методи психологічного впливу під час допиту (ID:103721)

ВСТУП Актуальність роботи. Нормативне регулювання кримінально-процесуальної діяльності на сучасному етапі супроводжується імплементацією даних різноманітних наук, зокрема психології, а також моральних критеріїв кримінального судочинства. І це закономірно, адже ефективність професійної діяльності юриста забезпечується психологічною організацією його праці, навичками подолання протидії розслідуванню, випереджання і подолання конфліктних ситуацій, психологічними пастками (хитрощами) з одного боку, а з іншого - право не може розвиватися поза моральними категоріями гуманізму і соціальної справедливості, добра, свободи і відповідальності, совісті, честі і людської гідності. Право закріплює не тільки правові, але й моральні цінності і тим самим сприяє їх утвердженню в суспільних відносинах. І у цьому взаємозв’язку і дуалізмі якраз і доречно говорити про методи психологічного впливу і принципи допустимості їх використання у кримінальному судочинстві в цілому і у ході допитів зокрема. Відтак, актуальність, наукова і практична значущість дослідження цієї тематики з точки зору відповідності й обґрунтованості використання у кримінально-процесуальній діяльності методів психологічного впливу є беззаперечною. Юридичні і психологічні аспекти застосування методів психологічного впливу під час допиту досліджувалися в роботах О.Р. Ратінова, В.О. Коновалової, В.Ю. Шепітько, А.В. Дулова, В.В. Юстицького, В.Г. Андросюка, О.М. Столяренка, М.І. Єнікєєва, Г.Г. Шиханцова, А. Потеряхіна, Є.Л. Доценко, В.К. Дуюнова, Т.С. Кабаченко, Є.В. Сидоренка, Л.Б. Філонова та ін. Здійснювались спроби визначення та класифікації конкретних прийомів і методів психологічного впливу (М.П. Хайдуков, І.Є. Биховський, С.О. Гаркавець) та критеріїв його допустимості (О.Р. Ратінов, Н.І. Єфімова, В.П. Бахін, В.І. Гончаренко, В.О. Коновалова, В.Г. Лукашевич, М.В. Салтевський та ін.) Однак, питання різновидів методів психологічного впливу потребує подальшої детальної наукової розробки, практичного вивчення та можливого впровадження новел та доповнень на їх основі у правове регулювання. Мета і завдання роботи. Мета роботи полягає у поглибленні теоретичних засад тлумачення поняття та ознак методів психологічного впливу, дослідження основних видів таких методів, їх значення при проведенні допиту та основних проблем, що стосуються механізму їх реалізації. Визначена мета дослідження зумовила вирішення наступних завдань: • з’ясувати поняття, сутність і ознаки психологічного впливу під час допиту та його методів; • дослідити історію розвитку методів психологічного впливу під час допиту; • вивчити межі допустимості психологічного впливу під час допиту, їх законодавче регулювання, а також дослідити практичні проблеми дотримання меж допустимості психологічного впливу під час допиту; • детально охарактеризувати види методів психологічного впливу під час допиту Обєктом дослідження є методи психологічного впливу під час допиту. Предметом дослідження є види та особливості застосування методів психологічного впливу слідчими під час проведення допиту. РОЗДІЛ 1. Поняття і ознаки методів психологічного впливу під час допиту У практиці досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ допит є найпоширенішою слідчою дією. У той самий час допит - один із найскладніших засобів доказування. Його про¬ведення, як слушно зазначає С. Дуда, вимагає від суб'єкта провадження у кримінальній справі високої загальної та про¬фесійної культури, глибокого знання психо-логії людини, оскільки метою допиту є отри¬мання показань, що повно й об'єктивно ві¬дображають дійсність [1]. Відомо, що ці показан¬ня є джерелом доказів, а фактичні дані, які в них містяться, - доказами. Слідчі, судді, прокурори, адвокати постійно зіштовхують¬ся з необхідністю давати об'єктивну оцінку допитуваній особі, її особистісним характе¬ристикам, психічним станам, процесам, мо¬ральним і діловим якостям. А ці поняття сто-суються, передусім, науки психології як теоретичної, так і практичної. Психологічний вплив під час допиту обумовлюється самою природою слідчої та судової діяльності. Слідчий, щоб дослідити подію злочину, спілкується з різними особами, які у тій чи іншій мірі обізнані з обставинами злочину. Постановка перед особою будь-якого запитання є засобом передавання інформації, яка впливає на її свідомість, психіку, змушує шукати правильну відповідь. Термін «психологічний вплив» вказує на його цільову спрямованість, об’єкт — психіку людини. У психології вплив визначається як перенесення інформації від одного учасника взаємодії (спілкування) до іншого. Причому в процесі такої взаємодії кожний учасник постійно опиняється в ролі об’єкта чи суб’єкта спілкування. У процесі спілкування одна людина звертається до іншої або з повідомленням, або із запитанням, або пропонує, просить чи наказує щось зробити. Ф.