Зразок роботи
Виходячи з основних теоретико-концептуальних підходів до вивчення зовнішньої політики США, аналізуючи наукові досягнення багатьох авторів, які вивчали застосування політики США на Близькому Сході, виходячи з мети та завдань дослідження, можна сформулювати ряд висновків/можна дійти до наступних висновків:
1. Визначивши теоретичні рамки дослідження на основі вивчення наукових підходів, що найбільше впливали на вироблення американської зовнішньої політики та побудову авторської версії еволюції зовнішньої політики США, можна виділити два напрями теорії міжнародних відносин, де прогрес є найбільш очевидний, це течії реалізму та лібералізму. На даний прогрес мала вплив зовнішня політика адміністрацій Дж. Буша-мол., Б. Обами та Д. Трампа. У європейських та американських дослідженнях вважається доцільним використовувати досягнення однієї-двох близьких шкіл для створення теоретичної основи для дослідження. У контексті зовнішньополітичних досліджень США на особливу увагу заслуговують переваги концепції світового порядку, які добре усвідомлюються через вивчення школи ліберального інтернаціоналізму. Ліберальний інтернаціоналізм має визначальний статус, враховуючи те, що він є не лише однією з провідних шкіл міжнародних відносин, а й офіційною ідеологією США. Таким чином, теоретична основа дослідження включає розгляд зовнішньої політики США з точки зору відповідності різних адміністрацій реалістичним або ліберальним принципам.
Саме на цьому базується авторська версія еволюції зовнішньої політики США: основні зовнішньополітичні напрями розглядаються через призму коливань кожної з президентських адміністрацій від ліберального інтернаціоналізму до політичного реалізму, від ідеалізму до прагматизму, від пріоритетного захисту цінностей до відстоювання національних інтересів держави. У кожен період часу перемагала та чи інша модель поведінки.
2. Аналіз американської політики щодо палестино-ізраїльського конфлікту дозволяє констатувати прагнення США відігравати роль одночасно ініціатора, каталізатора та гаранта переговорного процесу. Укладання мирної угоди є одним із ключових пріоритетів США, оскільки це безпосередньо взаємопов'язане з можливістю стабілізації регіону в цілому, а отже, і забезпечення безперебійного постачання нафти. Здається, що складнощі внутрішньополітичної ситуації як у США, так і в Ізраїлі та Палестинській автономії, (за цю кому не впевнена) виникають через нездатність чи небажання учасників конфлікту йти на компроміс, а також відсутність належного дипломатичного тиску Сполучених Штатів на сторони конфлікту, що не дозволило досягти врегулювання.
Повне узгодження політики США з інтересами та вимогами Ізраїлю перекреслило можливі перспективи значущого мирного врегулювання і підірвало роль США як надійного посередника в конфлікті. Оголосивши угоду століття, яка явно порушує міжнародне право та основні права палестинців у всіх аспектах, адміністрація Трампа дійсно вказала на відмову від підходу колишніх американських адміністрацій, які, принаймні, надали Палестинській справі деяку символічну підтримку і спробували залучити обидві сторони до столу переговорів. Підхід Трампа до врегулювання конфлікту полягає у створенні мирного плану шляхом участі в переговорах з Ізраїлем на задньому плані і чинення тиску на ПНА, щоб вона погодилася з результатами, які випливатимуть з таких переговорів. Білий дім може запропонувати й інші сценарії. Будь-який майбутній сценарій, що просувається США та Ізраїлем, підірве перспективи створення Палестинської держави зі столицею в Єрусалимі як столиці двох держав. Якщо і є якась ймовірність палестинської державності, то це буде демілітаризована держава без суверенітету. Всі можливі варіанти, які в даний час обговорюються, покликані служити ізраїльському плану створення Великого Ізраїлю за допомогою різних кроків, таких як анексія більшої частини Західного берега і претензії на суверенітет над Голанськими висотами та долиною річки Йордан.
Існує кілька теорій міжнародних відносин, які по-різному пояснюють цілі набуття ядерної зброї державами. Суть неореалізму полягає в тому, щоб зосередитися на зовнішніх чинниках безпеки, що впливають на державну політику. Неореалістами причини набуття державами ядерної зброї пояснюються наявністю факторів зовнішньої загрози безпеці держави, які неминуче змушують її владу розробляти військову ядерну програму, щоб ядерна зброя нейтралізувала виклики національній безпеці.
