Зразок роботи
В історичному контексті термін «автономія» зазвичай використовувалася саме по відношенню до закладів вищої освіти, до закладів загальної середньої освіти поняття застосовувалося вкрай рідко. Це явище зумовлене глибокими історичними передумовами формування університетів та шкіл.
Перша документальна згадка про функціонування шкіл на території України була у 988 році у період розквіту Київської Русі, що пов’язано з проникненням християнства на територію Київської Русі та хрещенням держави. Християнські церкви потребували грамотних людей, які би змогли читати та поширювати богослужебні книги, тож, почалися відкриватися монастирські школи при монастирях, управління якими здійснювалось церковними установами [17]. Таким чином, разом з хрещенням православ’я зайняло провідну ідеологічну роль у суспільстві, що зумовило передачу виховних функцій церкві. Зазвичай школи відкривалися при церквах, звідки і відбувалось управління закладами.
Повертаючись до сучасного етапу автономізації закладів загальної освіти, варто згадати європейський досвід. Початок децентралізації управління загальною середньою освітою в України став логічним продовження загальноєвропейської тенденції, що охопила Україну після того, як Євроінтеграція стала одним із зовнішньополітичним пріоритетом держави. Оскільки витоки шкільної автономії беруть свій початок у Європі, детально розглянемо, як процес передачі повноважень закладам освіти відбувався у європейських країнах.
За винятком декількох країн шкільна автономія не була традицією у Європі: ні у централізованих, ні у федералізованих державах. Лише Бельгія та Нідерланди дотримувалися принципу свободи управління закладами середньої освіти, внаслідок «шкільних війн» між приватним сектором освіти та державним.
Історія шкільної автономії в Європі стартувала у 80-х роках XX століття з того часу, як декілька країн-першопрохідців почали надавати школам обмежені повноваження. Вже у 90-х роках XX століття ця тенденція отримала масовий характер серед європейських країн.
Наприклад, в Іспанії Закон про право на освіту (LODE) заклав основи шкільної автономії з 1985 року. У рамках програми децентралізації Франція також прийняла в 1985 році положення, що визначало надання обмеженої форми автономії шкільним закладам. У Сполученому Королівстві (Англія та Уельс) Закон про освітні реформи (Education Reform Act) 1988 року передбачав збільшення автономії шкіл шляхом передачі школам повноваження фінансового управління та проведення кадрової політики, що історично належали місцевим органам управління освітою. У Північній Ірландії подібні реформи були запроваджені 1989 році Наказом про реформу освіти [18].
Упродовж 90-х років усі країни Північної Європи адаптували систему політичної децентралізації та шкільної автономії. Австрія прийняла свою першу шкільну реформу, пов’язану з наданням автономії, у 1993 році. Розпад Радянського Союзу підштовхнув уряди Чехії, Угорщини, Польщі, Словаччини та балтійських країн перейняти цей метод управління закладами освіти у своїх сусідів. Уряд Шотландії розпочав автономізацію шкіл ще до початку політичної децентралізації, у 1993, прийнявши модель шкільного менеджменту, що діє і до сьогоднішнього дня: Делеговані Шкільні Системи (DSM) [19]. У результаті напружених парламентських дебатів Італії вслід за іншими європейськими країнами приймає політику шкільної автономії у 1997 році.
Деякі європейські країни розпочали імплементовувати автономізації шкіл на початку XXI століття, як наприклад, Німеччина, яка розпочала пілотувати концепцію у деяких провінціях в 2004 році. Литва, Люксембург та Румунія розпочали процес передачі повноважень школам відповідно у 2003, 2004 та 2006 роках [20].
Особливої уваги в контексті історичних передумов розвитку академічної автономії шкіл заслуговує експеримент, що був проведений у 1988 році в окрузі Філадельфія, США, - «чартерінг». Американський освітній реформатор Альберт Шанкер запропонував новий тип державної школи - чартерні школи [21]. Новацією цих закладів було надання вчителям повної автономії в їхній педагогічній діяльності та дозвіл експериментувати з інноваційними методами викладання. Інша особливість чартерних шкіл - це їхня повна незалежність у своїй освітній діяльності перед державою та місцевими органами влади.
Перша чартерна школа була невдовзі відкрита у 1992 році в штаті Міннесота. А в 2011 на всій території США була зафіксована кількість чартерних шкіл у розмірі 5 600, з загальною кількістю учнів - 2 млн.
