Умови та порядок визнання та звернення до виконання рішень іноземних судів (ID:1018789)

Питання щодо визнання та виконання судових рішень іноземних держав в Україні сьогодні не втрачає своєї актуальності. Необхідність визнання та виконання судового рішення іноземної держави пов’язана зі здійсненням захисту права фізичної та юридичної особи на підставі відповідного рішення на території України. Ураховуючи думки науковців, на наш погляд, під визнанням рішення іноземного суду необхідно розуміти поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, установленому законодавством України, а під виконанням рішення іноземного суду розуміється застосування всіх засобів щодо примусового виконання рішення іноземного суду в порядку, визначеному законодавством держави, на території якої воно виконується. Отже, поняття «визнання» та «виконання» рішення іноземного суду є взаємопов’язаними, оскільки визнання іноземного судового рішення є правовою підставою для його звернення до примусового виконання на території України. Хоча є певна категорія справ, які не підлягають примусовому виконанню, але, відповідно до процесуального законодавства, потребують їх визнання, зокрема це рішення про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, оголошення особи померлою, з питань банкрутства тощо. Актуальність теми. З розвитком міжнародних економічних відносин зросла кількість спорів у сфері зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності. Ефективним способом їх вирішення є можливість звернення до певних видів юрисдикційних органів, зокрема до міжнародного комерційного арбітражу. А необхідною умовою захисту прав суб’єктами міжнародних приватноправових відносин є визнання та виконання рішень іноземних юрисдикційних органів. В умовах інтенсивної інтеграції України у європейську та світову спільноту та після підписання Угоди про асоціацію з ЄС, виняткову увагу варто присвятити адаптації українського законодавства до права Європейського Союзу та проаналізувати процедури визнання та виконання іноземних судових рішень, винесених в іноземних державах. Потреба в адаптації українського законодавства із законодавством Європейського Союзу постала дуже гостро і причиною цього є не лише євроінтеграційні процеси України. На сьогодні велика кількість справ розглядається в юрисдикційних органах іноземних держав, таким чином, наявність неврегульованої системи визнання та виконання рішень такими органами ускладнює гарантування Україною своїм громадянам захисту їх конституційних прав. Зазначене обумовлює актуальність доктринального дослідження можливості міжнародної уніфікації норм з питання визнання та виконання рішень іноземних судів, іноземних арбітражів та інших іноземних юрисдикційних органів за участі України та держав Європейського Союзу. Необхідність визнання та виконання рішень іноземних судів пов’язано зі здійсненням захисту права фізичної та юридичної особи на території України, підтвердженого відповідним рішенням. Визнання та виконання іноземного судового рішення регулюється національним законодавством України, зокрема нормами ЦПК України, а також міжнародними договорами, а процедура виконання таких рішень – законодавством про виконавче провадження. Визнання іноземного судового рішення національними судами є необхідною передумовою його подальшого виконання. Проте під час розгляду судами справ, порушених за клопотаннями іноземних осіб, виникає низка проблемних питань, без з’ясування яких неможливо сподіватися на його ефективне виконання. Прикладом цього твердження є недотримання заявником принципу підсудності, надання ним до суду неоформлених належним чином документів, порушення строків давності. Внаслідок проживання та ведення бізнесу великої кількості українців за кордоном питання визнання та виконання на території України рішень іноземних судів набуло значної актуальності. Судове рішення, яке набрало законної сили, як правило, виконується в межах тієї держави, суд якої постановив це рішення. Однак, українське законодавство дає можливість виконати рішення іноземного суду на території України. В Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних виробництвах в частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили. Незайвим було б уніфікувати процесуальне законодавство із законодавством про виконавче провадження, виокремивши в Законі України «Про виконавче провадження» окремий розділ, присвячений примусовому виконанню рішень іноземних судів. Такий підхід буде лише сприятиме дотриманню чіткої процедури з виконання рішень даної категорії з боку як органів примусового виконання, так і сторін виконавчого провадження, а також дасть змогу уникнути правових прогалин у національному законодавстві. Об’єктом дослідження є процесуальні правовідносини, які виникають у зв’язку із визнанням та виконанням судових рішень іноземних юрисдикційних органів. Предметом дослідження є процесуальні особливості визнання та виконання рішень іноземних юрисдикційних органів, законодавство України та держав ЄС, міжнародні договори, практика визнання