Описуючи геополітичну ситуацію, в якій розвиваються американо-іранські відносини, необхідно визначити основні загрози, які заважають Сполученим Штатам впливати на політику Ірану. Зокрема, серед таких загроз є лідерство Ірану, поширення Ісламської революції, ескалація конфліктів, наростання конфронтації між США та міжнародним співтовариством, зростання економічного потенціалу Ірану.
Усі перераховані вище фактори сприяють зростанню ролі Ірану в Близькосхідному регіоні, а отже, і зменшенню впливу США, це, насамперед, свідчить, що Сполучені Штати вибрали невірну стратегію щодо Ірану, тому США повинні змінити інструменти та механізми взаємодії з ІРІ.
Охарактеризувавши політику Сполучених Штатів щодо ІРІ, слід відзначити, що, незважаючи на застосування США усіх можливих механізмів та інструментів з метою послаблення ролі Ірану, вони, все-таки, певною мірою програють в даному суперництві. Незважаючи на те, що кількість сильних сторін політики Сполучених Штатів перевищують слабкі сторони, суть не в кількості, а в якості. А саме в якісному підході Америка реалізовує свою політику щодо Близькосхідного регіону на досить низькому рівні. Крім того, США повинні розширити кількість інструментів впливу на політику ІРІ та залучитися підтримкою міжнародного співтовариства. Окрім цього, незважаючи на своє прагнення до лідерства в регіоні, США ще належить пройти довгий шлях і вирішити низку проблем на цьому етапі. Перш за все, необхідно змінити стратегію поведінки або просто трансформувати її в правильному напрямку, оскільки без підтримки міжнародного співтовариства США буде досить важко досягти бажаного результату у взаємодії з Іраном.
Тому, зовнішня політика США щодо Ірану повинна бути послідовною і створювати чітке бачення того, як США повинні взаємодіяти з Іраном, щоб забезпечити іранську довіру для створення дипломатичної угоди, а також завоювати довіру міжнародної спільноти щодо зовнішньої політики США.
3. Визначивши пріоритетні напрямки зовнішньої політики США на Близькому Сході та виявивши ключові проблеми в трансформації політичної стратегії США в регіоні, що виникли після терористичних актів 11 вересня, можна констатувати, що пріоритетні напрямки зовнішньої політики США були серйозно переглянуті після 11 вересня 2001 р. та оголошення війни з тероризмом. У 2002 році Дж. Буш-молодший ввів термін «вісь зла» у зовнішньополітичний словник США, до якого позначаються країни, які, за словами спецслужб США, були залучені до виробництва хімічної зброї, підтримки тероризму, зв’язків з терористичною організацією Аль-Каїда та шантажу світової спільноти. Також Сполучені Штати опублікували список «недружніх» країн, до яких спочатку входили Іран, Ірак та КНДР, а згодом туди додали Кубу, Лівію, Сирію та Судан). Під керівництвом Дж. Буша-мол. Сполучені Штати прагнули до єдиної та провідної ролі в боротьбі із загрозою тероризму та «віссю зла». Адміністрація, яка діяла в цей період, 17 разів вводила економічні санкції проти різних країн (Іран, Ірак, Лівія, Сирія, Судан, Конго). Республіканці розробили «доктрину превентивного удару» яка полягала в експорті демократії шляхом застосування військової сили на регіональному рівні (Афганістан, Ірак).
Адміністрація Б. Обами почала з тези про необхідність кардинальної зміни зовнішньополітичної стратегії країни. Б. Обама мав намір змінити імідж Сполучених Штатів за кордоном, навіть змінити хід історії в напрямку справедливості, миру й стабільності.
Обама справедливо оцінив роль ісламістської терористичної загрози, завжди висловлюючи намір боротися з тероризмом, але не схвалюючи концепцію Дж. Буша-мол. про «глобальну війну з тероризмом». Натомість він зосередився на знищенні екстремістів Аль-Каїди в Афганістані, Пакистані та інших місцях і майже повністю усунув загрозу для Сполучених Штатів. Особливу увагу Б. Обама звернув на країни, дії яких можуть загрожувати міжнародній безпеці – Іран, Північну Корею, Сирію, Малі, Сомалі, Ємен. Тому пріоритети зовнішньої політики США під час президентства Обами відрізнялися від пріоритетів адміністрації Буша.