М. Сокиран, М.Ф. Сокиран визначають психологічний вплив як комплекс прийомів, що застосовуються під час передачі, опрацювання і використання інформації та викликають відповідну реакцію, яка дозволяє діагностувати психічний стан особи, контролювати перебіг думок, ставлення до фактів зміни її поведінки [2]. Категорія психологічного впливу займає особливе місце в системі психологічного знання. Г. О. Ковальов відзначає, що всю історію психології “можна розуміти як історію відповіді на питання про сутність, природу, критерії ефективності психологічного впливу, як розвиток поглядів і підходів до пояснення об’єктивних і суб’єктивних детермінант цього процесу” [3, с. 42] Звертаючись до основ науки психології, варто приділити увагу визначенню психологічного впливу Г. О. Бала і М. С. Бургіна : “Вплив предмета В на предмет А – це подія, що заключається в тому, що предмет В (можливо, разом із предметами С, Д і іншими) викликає або запобігає деякій зміні предмета А. Психологічним природно вважати такий вплив індивідуального або групового суб’єкта В, що викликає, сприяє або запобігає зміні психологічних характеристик і проявів індивіда-реципієнта А, у тому числі відносно його діяльності (і поведінки в цілому), його свідомості (і несвідомій сфері психіки), стосовно його особистості” [4, с. 57]. Аналізуючи сутність психологічного впливу, В. М. Куліков відзначає: “По своїй сутності психологічний вплив є “проникненням” однієї особистості (або групи осіб) у психіку іншої особистості (або групи осіб)… Метою й результатами цього “проникнення” є зміна, перебудова індивідуальних або групових психічних явищ (поглядів, відносин, мотивів, установок, станів тощо)” [5, с. 160]. Характеризуючи психологічний вплив, О. В. Сидоренко підкреслює значимість психологічних засобів у реалізації даного процесу: “Психологічний вплив – це вплив на психічний стан, думки, почуття й дії іншої людини за допомогою винятково психологічних засобів (вербальних, паралінгвістичних або невербальних), з наданням йому права й часу відповідати на цей вплив” [6, с. 125]. С. Ніколаєнко виділяє наступні істотні ознаки психологічного впливу: 1) цілеспрямований характер психологічного впливу; 2) свідомість психологічного впливу як спрямованість на досягнення планованого результату; 3) спрямованість психологічного впливу на зміну психологічних регуляторів конкретної активності іншої людини; 4) інформаційний характер психологічного впливу; 5) вплив на психічний стан, думки, почуття й дії іншої людини за допомогою винятково психологічних засобів (як вербальних так і невербальних); 6) технологічність психологічного впливу; 7) наявність певних вольових зусиль суб’єкта в процесі реалізації психологічного впливу [7]. Формулюючи поняття психологічного впливу під час допиту на основі поняття психологічного впливу як категорії науки психології та адаптуючи його до положень криміналістики про допит, психологічний вплив під час допиту можна визначити як вплив на психічний стан, думки, почуття й дії допитуваної особи за допомогою належних методів (вербальних, паралінгвістичних або невербальних), з наданням їй права й часу відповідати на цей вплив. Сутність психологічного впливу розглядається як система прийомів, спрямованих на діагностику психічного стану особи свідка, обвинуваченого, підозрюваного і обранням найбільш ефективних прийомів виконання слідчої дії. На думку А.