та виконання судових рішень іноземних юрисдикційних органів. Методи дослідження. Відповідно до мети, завдань, об’єкту та предмета дослідження у дисертаційній роботі використані наступні методи наукового пізнання: діалектичний (надає можливість розглянути інститут визнання та виконання судових рішень іноземних юрисдикційних органів та його правову природу); порівняльний (при аналізі іноземного законодавства та міжнародної судової практики); історичний (дає можливість встановити динаміку становлення та розвитку теоретичної думки, законодавства і праворозуміння визнання та виконання іноземних судових і арбітражних рішень в Україні та обґрунтувати необхідність подальшого їх наукового дослідження); формально-логічний метод, зокрема аналізу та синтезу (дозволяє в коротких визначеннях зібрати значний обсяг інформації, що стосується визнання та виконання іноземних юрисдикційних органів); догматичний метод (використовується для тлумачення міжнародного законодавства, наукових концепцій і сприяє виробленню авторських підходів до формулювань ключових понять та у цілому до розробки власної догми визнання та виконання судових рішень іноземних юрисдикційних органів) та інші. Вибір та використання зазначених методів, в залежності від вирішення конкретних завдань у дослідженні має подекуди комбінований характер. Отримані висновки можуть бути використані для вдосконалення законодавства України у сфері визнання та виконання рішень іноземних юрисдикційних органів. Мета та завдання дослідження. Визначити теоретичні засади порядку визнання та виконання рішень іноземних судів на території України, їх правові основи та порядок виконання даних рішень. Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів та висновків по суті виконаної роботи, а також містить список використаних джерел. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИЗНАННЯ ТА ЗВЕРНЕННЯ ДО ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ 1.1. Поняття та види рішень іноземних судів Джерелами правового регулювання питань визнання і виконання рішень іноземних судів є внутрішнє національне законодавство, зокрема Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р.[13], Закон України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право»[10], Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»[9], Закон України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж»[11] та міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема Нью-Йоркська конвенція про стягнення аліментів за кордоном 1956 р., Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 р., Нью-Йоркська конвенція про визнання і виконання рішень іноземних арбітражів 1958 р., Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. тощо[16]. Відповідно до ст. 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» [10] в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили і підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc (арбітраж, спеціально створений для розгляду конкретної справи) з іноземною державою[10]. Відповідно до ст. 390 Цивільного процесуального кодексу України рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачене чинними міжнародними договорами України або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою[12]. Визнання іноземного судового рішення — необхідна передумова його виконання в країні визнання. Визнання на території держави рішень судів іншої держави означає надання цим рішенням такої ж юридичної сили, яку мають рішення судів цієї держави, які набрали законної сили, вони набувають властивостей неспростовності, виключності, а рішення про присудження — також і виконуваності, вони обов'язкові для посадових осіб і органів державної влади цієї держави[12]. Для того щоб рішення іноземного суду мало правові наслідки на території України, воно повинно бути визнане судом України відповідно до закону чи міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під визнанням рішення іноземного суду розуміється поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом України [12]. Під виконанням рішення іноземного суду необхідно розуміти застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в порядку, визначеному законодавством держави, на території якої виконується іноземне рішення [18]. Допустимість визнання і виконання іноземного судового рішення визначається внутрішнім законодавством кожної конкретної країни, а також її міжнародними договорами [18]. Інститут визнання і виконання іноземних судових рішень, звільняючи позивача від необхідності звертатися для захисту порушеного права обов'язково в іноземний суд, істотно полегшує захист прав суб'єктів правовідносин з іноземним елементом. Загальним для світової практики стосовно визнання і виконання рішень іноземних судів є вимога взаємності з боку держави, суд якої виніс рішення, що вимагає виконання [18]. Можна констатувати відсутність єдиного законодавчого підходу у розумінні рішень іноземних судів, які можуть бути визнані та виконані в Україні, що порушує такий елемент принципу верховенства права як правова