Громадські роботи та виправні роботи, відмінність між ними (ID:1018700)

ЗМІСТ ВСТУП……………………………………………………………………………….3 РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА СИСТЕМА ПОКАРАНЬ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ…………………………………………………………………………....5 РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ……………………………………………………………………………….13 РОЗДІЛ 3. ПРИЗНАЧЕННЯ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ ЯК ВИДУ ПОКАРАННЯ…………………………………………………………………..….16 РОЗДІЛ 4. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ВИПРАВНИХ РОБІТ…………………………………………………………………………...…..22 РОЗДІЛ 5. ПРИЗНАЧЕННЯ ВИПРАВНИХ РОБІТ ЯК ВИДУ ПОКАРАННЯ…………………………………………………………………...…23 ВИСНОВКИ……………………………………………………………………......30 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………………………………...……….32 ВСТУП Актуальність теми. Питання застосування таких альтернативних позбавленню волі видів покарань, як виправні і громадські роботи, в умовах демократизації українського суспільства й побудови правової держави набувають особливого значення й відрізняються підвищеною актуальністю. Теоретичні і практичні проблеми застосування альтернатив позбавленню волі, до яких належать виправні і громадські роботи, багатоаспектні. У зв'язку з цим неабияке значення надається кримінальним аспектам застосування цих альтернативних видів покарань. Разом із тим вбачаються марними будь-які пропозиції щодо вдосконалення порядку та умов їх виконання без аналізу історичних і соціально-економічних передумов поширення практики застосування цих покарань в Україні, оскільки без цього неможливе поширення альтернатив позбавленню волі у вітчизняній практиці і у міжнародних правових актах, що стосуються проблеми дослідження. Стан наукового дослідження. У різні часи над дослідженням проблем виконання виправних робіт працювало чимало відомих науковців. Серед них: А.П. Базунова, В.Я. Богданов, І.О. Бушуєв, В.І. Гуськов, О.С. Михлін, М.О. Стручков, І.В. Шмаров та ін. Проте їх роботи здебільшого виконувалися ще в радянський період і відображали зміст виправних робіт з точки зору соціалістичних догм і поглядів. Проблемами застосування і виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, у тому числі досліджуваних видів покарань, за роки незалежності України в наукових працях торкалися такі провідні вчені, як Л.В. Багрій-Шахматов, Ю.В. Баулін, М.І. Бажанов, І.Г. Богатирьова, І.А. Вартилецька, Н.О. Гуторова, В.М. Дрьомін, М.І. Мельник, Л.П. Оніка, М.В. Романов, В.М.Трубніков, В.І. Тютюгін, В.В. Сташис, А.Х. Степанюк, М.П. Черненок. Виправні і громадські роботи – це альтернативні позбавленню волі покарання. Тому поширення практики їх застосування сприяє скороченню чисельності тюремного населення України на засадах, що відповідають міжнародним стандартам поводження із засудженими, серед яких найважливішими є принципи поважання прав та свобод людини і гуманізму. Вони найповніше втілюються саме в зазначених видах покарання. Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є вивчення теоретичних аспектів виправних і громадських робіт, їх змісту й характерних рис, порядку й умов їх виконання, встановлення відмінності між ними. Для досягнення мети були поставлені наступні завдання: - розкрити поняття ознаки та систему покарань за кримінальним правом України; - з урахуванням сучасного розуміння сутності альтернативних покарань установити місце й роль виправних і громадських робіт у системі кримінальних покарань і відрізнити особливості їх виконання; - надати розгорнуту характеристику поняття, порядку й умов виконання-відбування досліджуваних видів покарань; Об’єктом дослідження є вивчення поняття громадські та виправні роботи, визначення відмінностей між ними. Предмет дослідження складають: покарання у виді виправних і громадських робіт, а також існуючі відмінності між ними. Методи дослідження. Методологічною основою курсової роботи є загальнонауковий діалектичний підхід, застосування якого дозволило розкрити природу й застосування таких альтернативних позбавленню волі видів покарань, як виправні і громадські роботи. За допомогою системно-структурного методу були здійснені обробка й узагальнення одержаного емпіричного матеріалу. Нормативною базою курсової роботи є Конституція України [9], чинне законодавство [8-12], укази Президента України, нормативні акти Кабінету Міністрів України,відомчі нормативні акти, що регулюють питання виконання покарань у виді громадських і виправних робіт, постанови Пленуму Верховного Суду України та ін. РОЗДІЛ 1. Поняття, ознаки та система покарань за кримінальним правом України Закон оголошує поведінку людини кримінальним правопорушенням, якщо вона є настільки руйнівною, що потребує втручання держави. Будь-яке кримінальне правопорушення породжує кримінальну відповідальність. Конкретною формою реалізації цієї відповідальності є покарання того, хто вчинив неправомірне діяння у формі кримінального правопорушення, шляхом застосування до нього певної, передбаченої законом санкції. При цьому санкція кримінального закону потрібна не лише як спонука до покори, а й як певною мірою гарантія того, що ті, хто добровільно виконують вимоги закону, не ставатимуть жертвами злочинців. Загальне визначення покарання дано в ч. 1 ст. 50 ККУ, за якою «покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого» [11]. Характерними ознаками покарання вважаються: 1. Покарання — це осуд винного і його діянь судом від імені держави, пов’язаний із заходами державного примусу. Примусовість покарання означає, що з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили засуджений зобов’язаний фактично перетерпіти обмеження певних прав і свобод, що становить зміст конкретного покарання, а відповідні державні органи зобов’язані виконати вирок суду, тобто реально застосувати призначене засудженому покарання. Покарання за цими його особливостями відрізняється від інших заходів впливу, передбачених Кримінальним кодексом, що не є покаранням, а саме: примусові заходи виховного характеру (ч. 1 ст. 97 ККУ[11]) та примусові заходи медичного характеру (ст. 94 ККУ[11]). Такі заходи не мають карального, репресивного характеру, не містять осуду вчиненого і самої особи від імені держави. їх змістом є виховання або лікування у відповідних для цього закладах. 