Зразок роботи
1.1 Українсько-російські відносини в контексті інтеграційних процесів на пострадянському просторі
Розпад Радянського Союзу та припинення існування світового соціалістичного табору на рубежі 80-90-х років ХХ ст. справили суттєвий вплив на комплексні зміни в системі міжнародних відносин і призвели до активних трансформацій у всіх сферах життя держав Центральної, Східної та Південної Європи. Частина з них успішно долучилася до європейських і євроатлантичних організаційних об'єднань, а інші почали вибудовувати нову інтеграційну модель на сході Європи.
Водночас проголошення Співдружності Незалежних Держав не лише підсумувало остаточну дезінтеграцію СРСР, а й визначило еволюції інтеграційних процесів на пострадянському просторі в контексті становлення нової «постбіполярної» системи міжнародних відносин.[8, с.35] Постала також проблема визначення векторів розвитку, у тому числі інтеграційних, у рамках СНД, вибору та зайняття пострадянськими міжнародними акторами своєї ніші в новій конфігурації міжнародних відносин і світового порядку. Звідси - у теоретичному та прагматичному ключі - така пильна увага до змісту і направленості інтеграційних процесів взагалі та на пострадянському просторі зокрема, а також ролі в цих процесах Російської Федерації не лише як надпотужного регіонального геополітичного актора, а й визначального чинника інтеграційних процесів на просторі СНД, євразійської інтеграції загалом. Пріоритетним фактором успішної реалізації такої політики офіційна Москва розглядає безумовну участь у цих процесах України, не гребуючи усім комплексом можливих методів, включно з відвертою військовою агресією та прямим втручанням у внутрішні справи України, провокаціями та шантажем.
Треба зауважити, що концептуально пострадянський простір розглядається як «природна зона міждержавної інтеграції Росії» [2]. При цьому РФ чітко усвідомлює ризик того, що глобалізаційні процеси поширяться на пострадянський простір і пострадянські країни «будуть включені у периферію інших центрів інтеграції, у рамках яких вони розвиватимуться абсолютно за іншим вектором» [2]. Не дивно, що у якості альтернативної пропонується так звана багатополярна модель глобалізації як така, що відповідає національним інтересам Росії. Водночас стверджується про невідповідність російським економічним інтересам європейської моделі економічної інтеграції.
Такі обставини і підходи мають як мінімум два принципових наслідки. По-перше, активно розробляються концепції формування навколо Росії альтернативного - євразійського - центру впливу. По-друге, інтеграція на пострадянському просторі набула своїх специфічних рис, значною мірою зумовлених першим наслідком.
Це знайшло продовження у відповідній політиці Російської Федерації і з огляду на неї в зростаючому тиску на Україну в результаті створення Митного і Євразійського союзів, а також використання в російських інтересах енергетичного (насамперед − газового) чинника. Першим кроком до формування митного об'єднання було підписання в січні 1995 р. Угоди про Митний союз між Російською Федерацією і Республікою Білорусь, до якого пізніше приєдналися Казахстан і Киргизстан, а в 1999 р. - Таджикистан. Договір про створення Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС) був підписаний 10 жовтня 2000 р. З травня 2002 р. статус спостерігачів при ЄврАзЕС мають Україна і Молдова, а з січня 2003 р. − Вірменія. Такий статус надано також Міждержавному авіаційному комітету (МАК) і Євразійському банку розвитку (ЄАБР). Швидкі зміни процесів економічної інтеграції на просторі СНД під впливом Росії пов'язані з появою в січні 2010 р. і прискореним розвитком Митного союзу (МС) і Єдиного економічного простору (ЄЕП) Росії, Казахстану та Білорусі.
У такому разі становлення проросійського євразійського центру інтеграційного впливу привертає увагу з огляду на низку концептуальних схем і практичних кроків з російського боку. Зокрема, приділяється увага на точці зору Р. Грінберга про можливість двох сценаріїв розвитку пострадянського простору: І - економічний розвиток у ролі периферії; ІІ - розвиток на основі інтеграційних процесів відтворення «на євразійському просторі самостійного ядра економічної могутності» [8]. Азійський інтеграційний вектор пов'язується з відновленням статусу Росії як наддержави і, відповідно, самостійного «центру сили». У якості інституціональної оболонки для реалізації такої ідеї розглядається варіант саме ЄЕП. Сама розробка і початок реалізації цього проекту (Україна підтримала реалізацію проекту ЄЕП на Сході спільно з Росією, Білоруссю і Казахстаном у вересні 2003 р., а на Ялтинському саміті 23 листопада 2003 р. чотири держави підписали угоду про створення ЄЕП. Вона була синхронно ратифікована 20 квітня 2004 р. Верховною Радою України та Федеральними Зборами Російської Федерації) фактично стала логічним продовженням прагматичного курсу Кремля, спрямованого на зміцнення економічних позицій Росії на пострадянському просторі. Це показово ілюструють слова російського президента В. Путіна, який наголошував, що важливим прагматичним елементом угоди про ЄЕП «повинна стати відмова від прагнення до суцільної інтеграції всіх пострадянських держав і орієнтація на посилення інтеграційного ядра». [6]
На базі ЄЕП ЄврАзЕС Росія пропонує створення Євразійського економічного союзу і потім - Євразійського Союзу, як інтеграційного об'єднання нового покоління, відкритого для вступу до нього інших держав Євразії.
Безумовно, всі наведені вище обставини позначилися на специфіці та зумовили низку особливостей, якими супроводжуються інтеграційні процеси на пострадянському просторі в умовах геополітичних змін і масштабних трансформаційних зрушень кінця ХХ - початку ХХІ століття. На думку автора, можна виокремити, спираючись на наукові, дослідницькі, аналітичні доробки різних науковців, а також власні узагальнення, найголовніші особливості інтеграційної складової на пострадянському просторі:
Перша. Інтеграція на основі дезінтеграції, тобто відцентрових процесів, які спостерігаються після розпаду Радянського Союзу.