Р. Ратінова, вплив слідчого на психіку осіб, що беруть участь у справі, є одним з елементів слідчої тактики. Слідчий постійно впливає на людей своїми владними приписами, виховними заходами, процесуальними засобами примусу. Без цього вирішення завдань кримінального судочинства є неможливим [8] . Психологічний вплив досягається за допомогою характеру і змісту інформації, а також психічної індукції. Досліджуючи поняття психологічного впливу, варто відмежувати його від поняття психічного впливу. Поняття «психічний вплив» і «психоло¬гічний вплив», маючи схожі семантичні від¬тінки, у літературі та практиці використову¬ються часто як взаємозамінні. Слід зазначити, що психічний вплив - це будь- який нефізичний вплив однієї особи на іншу, ознаки процесу чи кінцевий результат, а пси¬хологічний вплив - це навмисне, цілеспря¬моване втручання в процеси психічного ві¬дображення дійсності іншої людини. Психічний вплив, на відміну від психологічного, може відбува¬тися і без вираженого бажання суб'єкта, який справляє вплив, навіть за його відсутності. Методи психологічного впливу, що застосовуються юристом у професійній діяльності, відрізняються від методів пізнання, що мають за мету розвиток науки юридичної психології та дослідження її предмету, від психологічної діагностики, які також використовуються для пізнання психічних процесів, явищ, станів, та в основному в практичних цілях – для забезпечення юрисдикційного процесу, профілактики протиправної поведінки. В той самий час методи психологічного впливу органічно пов’язані з досягненнями юридичної психології та з технологією використання спеціальних психологічних методів для виконання «замовлення» практичної юриспруденції. Можна стверджувати, що методи пізнання та діагностики створюють базу для подальшого застосування методів психологічного впливу. Також, умовно кажучи, методи психологічного впливу, що являють собою процес двосторонній, можна вважати методами пізнання суб’єкта, на якого вони направленні. Розслідування конкретних кримінальних справ пов’язано з великими труднощами, оскільки пізнання обставин цих справ здійснюється ретроспективно, подекуди при досить активній протидії цьому зацікавлених осіб з різними, часто взаємовиключними інтересами, що свідомо спотворюють істину. Психологічні методи впливу покликані блокувати ці негативні прояви, протидіяти їм. Враховуючи вищезазначене та беручи до уваги поняття та ознаки самого психологічного впливу, можна стверджувати, що під методами психологічного впливу на особу під час допиту розуміються правомірні способи впливу на психіку допитуваного з метою сприяння ефективному та належному досягненню результату допиту. Що ж до ознак методів психологічного впливу під час допиту, їх можна сформулювати беручи до уваги вищезаначену дефініцію таких методів: 1) правомірність – не повинні порушуватись межі допустимості психологічного впливу під час допиту, окреслені Кримінально-процесуальним законом, оскільки наслідком порушення таких меж буде визнання показань, здобутих в ході такого допиту, недопустимими доказами; 2) об’єкт відповідного психологічного впливу – психічний стан, думки, почуття й дії допитуваного; саме на них спрямовуються конкретні методи психологічного впливу із наданням допитуваній особі права й часу відповідати на цей вплив; 3) мета - сприяння ефективному та належному досягненню результату допиту: спонукання особи до давання правдивих показань під час допиту та подолання її відмови від цього, що суттєво допоможе у встановленні обставин кримінального правопорушення; викриття у неправді; актуалізація забутого та мисленнєве відтворення забутих, випущених з уваги деталей обставин кримінального правопорушення, що допоможе відтворити цілісну та повну картину подій, що відбулись, тощо. Методи психологічного впливу під час допиту тісно пов’язані з тактичними прийомами і без них не застосовуються. Тим не менше, в ряді праць з криміналістики ці методи змішуються, в той час як їх варто чітко розрізняти. Тактичні прийоми є технологічною стороною застосування методів психологічного впливу. Вони полягають у зміні в позитивному напрямку ситуації розкриття правопорушення, максимальному використанні фактору раптовості, забезпеченні методичності та поступальності в провадженні справи, створення умов для переваги над стороною, що чинить протидію, в уникненні конфлікту і вичікуванні, в концентрації доказів і впливу з їх допомогою на найслабші місця в позиції протилежної сторони. РОЗДІЛ 2. Історія розвитку методів психологічного впливу