визначеність. Схожа ситуація має місце і у сфері міжнародного регулювання. Відповідно до ст. 51 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993 (далі – Конвенція) [16] кожна із договірних сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією, визнає і виконує такі рішення, винесені на території інших договірних сторін: 1) рішення установ юстиції у цивільних і сімейних справах, включаючи затверджені судом мирові угоди по таких справах і нотаріальні акти щодо грошових зобов’язань; 2) рішення судів у кримінальних справах про відшкодування збитку [5]. У цьому міжнародному договорі висвітлено широкий підхід до визнання і виконання рішень іноземних судів, до яких належать не тільки безпосередньо рішення судів, а й, зокрема, акти органів системи нотаріату. На особливу увагу в аспекті цього питання заслуговує Конвенція про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах від 02.07.2019 (далі – Конвенція), яка була прийнята внаслідок плідної праці Гаазької конференції з міжнародного приватного права. Україна стала другою (після Уругваю) державою, яка підписала цей договір[4]. Ця Конвенція була укладена з метою сприяння ефективному доступу усіх до правосуддя та багатосторонній торгівлі, інвестиціям та мобільності, заснованій на правилах, за допомогою судової співпраці шляхом створення єдиного набору основних правил щодо визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або господарських справах. Такий підхід має позитивним чином впливати на майбутню судову практику, що може створити єдиний простір, де іноземні судові рішення будуть виконуватися за уніфікованою процедурою[16]. 1.2. Міжнародні договори та законодавство України про визнання та звернення до виконання рішень іноземних судів Порядок визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражних судів визначається відповідними міжнародними договорами України. Рішення іноземного суду або арбітражного суду може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання ним законної сили (ст. 427 ЦПК[12]). Таким міжнародним договором є Мінська конвенція держав — членів СНД, укладена 22 січня 1993 p., якою встановлено єдиний порядок визнання і виконання рішень її учасницями і яка стала нормативною базою для його відтворення у двосторонніх договорах між Україною і Республікою Грузія, Республікою Молдова, Республікою Польща, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Монголією, Китайською Народною Республікою. У зв'язку з цим на практиці виникло питання про можливість визнання і виконання на території України рішень загальних судів держав, з якими ці питання не врегульовано міжнародними договорами з участю України, зокрема, США, Ізраїлю, Франції, Іспанії та інших. Конвенція діє на території всього СНД, зокрема в Азербайджані, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстані, Киргизстані, Молдові, Росії, Таджикистані, Туркменистані, Узбекистані та Україні [16]. Відтак – на території СНД застосовуються однакові правила щодо визнання і виконання рішень, винесених судами однієї з цих держав на території решти[5]. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень була підготовлена в результаті визнання дедалі більшої важливості міжнародного арбітражу як засобу врегулювання міжнародних комерційних спорів і мала на меті забезпечення загальних законодавчих стандартів для визнання арбітражних угод і судового визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень. Термін «рішення, що не є внутрішнім», охоплює ті арбітражні рішення, які, хоча вони і винесені в державі приведення у виконання, але розглядаються згідно з його законодавством як «іноземні» через наявність певного іноземного елемента в процесі, наприклад в разі застосування процесуального законодавства іншої держави[16]. Основна мета Конвенції полягає в тому, щоб не допустити дискримінації іноземних арбітражних рішень, і вона накладає на учасників зобов'язання забезпечувати, щоб такі рішення визнавалися і в цілому підлягали виконанню в їх правових системах таким же чином, що і внутрішні рішення. Конвенція вимагає від судів держав-учасників в повній мірі визнавати арбітражні угоди, зобов'язавши їх відмовляти сторонам у доступі до судів у разі порушення їхньої угоди про передачу спору в арбітраж[16]. Нью-йоркською Конвенцією визначено, що вона застосовується щодо визнання й виконання арбітражних рішень, постановлених на території іншої держави, ніж держава, де запитуються їх визнання й виконання, за спорами, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Необхідно зазначити, що Конвенція містить чіткий перелік умов, коли може бути відмовлено у визнанні іноземного судового рішення, зокрема це такі випадки[5]: • згідно законодавства Договірної Сторони, де винесено рішення, воно не набрало законної сили або не підлягає виконанню, крім тих рішень що підлягають виконанню до набрання законної сили[5], • відповідач не брав участі у судовому засіданні через те, що йому або його представнику не було своєчасно та належним чином вручено виклик до суду[5], • у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет та на тих самих підставах на території Договірної Сторони, де необхідно визнати та виконати рішення, вже було винесено рішення, яке набрало законної сили, або вже визнано рішення іншої держави, або судом цієї Договірної Сторони вже було раніше порушено провадження по даній справі і її розгляд триває[5], • справу віднесено до виключної компетенції Договірної Сторони, де необхідно визнати та виконати рішення, відповідно до положень цієї Конвенції або законодавства цієї держави[5], • не надано документ, що підтверджує угоду сторін, у справах договірної підсудності[5], • пропущено строк давності представлення рішення до примусового виконання, визначений законодавством Договірної Сторони, суд якої розглядає клопотання про визнання та виконання іноземного судового рішення[5]. Статтею 427 ЦПК встановлено, що порядок виконання в Україні рішень іноземних загальних і арбітражних судів визначається тільки відповідними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [12]. Тому, коли держава не є учасницею конвенції, міжнародного договору чи угоди, за якими Україна взяла на себе обов'язок про визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території України рішень судів цієї держави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд постановляє ухвалу про відмову в їх прийнятті на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК, незалежно від того, хто є особа, на користь якої постановлено рішення[12]. Отже, міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на учасників даного договору, а при наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні — при вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами. Згідно зі ст. 53 цієї Конвенції клопотання про дозвіл на примусове виконання рішення може бути подане безпосередньо до відповідного суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане[5]. Воно може бути подано до суду, що виніс рішення у справі по першій інстанції. Вказаний суд надсилає клопотання суду, компетентному постановити рішення за ним. Такий самий порядок подання клопотань про визнання і виконання рішень суду передбачено міжнародними договорами України з Республікою Молдова та Республікою Польща. За договорами України з Республікою Грузія, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою клопотання про дозвіл на виконання рішення надсилається до суду, що постановив його по першій інстанції, який у свою чергу надсилає його до суду, компетентного постановити рішення за клопотанням[5]. По-іншому це питання вирішено договорами між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною і Монголією. Клопотання про визнання і виконання судового рішення подається до суду, який його прийняв, і пересилається останнім до суду іншої договірної сторони через їх центральні установи (Верховні суди). В тому разі, коли місцем проживання або місцем перебування заявника є територія договірної сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано безпосередньо до суду останньої. Відносно іноземних арбітражних рішень коло фактів, що потребують доказування визначається з урахуванням заперечень боржника на основі Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. або двосторонніх договорів України з іншими державами, якщо вони встановлюють порядок взаємного визнання і виконання арбітражних рішень[4]. Крім того, дискусійним є питання про те, чи можна розглядати Угоду про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписану урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у м. Києві 20.03.1992 в якості регіонального договору, що регламентує порядок взаємного визнання і виконання арбітражних рішень між державами СНД, або слід керуватися Нью-Йоркською Конвенцією. На думку низки фахівців, правовою підставою для визнання арбітражних рішень є Київськa угода. Інший підхід полягав у тому, що в даному випадку правовою підставою визнання і виконання арбітражних рішень є Конвенція 1958 року, а при наявності двостороннього договору — відповідний договір. Зокрема, Київська угода в ст. 8 передбачає, що до клопотання про приведення у виконання додається виконавчий документ. Однак він не може бути виданий в країні походження арбітражного рішення. Адже для цього є спеціальні національні процедури. Саме тому виникає питання чи може бути виконано на території України рішення іноземного арбітражу, якщо в іншій державі в цьому було відмовлено. При відповіді на дане питання можна відзначити, що відмова у визнанні та виконанні рішення іноземного арбітражу на території однієї держави не повинно розглядатися як перешкода до ініціації такого ж провадження про визнання в іншій державі, якщо боржник має майно на територіях декількох держав. Згідно ст. 5 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року, у визнанні і приведенні у виконання арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямовано, лише у разі, якщо ця сторона надасть компетентній владі за місцем порушеного клопотання про визнання і приведення рішення у виконання докази того, що[5]: a) сторони в