Україна від Радянського Союзу успадкувала вертикальну структуру органів влади, що зумовило концентрацію повноважень в руках державної влади. Функції управління були розподілені таким чином, що головним провідним органом у керівництві закладами освіти була держава.
Зі здобуттям незалежності в 1991 році Україна приймає Закон УРСР «Про освіту», згідно з яким більшість повноважень так і залишається у МОН.
У Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття») , що була розроблена та прийнята 1993 року, серед провідних принципів реалізації освітньої політики зазначалось демократизація освіти, що передбачала «децентралізацію та регіоналізацію управління системою освіти з дотриманням найбільш визначальних принципів освітньої політики Української держави, надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенні основних питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно-громадської системи управління освітою, у якій особистість, суспільство й держава стануть рівноправними суб'єктами, утворення системи партнерства учнів, студентів і педагогів» [22].
Перші спроби впровадити обмежену автономізацію шкіл в Україні були зроблені за прем’єрства Юлії Тимошенко та розпочалися у 2008 році.
Український уряд 19 серпня 2009 року опублікував розпорядження "Про забезпечення цільового використання коштів бюджетними установами (закладами) соціально-культурної сфери». Це розпорядження мало на меті створити умови для відкриття для закладів освіти (та інших бюджетних закладів соціально-культурної сфери) реєстраційного рахунка та спеціалізованого реєстраційного обліку фінансових операцій [23].
Планувалось, що вказаний механізм фінансової автономії закладів освіти буде введений з 1 жовтня 2009 року. Але згодом початок його дії був перенесеним на 1 січня, що було пов’язано з неготовністю уряду кардинально змінювати чинний механізм фінансування закладів освіти.
У Постанові про план заходів щодо розвитку загальної середньої освіти в Україні на період до 2012 року було передбачено посилення фінансової автономії шкіл. Також згідно з Розпорядженням від 8 грудня 2009 року Про першочергові заходи щодо забезпечення розширення автономії загальноосвітніх навчальних закладів МОН доручалось розробити пропозиції, що урегулюють у нормативно-правовій базі діяльність шкіл та розширять автономію у сфері навчальної, економічної та фінансово-господарської діяльності [24].
У той час кроки КМУ отримали негативну реакцію від учасників освітнього процесу та керівників закладів освіти, які не були готові до таких докорінних змін. Освітяни порівнювали надання ширшої фінансової автономії школам з комерціоналізацією системи освіти, що ставило під загрозу питання безкоштовного навчання.
Планувалось, що з 2010 року усі школи отримують фінансову автономію у разі наявності бухгалтерського відділу, внаслідок чого заклади зможуть відкривати рахунки та приймати благодійні внески. Але у 2010 році у зв’язку зі зміною політичної влади просування концепції автономізації шкіл було згорнуто.
У зв’язку з припиненням реформування управління закладами загальної середньої освіти Світовий банк у своєму щорічному звіті 2010-2011 років надав рекомендації чинному на той час Президенту України Віктору Януковичу про впровадження європейського принципу «гроші ходять за дитиною» у систему шкільної освіти.
Комплексна автономізація закладів загальної середньої освіти в Україні розпочалось в рамках міжнародної співпраці та інтеграції в європейський освітній простір. У 2014 році Україна починає процес децентралізації державного управління на базі положення Європейської хартії місцевого самоврядування та досвіду країн Європу у реалізації концепції. З 2016 року український уряд у контексті децентралізації, визнав серед пріоритетних реформ - реформу освіти. Основною ціллю реформи було передача повноважень і відповідальності органам місцевого самоврядування за управління освітою. Зростання рівня автономії закладів ЗЗСО і одночасне послаблення бюрократичного контролю є елементами процесу децентралізації, що підвищує статус педагогічного працівника [25].
Інша ситуація склалась з історією створення та розвитку вищих навчальних закладів на території сучасної України. Зародження вищої освіти в Україні пов’язано з історичними умовами, що потребували освічених українців для протистояння з ворожими нападами литовсько-польської шляхти. Таким чином, першими закладами вищої освіти, що з’явилися в Україні, стали Острозька академія та Києво-Могилянська академія, які перешкоджали поширенню впливу католицько-єзуїтського вчення, а також мали затверджену автономію.