Крім того, серед змін слід звернути увагу на міжнародне співробітництво в рамках таких організацій, як ООН та фінансові установи. У порівнянні з ситуацією 2003 р., коли Сполучені Штати зіткнулися з розбіжностями з членами Ради Безпеки ООН щодо вторгнення в Ірак, наступні роки були більш сприятливими для вироблення спільної позиції щодо Сирії (виведення її військ з Лівану) щодо розгортання миротворчого контингенту під керівництвом США в Дарфурі в Іраку. Офіційні пріоритети США розширилися, включаючи більшу участь у Африці (Дарфур) та Росії (питання скасування поправки Джексона-Веніка). Але Обама мало звертав уваги на Єгипет, арабську весну та її наслідки.
Після приходу Д. Трампа до влади в США в листопаді 2016 р. перед Америкою постала проблема вироблення нової зовнішньополітичної стратегії, що відповідає сучасним реаліям на Близькому Сході. Команда нового президента орієнтувалася на наступні ключові питання. По-перше, короткострокові та довгострокові інтереси США в регіоні. По-друге, загрози для американської зовнішньої політики в регіоні. По-третє, це вигоди та можливості для США, які вона отримує від своєї присутності в регіональних справах. По-четверте, це не тільки збереження колишнього впливу в регіоні, а й його розширення.
4. Вивчивши зовнішньополітичні підходи та засоби налагодження двосторонніх відносин США та країн Близького Сходу у період діяльності адміністрацій Дж. Буша-молодшого, Б. Обами та Д. Трампа, та проаналізувавши концепції американського неоконсерватизму, балансу сил та теорії полярності світу, Очевидно, що політика США дотримується теорії однополярності. На думку американських неоконсерваторів, Сполучені Штати розглядають майбутній світовий порядок як американоцентричну конструкцію, де в центрі перебувають США в ролі глобального арбітра, які гарантують принципи свободи та демократії, а також плеяду інших держав, структурованих навколо цього центру.
Поширення демократичних цінностей відбувається паралельно з реалізацією практичних інтересів США і розширенням зони прямого американського контролю в глобальному масштабі на Близькому Сході. На концепції, які відігравали ключову роль у формуванні зовнішньої політики під час президентства Дж. Буша-мол., Б. Обами та Д. Трампа, найбільше вплинули дві традиційні стратегії США — одностороннє та багатостороннє глобальне співробітництво, представлене відповідно унілатералістами та мультилатералістами.
Тому питання полягало не в тому, чи повинні Сполучені Штати брати участь у міжнародній діяльності чи ні, а в тому, як саме брати участь і в якій мірі бути залученими до міжнародних справ. Прихильники цих двох теорій вважають, що глобальна політика, економіка та військове середовище вимагають постійної участі Сполучених Штатів, але їхні погляди розходяться, по-перше, щодо того, як розставити пріоритети загроз, а по-друге, щодо основних ідей правового засобів захисту.
Унілатералісти звертають увагу на класичні військово-політичні погрози, а саме застосуванням військової сили, в свою чергу мультилатералісти не вважають класичні погрози важливішими за глобальне потепління чи нестабільність світової економіки, яку неможливо усунути військовими засобами. За адміністрації Дж. Буша-мол. унілатералісти мали більший вплив на державну політику, включаючи відмову від різних міжнародних угод, зокрема тих, що стосуються Міжнародного кримінального суду, боротьби з глобальним потеплінням та біологічною зброєю. Події 11 вересня змусили Буша-мол. зробити боротьбу з глобальним тероризмом головним пріоритетом, що можна розглядати як тріумф політичного реалізму.
Також був прийнятий Патріотичний акт; антитерористична політика Буша встановила нове співвідношення між демократією та безпекою на користь останньої. Ця стратегія за допомогою законних засобів призвела до порушення основних свобод, що лежать в основі ліберальної демократії, задля безпеки американців. Але на початку 2006-2007 рр. американські громадяни зрозуміли, неконсервативні доктрини є безперспективними.
Адміністрація Б. Обами спробувала подолати концептуальну кризу, в якій опинилася зовнішня політика США, запропонувавши новий підхід під назвою «smart power». Ідея була заснована на здатності досягти мети за допомогою участі, а не примусу (в тому числі економічного).
Згодом найважливішим завданням для адміністрації Д.Трампа стали спроби повернути втрачений вплив в близькосхідному регіоні, що ознаменувався проведенням так званої «стратегії достатньої присутності» і підтримкою держав-«центрів сили», наприклад Ізраїлю.
В подальшому основними інструментами гнучкої політики стали соціокультурні та політичні цінності, а також ідеали суб’єкта влади, які могли бути привабливими для об’єкта й змінити його поведінку згідно з цілями суб’єкта.
Магістр