арбітражній угоді, за принципами застосовуваного до них закону, в будь-якій мірі були недієздатними або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності вказівки про таке підпорядкування, згідно із законом країни, де рішення було винесено[5]; б) сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд або з інших причин не могла подати свої пояснення[5]; в) вказане рішення винесено у спорі, не передбаченому або не підпадаючому під дію положень арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, або містить висновки з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що у разі, якщо висновки з питань, охоплених арбітражною угодою або застереженням, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою або застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить висновки з питань, охоплених арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана і виконана[5]; г) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж[5]; д) рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасовано або призупинено його виконання компетентною владою країни, де воно було винесено, або країни, закон якої застосовувався[5]. У визнанні та приведенні у виконання арбітражного рішення може бути також відмовлено, якщо компетентна влада країни, в якій порушується клопотання про визнання і приведення у виконання рішення, дійде висновку, що: a) об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни[5]; б) визнання і приведення у виконання цього рішення суперечать публічному порядку цієї країни[5]. Стаття 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» також передбачає, що у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено лише[11]: 1) на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, доказ того, що: - одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у статті 7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки[11] - за законом держави, де рішення було винесено; - сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; - рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана[11]; - склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; - рішення ще не стало обов'язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято[11]; 2) якщо суд визнає, що: - об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; - визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України. Процесуальним результатом розгляду заяви про визнання і надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу може бути ухвала про визнання і надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу або про відмову у визнанні і наданні дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу за правилами, що встановлені для інших судових рішень[11]. Таким чином, у питаннях щодо порядку подачі клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів суди мають керуватися нормами міжнародних договорів. Якщо таким договором передбачено, що відповідний іноземний суд повинен пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, то таким органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо зазначено в міжнародному договорі, а за відсутності в ньому прямого застереження — Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції [11] (ст. 125 Конституції України [6]). Відповідно до Договору між Україною і Республікою Молдова (ст. 49) та Договору між Україною і Республікою Польща (ст. 50) рішення підлягають визнанню і виконанню на території іншої договірної сторони, якщо[22]: 1) згідно з законодавством тієї договірної сторони, на території якої рішення було винесене, воно набрало законної сили і підлягає виконанню, а у справах, що стосуються аліментних зобов'язань, також рішення, що не набрали законної сили, але підлягають виконанню; 2) суд, який виніс рішення, був компетентним на підставі Договору, а у випадках відсутності такого врегулювання в Договорі — на підставі законодавства тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане; 3) сторона не була позбавлена можливості захисту своїх прав, а у випадку обмеженої процесуальної дієздатності — належного представництва, зокрема сторона, яка не брала участі в розгляді справи, отримала виклик в судове засідання своєчасно і належним чином; 4) справа між тими самими сторонами не була вже вирішена з винесенням рішення судом тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане, і якщо між тими самими сторонами не була раніше порушена справа в суді тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане; 5) рішення суду третьої держави між тими самими сторонами і в тій самій справі не було вже визнане або виконане на території тієї договірної сторони, де рішення має бути визнане і виконане; 6) при винесенні рішення застосовано законодавство відповідно до Договору, а у разі відсутності в ньому такого врегулювання — законодавством тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане. При встановленні судом, який розглядає клопотання, відсутності зазначених умов, він відмовляє у задоволенні клопотання про визнання і надання дозволу на примусове виконання.