У XIX столітті автономія вищих навчальних закладів була офіційно закріплена двома основними документами: Попередні правила народної освіти (1803 рік), Загальний Статут імператорських університетів (1804 рік). Ці документи проголошували свободу закладів вищої освіти від керівництва та контролю держави [26]. Проте, централізована політика Російської імперії не узгоджувалась з принципом автономії університетів. Тож, упродовж освітньої реформи 1828 - 1832 років було прийнято другий Загальний Статут імператорських університетів, що вводив помітні обмеження в управління закладами. Посилення обмежень триватимуть до 1917 року. А в 1933 році на території України, що входила до складу СРСР, була встановлена авторитарна модель управління системою освіти - університети повністю втратили свою автономію [27].
Однак, зі здобуттям незалежності України та прийняттям ЗУ “Про освіту” від 23 травня 1991 року заклади вищої освіти не повернулися до автономної моделі управління. Процес відходу від централізованого управління проходив кволо та часто був лише на папері. Так в ЗУ “Про освіту” від 1991 року надава закладам вищої освіти деякі повноваження в академічній автономії. Проте їхня діяльність залишалась регламентованою переліком нормативно-правових актів [28].
У 2005 році відбуваються перші рухи у бік впровадження академічної автономії в українські університети, що пов’язано зі вступом України до Болонського процесу та започаткування консорціум для експериментального впровадження засад університетської автономії в українській вищій освіті. До складу консорціуму увійшли вісім приватних та державних університетів [29]. У зв’язку з цим консорціумом з впровадження академічної автономії у 2006 році було проведено соціологічне опитування, що виявило підвищений інтерес респондентів до впровадження автономії у заклади вищої освіти [30].
Тим часом академічна автономія в університетах країн Європи розвивався нерівномірно, враховуючи національні особливості. Наприклад, Оксфордському та Кембриджському університетам протягом усієї своєї історії вдавалося зберегти принципи автономності. На початок XIX століття французькі університети відкидали академічну автономію, а також інші форми автономії закладу освіти. Німецькі ж університети попри підконтрольність державі сповідували ідеї академічної автономності, що були викладені В. фон Гумбольдтом та філософом К. Ясперсом [31].
Висновки до першого розділу
Підсумовуючи викладене у Розділі 1, можна сформулювати наступні висновки:
Академічна та автономія, як форма реалізації принципу автономії закладів освіти, стала предметом дослідження як міжнародних, так і вітчизняних науковців, завдяки виявленню зв’язку між збільшенням ступеня незалежності закладів освіти та зростанню академічної успішності учнів.
Поширення концепції автономізації шкіл набуло поширення в Європі наприкінці 70-х років, почавши поступове впровадження елементів академічної, організаційної, фінансової та кадрової автономії у заклади загальної середньої освіти. Унаслідок євроінтеграційних процесів, що почали активно просуватися після 2014 року, в Україні почалося переймання та впровадження в освітню систему держави концепції автономного шкільного управління.
Характеристикою автономізації шкіл в Європі є децентралізація управління освітою. Більшість європейських країн децентралізували систему освіти за допомогою залучення до розв’язання проблем педагогічної освіти громадського сектору, а також шляхом надання місцевим органам влади ширших повноважень.
Було виявлено, що упродовж розвитку української педагогічної думки та системи освіти автономія була властива саме по відношенню до вищої освіти. Зокрема подібна тенденція спостерігається і у закладах освіти європейського освітнього простору.
З’ясовано, що впровадження академічної автономії у ЗЗСО та у ЗВО супроводжуються особливостями, що притаманні українській системі освіти внаслідок глибинних історичних передумов, та супроводжуються опором з боку педагогічних працівників, внаслідок успадкування від СРСР централізованої форми управління закладами освіти. У результаті тривалого впливу спочатку Російської імперії на систему вищої освіти, а потім СРСР українські заклади освіти після здобуття незалежності Україною ще певний час були позбавлені самостійності в сфері академічної автономії.
Впровадження принципів академічної автономії в заклади вищої освіти вперше набуло системного характеру зі входом України у 2005 році до Болонського процесу, що визначило вектор розвитку української системи освіти у напрямі до європейського освітнього простору.
Можна підсумувати, що попри несприятливий історичний контекст для впровадження академічної автономії в заклади освіти та труднощі, які пов’язані з цими передумовами, Україна все-таки поставила розвиток академічної автономії серед своїх пріоритетних завдань в освітній сфері. Рішення про впровадження принципів академічної автономії в заклади освіти України наближає державу до інтеграції з європейською системою освіти.
Магістр