Друга. Багатовекторність інтеграційних орієнтацій державних акторів пострадянського простору.
Третя. Нав'язування інтеграційних проектів на пострадянському просторі, на відміну від європейської інтеграції, до якої прагнуть долучитися.
Четверта. Прагнення Росії відігравати роль як інтегруючого ядра, так і єдиного «центру сили» на теренах колишнього СРСР.
П'ята. Надзвичайно потужна залежність інтеграційних проектів та їх реалізації від російського енергетичного чинника.
Шоста. Боротьба або протиставлення різних проектів створення інтеграційних об'єднань, насамперед українських (ГУАМ, ОЧЕС) і російських (ЄврАзЕС, ЄЕП).
Сьома. Демонстраційний ефект виникнення нових інтеграційних блоків, зокрема з метою з боку їх членів або якомога швидше стати членом ЄС, або ж, навпаки - протиставити себе цьому об'єднанню.
Восьма. Із відновленням статусу Росії як наддержави, самостійного «центру сили» пов'язується також азійський інтеграційний вектор. Це означає, що в контексті зближення Росії та Китаю (Шанхайська Організація Співпраці - ШОС - 2001 рік) набуває реальних ознак біполярна модель розвитку Схід - Захід.
Дев'ята. Неспроможність СНД (як і будь-якого іншого пострадянського інтеграційного проекту) відігравати консолідуючу роль в об'єднанні колишніх радянських республік.
Від часу створення СНД, на що звертають увагу українські аналітики, з'ясувалися дві діаметрально протилежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієї організації. Для України ставлення до СНД було схожим на ставлення до організації, в якій Україна перебуватиме лише до часу подальшої інтеграції з Об'єднаною Європою. Тобто, Україна розглядає СНД як механізм «цивілізованого розлучення» республік колишнього СРСР. Російська Федерація, навпаки, розглядала і розглядає СНД як проміжну форму відновлення колишньої імперської державності, а в існуючому вигляді - як сферу домінування своїх інтересів. У цій дихотомії, яка також пов'язана з низкою інших особливостей пострадянського інтеграційного чинника, приховані основні причини нежиттєздатності та нестабільності СНД:
- нерівноправність відносин між країнами СНД, а також претензії Росії на політичне, економічне, інформаційне та соціокультурне домінування;
- намагання Москви розглядати весь пострадянський простір як зону «легітимних» життєво важливих своїх інтересів;
- несумісність вимог Російської Федерації щодо координації зовнішньої та економічної політики країн СНД з повним ігноруванням нею інтересів і пріоритетів країн-партнерів;
- постійні спроби Кремля сформувати в рамках СНД новий військово-політичний блок чи систему колективної безпеки під своєю егідою; [18, с.154]
Наведений перелік не є повним, однак об'єктивно виводить на необхідність аналізу «української перспективи» в інтеграційній складовій на пострадянському просторі.
З точки зору історичного досвіду входження українських земель до складу різних держав, як правило, надавало їх розвитку потужного імпульсу. Так було з Польщею в XIV - середині XVII ст. і Росією середини XVII - початку XX ст. Але, навпаки, виокремлення українського сегменту вело до значної дестабілізації політичної системи метрополії, а то й до її остаточного занепаду. Прикладом можуть слугувати Польща другої половини XVII - XVIII ст. і Радянський Союз 1990 - 1991 років. Однак характерна риса кожного з наведених інтеграційних варіантів - Україна була в них не суб'єктом, а об'єктом міжнародних відносин. Звідси, з позицій «українського чинника» в пострадянській інтеграції постає її надзвичайно важлива особливість: Україна вперше не просто заявила про себе як суб'єкта сучасних міжнародних відносин, а й реального гравця, який претендує на «центр тяжіння» інтеграційних побудов пострадянського типу, та міжнародного актора, який (хоча і в процесі складних внутрішньо- та зовнішньополітичних колізій) обирає свій інтеграційний вектор.
Україна була і залишається ареною протистояння західного та східного інтеграційних векторів. Упродовж практики двох десятиріч новітньої української незалежності найефективніше вираження вона отримала в політиці «багатовекторності» президента Л. Кучми.[20, с.46]
На етапі з умовною назвою «постпостмодернізм», тобто з 2005 р., стало очевидним домінування тенденції до орієнтації на західний інтеграційний напрям. Така «вестернізація» України в умовах подальших геополітичних зрушень і розвитку трансформаційних процесів на пострадянському та європейському просторах не могла не перетворити її на арену гострого зіткнення інтересів основних сучасних центрів сили - Росії, США, Європейського Союзу і, в перспективі, навіть Китаю.
Констатуючи переростання головного інтеграційного вектора України зі Сходу (СНД, ЄЕП) на Захід (ЄС і НАТО), можна виокремити ще одну важливу позицію. Залишається актуальним на сьогодні прагнення владної української еліти віднайти зовнішні противаги російському політичному впливу в умовах неготовності Росії розбудовувати рівноправні відносини з Україною, попри неодноразові декларації про наміри створити систему міждержавних відносин, що ґрунтувалися б на принципах рівноправ'я, добросусідства, прагматизму та взаємовигідного співробітництва. У цьому сенсі важливо, наскільки швидко владні кола в Україні остаточно зрозуміють необхідність цілковитого утвердження на позиціях державницького прагматизму, якими керуватимуться у виробленні та реалізації концептуальних засад зовнішньої політики, у тому числі щодо стратегічних партнерів і вибору інтеграційних векторів. [9, с.63]
Магістр