Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Для українського конституціоналізму принцип поділу влади достатньо новий і не розвинутий. Теорія поділу влади виходить з принципу рівності всіх трьох гілок влади, проте, ще з часів її засновників підкреслюється особлива роль, яка відведена владі законодавчій і органу, покликаному її здійснювати – парламенту. Саме парламент – це орган, який виражає волю носія суверенітету – народу. Тому з поділом влади тісно пов’язана ідея парламентаризму.
Принципово важливим є конституювання Української держави як правової. Далеко не всі конституції розвинених демократичних держав містять подібні положення. Проте визнання Української держави правовою на сьогоднішній день належить розглядати не як реальність, доведений факт, а як одне з першорядних завдань, які належить вирішити в ході реформування України та створення процвітаючого суспільства. А на сьогоднішній день саме парламентаризм стає осередком пріоритетних цінностей представницької демократії, способом її організації, інструментом функціонування, поєднаним з цінностями, формами і методами безпосередньої і прямої демократії
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
1.1. Теоретико-методологічна характеристика становлення та реформування правового статусу інституту законодавчої влади в Україні
Надзвичайно важливою керівною ідеєю правової держави є принцип поділу публічної влади. Цей принцип – модель побудови державного апарату, відповідно до якої влада в державі має бути поділена між законодавчими, виконавчими і судовими органами, при цьому кожна з гілок влади відносно інших – самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом.
Вперше конституційне закріплення принцип поділу влади одержав у Конституції США 1787 р., у якій від імені усього американського народу були поділені повноваження органів держави – конгресу, президента і підзвітних йому міністерств, судів. При з’ясуванні окремих аспектів цього принципу слід пам’ятати, що в наш час вони одержали ряд доповнень.
Так, у конституціях деяких країн додатково виокремлюють виборчу та інші види влади. Зокрема, у «Конституції Алжиру 1976 р. зафіксовані політична влада керуючої партії, законодавча – парламенту, виконавча – президенту і уряду, судова, контрольна, установча, тобто така, яка спрямована на розробку і внесення змін у конституцію» [85, c. 996].
Інколи цей принцип розглядають з більш широких позицій і тоді говорять про поділ влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціюють владу на політичну, економічну, ідеологічну, масових рухів тощо. «За цим принципом можна поділяти державну владу на загальнодержавну та владу її федеративних або автономних одиниць; на владу центральну і муніципальну» [46, c. 81].
1.2. Формування конституційно-правових основ інституту парламенту в Україні
Еволюцію парламентаризму, на думку деяких учених [17, c. 208] «доцільно розглядати на стику цивілізаційного і формаційного підходів». Перший передбачає розуміння представницьких систем управління як одного з важливих компонентів єдиної світової цивілізації і підкреслює спадкоємність їхнього розвитку та утворених ними політичних і культурних традицій.
Другий же вимагає ретельного вивчення взаємодії представницьких установ з оточуючою соціальною дійсністю на кожному етапі їхньої історії, зв’язків, які зумовлюють зміни в їхньому соціальному складі, структурі, спрямованості їх політики тощо. Тільки поєднання цих двох підходів може дати всебічне висвітлення цього явища, забезпечити виявлення традицій і новацій у розвитку представницьких зібрань світу.
Історія парламентаризму, під якою ми розуміємо представницькі засади в управлінні, так чи інакше пов’язана з історією соціального буття людини як суспільної істоти. Вже на найбільш ранніх етапах розвитку людства етнографи й історики зафіксували професіоналізацію функцій управління.
Дві світові війни, розпад СРСР, Югославії, поділ Чехословаччини та антитоталітарна демократична революція на зламі 80-х – 90-х рр. докорінно змінили політичну карту світу.
З точки зору досліджуваної проблематики однією з найбільш характерних рис державного порядку першої половини ХХ ст. став тоталітаризм, який виявився то в формі державності фашистського типу (Італія, Іспанія, Німеччина), то у формі соціалістичної держави. Пріоритет законодавчої влади, тісно пов’язаний з ідеєю (принципом) народного суверенітету, в таких умовах став міфом. Це призвело не тільки до звуження реальних можливостей парламентів у сфері здійснення державної влади, а й супроводжувалося зниженням їхнього авторитету. Такий стан суспільно-політичного і конституційного розвитку у вітчизняній літературі ще донедавна визначався як «криза буржуазного парламентаризму», звичайно ж, стосовно зарубіжних країн «несоціалістичної» орієнтації [77, c. 144].