіту», що набув чинності 28 березня 2017 року, вперше на законодавчому рівні закріплює академічну автономію закладів освіти як визначальні засади та принципи державної політики у сфері освіти. Принципи академічної автономії та свободи були предметом обговорення на міжнародних конференціях та закріплені у документах, таких як Велика хартія європейських університетів або Magna Charta (м. Болонья, 1988), Лімська декларація «Про академічну свободу та автономію вищих навчальних закладів» (м. Ліма, 1988), Ертфуртська декларація (м. Ерфурт, 1996), Рекомендаціях ЮНЕСКО та МОП «Про статус викладацьких кадрів вищих навчальних закладів» (м. Париж, 1997). Варто зазначити, що у Великій хартії європейських університетів, що була підписана на честь святкування 900-річчя з часу заснування Болонського університету, слово автономія по відношенню до університету вживається нероздільно від терміну академічна свобода. В документі зазначається, що “університет є автономною структурою…. що має мати моральну та інтелектуальну незалежність по відношенню до будь-якої політичної чи економічної влади, реалізуючи свою діяльність в області досліджень та освіти” [11]. Про те, що слова “автономія” та “академічна свобода” у документі 1988 року мають синонімічне значення також пише В.Нікольський у своїй праці “Університетська автономія і академічна свобода”. Проте, в Рекомендаціях ЮНЕСКО та МОП «Про статус викладацьких кадрів вищих навчальних закладів» (1997) затверджено, що “право на освіту, викладання та дослідницьку діяльність може бути реалізовано у повному об'ємі лише в умовах академічної свободи та автономії закладу освіти” [12]. Наведене формулювання у Рекомендаціях ЮНЕСКО закладає різницю між двома визначеннями автономії та академічною свободою [13]. Лімська декларація стала першим міжнародним документом, що зафіксував академічну автономію у сфері вищої освіти та надав визначення «академічній свободі». У декларації термін академічної свободи розглядається як «свобода членів академічної спільноти, особисто або колективно, у заняттях, розвитку і поширенні знань шляхом науково-дослідної роботи, вивчення, обговорення, документації, виготовлення, створення, навчання, викладання, писання». При цьому під поняттям «члени академічної спільноти» маються на увазі всіх осіб, що навчають, вчаться, займаються науково-дослідною роботою і працюють у вищому навчальному закладі, згідно з Лімською декларацією. В Україні академічна автономія закладу освіти розглядається як право закладу приймати рішення та його здатність нести відповідальність, щодо власної освітньої діяльності [14]. Академічна автономія передбачає наступні повноваження та свободи: ● Створення та підготовку освітніх програм; ● Вибір навчальних програм, підручників, посібників з переліку існуючих та створення авторських; ● Використання різноманітних форм та методів освітнього процесу; ● Здійснення наукової та проєктної діяльності на засадах академічної доброчесності. Європейська Асоціація Університетів, установа що досліджує рівень автономізації вищих закладів освіти в Європі, характеризує академічну автономію університетів як свободу визначати кількість студентів та можливість їх обирати, наявність свободи впроваджувати та припиняти навчальні програми, обирати мову навчального процесу, самостійно визначати зміст навчальної програми та вільно обирати механізми забезпечення якості освіти [15]. Саме за цими критеріями ЄАУ досліджує рівень академічної автономізації закладів вищої освіти різних країн. Хартія університетів України “Академічні свободи, університетська автономія та освіта”, що була підписана 12 червня 2009 року у Ялті, визначає академічну свободу як “свободу здійснювати свою академічну діяльність у рамках, що визначені етичними правилами академічної спільноти і міжнародними практиками, без будь-якого зовнішнього тиску”[16].