Розвиток комунікативних умінь учнів на уроках вивчення мовних тем (ID:247824)

ВСТУП Актуальність теми. Сучасна система загальної мовної освіти в Україні ХХІ століття спрямовує вчителя-словесника на формування національно-мовної особистості учня, комунікативно компетентної, здатної до оптимальних і доречних мовленнєвих дій у всіх сферах суспільної діяльності, що базуються на знаннях, уміннях та навичках, досвіді і цінностях, здобутих завдяки навчанню й вихованню. Відповідно до вимог концепції і програми мовної освіти у загальноосвітній школі, Державного стандарту базової і повної середньої освіти основна мета вивчення української мови - формувати комунікативну компетентність на основі мовленнєвої діяльності учнів. Провідним для сучасної лінгводидактики є комунікативно-діяльнісний підхід до навчання рідної мови, оскільки він спрямовує діяльність учнів на засвоєння мовної теорії для застосування її у комунікативній практиці. Орієнтири сучасної шкільної мовної освіти спрямовані на розвиток мовленнєвої практики учня, формування вмінь комунікувати, сприймати і продукувати мовлення, тому уроки розвитку мовлення мають бути пріоритетними у практиці початкової, основної і старшої школи. Актуальність комунікативного аспекту мовної освіти зумовлюється передусім суспільними потребами: без належного розвитку навичок ефективного спілкування сьогодні неможливе повноцінне функціонування людини в соціумі. Відтак окрема увага в організації процесу мовної освіти має приділятися навчальним ситуаціям, що передбачають комунікативні дії з використанням різних мовленнєвих жанрів Проблему розвитку мовлення учнів почали досліджувати лінгводидакти, мовознавці і психолінгвісти у ХХ столітті, так, питання розвитку і вдосконалення мовленнєвої культури школярів висвітлено у працях І. Білодіда, В. Ващенка, В. Виноградова, І. Чередниченка. Л. Виготського, П. Гальперіна, М. Жинкіна, О. Леонтьєва, І. Синиці та ін. Наукові дослідження вчених-методистів (О. Біляєва, Н. Голуб, Т. Донченко, С. Карамана, Т. Ладиженської, В. Мельничайка, М. Пентилюк, К. Плиско, Л. Симоненко, М. Стельмаховича, О. Текучова, О. Хорошковської, Г. Шелехової) присвячені визначенню змісту, форми, методів і прийомів роботи з розвитку зв’язного мовлення учнів загальноосвітньої школи, в них окреслено основні підходи до вирішення проблем, пов’язаних з мовленнєвим розвитком школярів і формуванням їхніх лінгвістичних, мовленнєвих і комунікативних умінь та навичок. Однак, питання розвитку комунікативних умінь учнів на уроках вивчення мовних тем потребує перегляду і конкретизації. Мета дослідження - визначити місце уроків розвитку комунікативних умінь і навичок у системі шкільної мовної освіти, охарактеризувати їх особливості і шляхи реалізації у практиці навчання мови. Реалізація поставленої мети зумовила потребу у розв’язанні таких завдань дослідження: • розглянути основні види комунікативних умінь та навичок учнів; • вивчити методи вироблення комунікативних умінь на уроках мовленнєвого розвитку; • дослідити особливості формування комунікативних умінь при вивченні мовних тем; • формування і розвиток комунікативних умінь учнів 5-х класів під час вивчення лексики; • перевірка ефективності розвитку комунікативних умінь учнів. Об’єктом дослідження є процес формування та розвитку комунікативних умінь при вивченні мовних тем. Предметом дослідження є теоретичні, методологічні та практичні аспекти розвитку комунікативних умінь при вивченні мовних тем. В процесі написання роботи було використано сукупність загальноприйнятих методів і прийомів наукового пізнання. РОЗДІЛ 1. ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ УЧНІВ 1.1. Класифікації комунікативних умінь та навичок учнів Спілкування, на думку багатьох вчених, є однією з нагальних потреб людини, яка живе в суспільстві [13, с. 44]. Для реалізації успішного спілкування, людина має володіти цілим спектром комунікативних умінь: - уміння швидко і правильно орієнтуватися в умовах спілкування; - уміти правильно планувати власне мовлення; - уміння правильно вибрати зміст акту спілкування; - уміння знайти адекватні засоби для передачі змісту [5, с. 21]. Завдяки дослідженням учених виокремлено три взаємопов’язаних сторони спілкування: • комунікативну (обмін інформацією між індивідами та її уточнення); • інтерактивну (організація взаємодії суб’єктів, які спілкуються, тобто обмін не лише знаннями, думками, ідеями, а й діями при побудові спільної стратегії взаємодії) • перцептивну (процес взаємного сприймання й розуміння співрозмовників, пізнання ними одне одного) [13, с. 45]. Комунікація - це передача інформації від однієї системи до іншої через посередництво спеціальних матеріальних носіїв, сигналів. Це необхідна передумова функціонування і розвитку всіх соціальних систем, бо вона забезпечує зв'язок між людьми, робить можливим накопичення і передачу соціального досвіду, розподіл праці і організацію сукупної діяльності, управління, трансляцію культури [27, с. 403]. Комунікативний акт завжди відбувається між двома партнерами - комунікатором (людина, яка передає інформацію) та реципієнтом (людина, яка приймає й інтерпретує інформацію). В кожному комунікативному процесі взаємодіють діяльність, спілкування та пізнання. За характером взаємодії визначають особистісну та рольову міжособистісну комунікацію. Особистісна не має строгих норм, індивідуалізована та має неформальний ситуативний характер. Друга різновидність міжособистісного спілкування визначена рольовими відносинами між учасниками спілкування, а тому більш формалізована, її зміст та форма залежать від соціальних ролей, які виконують партнери. Розділяють вербальну і невербальну комунікацію. Вербальна комунікація характеризується тим, що відбувається обмін повідомленнями, що можуть існувати окремо від людини, яка їх передає; складові елементи повідомлення чітко відділені один від одного, їхнє співвідношення відбувається лише за певними правилами; вербальні повідомлення легше піддати аналізу, оцінити та проконтролювати; необхідно вчити дітей говорити. Щодо невербальної комунікації, то вона має ряд своїх особливостей: обмін повідомленнями відбувається лише в конкретній ситуації з людьми, які вступають у взаємодію; невербальне спілкування важко розкласти на одиниці; невербальна поведінка спонтанна, довільні рухи переважають над контрольованими; невербальну мову люди засвоюють самостійно за допомогою копіювання, спостереження та наслідування. В той же час два види комунікації знаходяться у тісній взаємодії. Головна мета мовного навчання в сучасній школі - формування в учнів комунікативної компетенції, базою для якої є комунікативні вміння, сформовані на основі мовленнєвих умінь і навичок. Розкриваючи зміст поняття “уміння”, психологи і дидактики (Б.К. Бабанський, Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, М.А. Данилов, О.М. Леонтьєв, Г.О. Люблінська, І.Я. Лернер, С.Л. Рубінштейн, О.Я. Савченко та ін.) вбачають у ньому “здатність учнів свідомо здійснювати певну діяльність шляхом творчого використання знань у звичних чи нових умовах. Основою формування умінь є знання” [16, с.229]. Комунікативні уміння - уміння створювати текст (М.Т. Баранов, Т.О. Ладиженська, М.Б. Успенський та ін.), мовленнєві навички - вимовні навички, навички слововживання, узгодження та керування слів (Т.О. Ладиженська). О.О. Леонтьєв вважає, що до професійних комунікативних умінь потрібно включати: мовленнєве спілкування; забезпечення зворотнього зв’язку, правильний вибір змісту спілкування та адекватних засобів його передачі; орієнтування в співрозмовникові; самопрезентація; володіння невербальними засобами спілкування та установлення контакту [20].