під час допиту Допит як слідча дія, що спрямована на отримання слідчим від осіб свідчень, які його цікавлять у рамках розслідування певної кримінальної справи, тобто - на отримання вербальної інформації, з абсолютно очевидних причин був найдавнішим джерелом доказів і встановлення факту наявності (або відсутності) будь-якого злочину. Згадки про допит, розпит, звід (очну ставку) тощо як засоби доказування можна зустріти в найстаровинніших історичних і літературних джерелах, починаючи від Біблії, Корану, Законів Ману, Законів XII таблиць. Ганс Грос писав, що "... свидетель неумелому следователю или ничего не расскажет, либо покажет несущественное или совсем неверное, и тот же свидетель правдиво, точно и подробно покажет следователю, который сумеет заглянуть в его душу, понять его и сумеет с ним сойтись" [9, c.312]. Не протиставляючи допит іншим слідчим діям, можна з упевненістю стверджувати, що без кваліфіковано проведеної такої слідчої дії неможливо забезпечити успіх при розкритті злочинів. На користь цього свідчать дослідження В.К. Весельського: «Зі всього бюджету часу, що витрачається слідчим на провадження слідчих дій, саме на проведення допитів припадає понад 80%» [10, с. 1]. Історія психологічного впливу під час допиту, як зазначає М.О. Янковий, пов’язана зі стародавніми державами світу. На зорі розвитку людства при вирішенні конфліктів не існувало процедур процесуального характеру. Обвинувально-змагальний процес, що мав місце у той час у всіх країнах Стародавнього Сходу, вимагав при вирішенні суперечки вислуховувати показання сторін [11]. У законах вавилонського царя Хаммурапі (1792 - 1750 рр. до н. е.), що дійшли до нашого часу, згадується про відповідальність свідка, який дає неправдиві свідчення: «Якщо людина виступить у судовій справі як свідок про злочин і не доведе своїх слів, то, якщо ця судова справа про життя, цю людину повинні вбити» [12, с. 12]. Важливість показань свідків у встановленні судової істини збереглася на довгі роки. Підтвердженням цього є закони Ману, які були складені у першому столітті до н. е. в Індії. Оцінюючи показання свідків, суддя повинен був стежити за їхніми рухами, голосом, жестами. Крім цього, враховувалась і належність свідків до певної кастової групи (варни). У разі прийняття свідком клятви, в судовому процесі брали участь жерці. У вавилонському та індійському праві неодноразово згадується звичай судових випробувань при допиті або ордалій. Підозрюваний повинен взяти в руки вогонь або зануритися у воду, маючи зв’язані певним чином руки. Той, кому палаючий вогонь не обпікав руки і кого вода не підіймала догори, вважався невинуватим. Отож, домінуючою була роль фізичного, а не психологічного впливу під час допиту, хоча усвідомлення підозрюваним загрози фізичного впливу, погрозу ним теж можна вважати методом психологічного впливу, що широко застосовувався в ті часи. Кінець епохи Стародавнього світу, ознаменований загибеллю Римської імперії, і початок нового періоду – Середньовіччя, незважаючи на різноманітність форм становлення феодальних відносин і державності в різних країнах світу, не принесли допиту принципових змін. Обвинувачений продовжував перетворюватися в об’єкт дослідження, від якого в умовах фізичного впливу можна було отримати потрібні свідчення. Зусилля допитувачів були спрямовані на отримання від обвинуваченого визнання вини, що вважалося найважливішим доказом. Набуло розвитку особливе мистецтво допиту, засноване на життєвій психології: певний вираз обличчя, жести та інші зовнішні прояви почуттів детально описувалися у протоколі і їм надавалося доказового значення. У країнах Європи поступово розвивається новий вид процесу - слідчий (інквізиційний). Згодом його елементи утверджуються і в церковних судах. Новий кодекс, що мав офіційну назву «Кримінально-судове Уложення імператора Карла V Священної Римської імперії» (Німеччина), більш відомий як «Кароліна», передбачав провадження спеціального слідства. Серед основних слідчих дій кодексу були детальний допит свідків та «сумарний» допит обвинуваченого. Якщо обвинувачення передбачало смертну кару, проводився так званий «допит підсудного по пунктах», за результатами якого суд приймав рішення про допит з тортурами. Таким чином, допит отримав нове законодавче закріплення. З одного боку «Кароліна» узаконив допит з тортурами, а з другого -обмежив його застосування: «Без достовірних доказів ніхто не повинен піддаватися допиту з тортурами» [13, с. 182]. Крім того, важливе значення «Кароліни» полягає в її перших рекомендаціях з тактики допиту. Суддям рекомендувалося вдаватися до неясних або навіть «пасткових» запитань. Також під час допиту було заборонено повідомляти обвинуваченому дійсні обставини справи. У Київській Русі конфлікти розв’язувалися через судовий поєдинок («поле») і за допомогою ордалій, тобто випробування водою і залізом. Ф.