2. Покарання призначає лише суд в обвинувальному вироку від імені держави. Призначення покарання лише за вироком суду є конституційним принципом. За положеннями ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди [9]. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Покарання призначається лише за вчинення того діяння, яке визначено кримінальним законом як кримінальне правопорушення (ч. 1 ст. 11 ККУ[11]). Лише порушення кримінального закону тягне за собою примусовий захід, яким є покарання. Такий захід не може бути застосований щодо інших правопорушень (цивільних, адміністративних тощо). Покарання призначається відповідно до переліку його видів (ст. 51 ККУ[11]) і розмірів (ст. 53–63 ККУ[11]). Лише в межах переліку видів покарання та розмірів кожного виду покарання суд має право визначити строки і режим покарання, встановити кількісні, а в ряді випадків і якісні межі застосування покарання до особи, винної у вчиненні кримінального правопорушення. Покарання призначається лише особі, винуватій у вчиненні кримінального правопорушення. Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду[9]. Це положення Конституції закріплено у ч. 2 ст. 2 КК[9,11]. Вина особи є однією з ознак суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення. Покарання полягає в передбаченому кримінальним законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання завжди завдає злочинцеві моральні страждання і позбавляє його певних благ, прав і свобод чи обмежує їх. Покарання має особистий характер і застосовується лише до фізичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, і не може застосовуватися до юридичних осіб, його не можна перекласти на батьків або близьких родичів злочинця. Покарання породжує судимість. Це ознака, за якою особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання чинності обвинувального вироку і до погашення або зняття судимості. Судимість особи має деякі негативні наслідки для такої особи після відбуття нею покарання. Покаранню властиві й деякі інші ознаки загального характеру, які не визначені в ККУ, зокрема: а) примусова сила кримінального закону в частині визначення меж покарання має передумовою визнання її широкими верствами населення; інакше кажучи, визнання авторитету кримінального закону всіма тими, кому він адресований, та його спроможність гарантувати спокій людині та безпеку держави і суспільства. Закон діє лише тоді, коли спирається на заінтересованість і підтримку його широким загалом суспільства; б) покарання — це негативна оцінка і осуд винного та його діяння судом від імені держави; в) покарання має бути справедливим, тобто відповідати тяжкості вчиненого кримінального правопорушення і безпеці самого злочинця, незалежно від його становища в суспільстві. Перед кримінальним законом і судом усі мають бути рівними. Покарання має задовольнити вимоги потерпілого від кримінального правопорушення. Засуджений зобов’язаний перетерпіти ті позбавлення й обмеження, що пов’язані з застосуванням до нього покарання. При цьому має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод. Мета покарання (ч. 2 ст. 50) - кінцевий результат, якого прагне досягнути держава засобами кримінальне правового впливу. Вона проявляється у чотирьох площинах: • кара щодо засудженого; • виправлення засудженого; • запобігання вчиненню засудженим нового кримінального правопорушення; • запобігання вчиненню кримінальних правопорушень іншими особами. Кара щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важливо, щоб вона відповідала принципові справедливості. Три інші прояви мети покарання с бажаними, але досягаються не завжди. Доказом цього є численні випадки вчинення злочину повторно особами, що вже відбули покарання за вчинений злочин, а також зростання злочинності. Виправлення засудженого - це такі зміни його особи, які роблять його безпечним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття. Запобігання вчиненню злочинів іншими особами - це так зване загальне запобігання злочинів. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким чином констатує, що відповідні діяння є суспільне небезпечними і всі особи зобов’язані уникати їх вчинення. Сама можливість караності таких діянь виступає засобом стримування осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки. Конституція України визначає, що кожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню[9]. Тому покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність, хоча засуджений, відбуваючи покарання, відчуває певний дискомфорт і переживає, відповідно до виду покарання, страждання морального характеру. Під системою покарань слід розуміти встановлений кримінальним кодексом і обов'язковий для суду вичерпний перелік видів покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.