І. Леонтович у своїх дослідженнях зазначає: «Кто вытерпит муку, тот считается правым» [14, с. 204]. З початком реформ Петра I у Росії розпочалася епоха розшукового процесу. У 1697 році Петро I видав указ, в якому різко засудив чинний на той час змагальний процес, назвавши його великою тяганиною. Післяреволюційна історія виокремлює декілька періодів: перший період тривав з 1917 року по 1929 рік (до кінця НЕПу) - становлення тактики допиту. Він характеризувався значною увагою до показань свідка й обвинуваченого. Необхідно зазначити, що така увага здебільшого була зумовлена значними досягненнями у сфері психології людини таких відомих вчених, як В.М. Бехтєрев, І.П. Павлов, І.М. Сєчєнов, О.О. Ухтомський, О.Р. Лурія. Другий період розвитку теорії допиту охоплює час з 1929 року до початку 50-х років. Він характеризується застоєм у науковому розвитку теоретичних основ криміналістики, у тому числі й допиту. Лише на початку 30-х років в юридичній літературі спостерігалося активне обговорення питань тактики допиту для отримання максимально повних і достовірних відомостей по справі, що розслідується. Політичні зміни у житті суспільства негативно вплинули на розвиток криміналістики. Тоталітаризм не мав потреби у розвитку психологічної науки. Відповідні установи з вивчення злочинності були ліквідовані або реорганізовані, різко скоротилися і дослідження з психології особистості та поведінки людини. Про нагальні проблеми теорії допиту, зокрема його психологічний аспект, було надовго забуто. В юриспруденції почала домінувати концепція А.Я. Вишинського - «зізнання - цариця доказів», яка потім на довгі роки стала панівною у вітчизняній криміналістиці. В радянські часи для міліції було розроблено керівництво "Допустимість тактичних прийомів при допиті". Оскільки на цій брошурі стояв гриф "для службового користування", то ознайомлення з нею простого громадянина і навіть адвоката було неможливим. Однак на практиці існувало поняття "синдром слідчого", за якого останній не вважав за потрібне виконувати навіть ці обов'язкові правила. В радянські часи використання обману під час допиту було допустимим, численним і широко розповсюдженим; допитуваному часто говорили, що його рідні чи друзі дали показання проти нього, вводячи його у відчай і спонукаючи зізнатись у вчиненні злочину, до якого він не мав найменшого відношення. Ще одним розповсюдженим методом впливу на допитуваного була необмеженість часових рамок допиту. Часто допит проводився багато годин підряд без перерви, навіть зі зміною слідчих, щоб виснажити фізично і психологічно допитуваного, інколи навіть не дозволяючи йому задовольняти свої природні фізіологічні потреби. Всі методи фізичного і психологічного впливу спрямовувались на те, щоб добитись будь якою ціною зізнання допитуваного. Хоча закріплення на офіційному рівні таких методів не було і вони категорично заперечувались. Третій період у теорії допиту припадає на час, названий «відлигою», коли наголошувалося на доказовому пізнанні події злочину. Не випадково Кримінально-процесуальний кодекс, що набрав чинності 1 січня 1961 року, містив спеціальну норму, яка вказувала на те, що визнання обвинуваченим власної вини не може бути основою доказів його вини. Наступний етап розвитку теорії допиту (кінець 80-х років минулого століття) характеризується спробою модернізації основних аспектів цієї процесуальної дії. У дослідженні допиту того часу виділялося три напрями: дослідження з організації допиту (системний підхід, стадії допиту тощо); проблеми інформаційного насичення допиту; проблеми психологізації допиту. У рамках зазначених напрямів нерідко виконуються і сучасні дослідження з теорії допиту.